Жила у нас в Заріччі Тамара. Тамара Іванівна, якщо по-правильному, та тільки ніхто її так не називав. Працювала вона в нашій сільській бібліотеці. Жінка тиха, непомітна. Років їй було вже за сорок, а вона все одна та одна.
Начебто і собою не погана – очі великі, сірі, коса, хоч і з сивиною, а товщиною з руку, але ось якось не склалося.
Бувало, заходить до мене в медпункт тиск поміряти, сідає на краєчок стільця, руки на колінах складе, а сама – як натягнута струна.
– Що, – питаю, – Тамара, серце пустує?
– Та ні, Валентина Семенівна, – відповідає тихо, а сама дивиться в підлогу. – Просто трохи втомилася. Книг нових привезли, розбирала…
А я ж бачу: не від книг вона втомилася, а від порожнечі в будинку. У інших діти, онуки, чоловіки хоч і вживають часом, та свої, а у неї – тільки кіт та герань на вікнах. І така туга в її очах плескалася, така безнадія тиха, що мені самій вити хотілося.
І ось, знаєте, як буває: живеш-живеш, думаєш, що все вже, чернетка списана, а життя візьме та й відкриє нову сторінку.
З’явився у нас в селі Микола. Чоловік міцний, небагатослівний, років п’ятдесяти. Купив він будинок на краю села, майже розвалюху.
Сам він був приїжджий, говорив мало, більше робив. Руки у нього, я вам скажу, золоті були. За місяць він цю розвалюху так підлатав, що будинок немов помолодшав: ґанок новий збудував, паркан полагодив.
Ми, сільські, народ цікавий, що гріха таїти. Всім же цікаво: хто такий, навіщо приїхав, чи є сім’я? А він мовчун. У магазин прийде, хліба візьме, “дякую-будь ласка” – і все.
І ось почали помічати наші жінки, що Микола цей все частіше в бібліотеку заглядає. То книгу візьме про садівництво, то просто журнал якийсