Щороку з першого грудня до середини січня Надя ненавиділа свою роботу. Весь інший рік любила, а ось у цей час ненавиділа.
Справа в тому, що Надя працювала продавцем в овочевому кіоску і з початку грудня до середини січня наставав «час мандаринів».
Ні, до самого фрукту у дівчини питань не було. Були питання до мотивації покупки.
— Розумієш. Ось приходить людина і купує картоплю, моркву або яблука — відразу зрозуміло, що людина хоче їсти. А якщо купує мандарини, то це про щастя. Величезний пакет — це про велику родину, про дітей, про шкірки під диваном.
А кілограм мандаринів — це про ігристе і два фужери. Самотні люди не купують мандарини. Нерозумно самому собі купувати мандарини.
Мандарини — як би «у мене все добре». І ось вони купують, купують і купують, а значить, у них все добре. У всіх добре, крім мене, — розповідала Надя дівчині з сусіднього кіоску під час обіду.
— У нас те ж саме з оселедцем. По оселедцю відразу видно, є сім’я у чоловіка чи її немає. Ось самотній чоловік, який оселедець він бере? У консерві, бо ось ще, бочковий чистити.
А сімейний чоловік: «Дайте мені три і пожирніші». І відразу ясно, що там дружина і двоє дітей. Добре хоч на побачення оселедця не купують, — сумно поділилася дівчина з рибного відділу.
Розмови про мандарини і оселедець були постійною темою дівчат. Пообідавши, Надя поверталася до свого кіоска і продовжувала продавати мандарини.
Цього дня все було так само.
«Дайте три кіло мандаринів».
«Так, а мандарини у вас солодкі? Не брешете? Так, давайте мені прямо ящик».
Наді мандарини купувати було нікому. Самій собі дурно, а кіт мандарини не їсть. Від нічого робити дівчина підраховувала кількість самотніх людей, які не їли мандарини.
Виходило три людини за день, плюс вона сама. Тих, хто їв мандарини, Надя не рахувала, щоб остаточно не засмутитися.
Ще два роки тому Надя сама купувала мандарини. Купувала їх собі і чоловікові, але потім чоловік пішов і мандарини стало купувати нікому.
За чоловіком Надя не сумувала, так собі був чоловік, а ось за покупкою мандаринів сумувала дуже.
О восьмій годині дівчина закрила кіоск і сіла рахувати продане. Через вікно вона бачила, як на вулиці пластівцями падає сніг.
«Прямо Новий рік, а не перше грудня», — подумала дівчина.
Раптом у кіоск хтось постукав. Надя відкрила і побачила стареньку.
— Дитинко. Продай мандаринів. Я так поспішала. Два кілограми мені, я більше не донесу, — протараторила старенька.
Надя почала набирати мандарини в пакет.
— Пощастило вам! Напевно, у вас велика родина, стільки берете. А що ж, крім вас, всі зайняті, що ви самі за мандаринами в таку погоду?
— Ой, дитинко. Яка велика родина. Я і моя кішка. Ось і вся наша родина. Чоловіка три роки як поховала, а дітей не нажили.
— А навіщо ж тоді вам мандарини? Та ще й два кілограми! — запитала Надя.
— А тому що мандарини — вони про щастя. А я себе щастя позбавляти не збираюся. Ось сяду на диван біля телевізора, з’їм мандаринку і стане мені добре-добре.
Діток сусідських пригощу, і стане їм добре-добре, та й мені теж. Сусідці парочку дам. Люди від мандаринів посміхаються, добрішими стають. А якщо поруч з тобою добрі, усміхнені люди — це вже щастя, — сказала старенька і, віддавши Наді гроші, простягнула дівчині два мандарини.
— Та що ви, не треба! — заперечила Надя.
— Бери, бери. Повір старій, кілька мандаринок ще нікому не завадили. Сама з’їси і кого-небудь пригостиш, — посміхнулася бабуся.
— Та нікого мені пригощати. Я самотня… — пробурмотіла дівчина.
— Ой, знайдеться хтось, а тут і мандаринка знадобиться. Скільки тобі років, дитинко, і взагалі-то у тебе є ти, а значить, все не так вже й погано. — На цьому старенька пішла, і Надя, дорахувавши товар, зібралася додому.
Дві мандаринки, подаровані старенькою, самотньо лежали на прилавку. В останній момент Надя сунула їх у сумку.
На вулиці падав сніг.
Швидко добігши до будинку і кілька разів ледь не впавши, дівчина зайшла в під’їзд. Підійшовши до ліфта, вона побачила хлопця і позадкувала. «Хтозна, які тут тиняються…» — подумала Надя.
Приїхав ліфт. Хлопець зайшов і, посміхнувшись, сказав:
— Дівчино, заходьте, не бійтеся. Я Ігор. Навпроти вас живу. Я онук Клавдії Степанівни. Бабуся пішла з життя, і тепер я тут живу. Ми з вами на зборах мешканців бачилися, пам’ятаєте?
Надя згадала, що дійсно минулого тижня бачила хлопця на зборах. Він тоді був з молодою жінкою при надії.
Надя зайшла в ліфт. Двері зачинилися, ліфт проїхав пару секунд і… зупинився.
— Ну щастить, сил немає, — зітхнула Надя.
— Так вже. Краще б пішки пішов. Втомився як собака. Сестру на вокзал проводжав. Ну, ви її бачили. Давайте, чи що, тиснути кнопку диспетчера, — запропонував чоловік.
Чекати довго не довелося; з динаміка жіночим голосом відгукнулися:
— Ми застрягли в ліфті! Херсонська 15, другий під’їзд! — закричав хлопець.
— Припиніть кричати. Всі бригади зайняті. Як звільняться — так відразу до вас, — спокійно відповіла «кнопка».
— А коли? Коли вони звільняться?! — закричали вони тепер вже обоє.
— Раніше ніж через дві години і не чекайте, — відрізала «кнопка» і відключилася.
— Ну ось. А у мене кіт ненагодований, — сумно посміхнулася Надя.
— А у мене і кота немає…
Хвилин п’ять вони мовчки стояли в ліфті.
— Слухайте… а хочете ігристого? — раптом запропонував хлопець. — Ви не подумайте нічого поганого. Сестра сунула перед від’їздом. Я їй кажу, мовляв, навіщо, мені одному? А вона мені: «Нічого. Було б ігристе, а з ким — сам знайдеш».
Тут хлопець дістав з пакета пляшку.
— Ой, хочу! А знаєте, у мене мандарини є. Дві штуки. Мені їх теж, як і вам, сунули, — засміялася Надя.
— Дивіться, як нам вчасно все це сунули! — посміхнувся хлопець.
Дякуючи Богу, бригада ремонтників приїхала швидко. Навіть занадто швидко, на думку тих, хто застряг. Було випито тільки половину пляшки і з’їдено лише один мандарин.
Застряглі були благополучно звільнені. А після нерішуче стояли навпроти ліфта. У руках у Наді був мандарин, а в Ігоря — недопите ігристе.
— Ну, доброї ночі, Ігор…
— Надя, а не будьте такою жорстокою! — посміхаючись, сказав Ігор. — Не залишайте мене наодинці з цим. Ну, і їсти мандаринку одній — це теж нечесно.
— Тоді ходімо до мене, а то у мене кіт ненагодований. До речі, а ви любите оселедець? З бочки, жирненький такий і з ікрою? Якщо любите, то можу завтра купити. Два, звичайно, забагато, але один — це буде в самий раз, — запропонувала дівчина і зніяковіла.
— Звичайно люблю. А знаєте, Надія, я геніально чищу картоплю…
Двері за молодими людьми зачинилися.
Спеціально для сайту Stories
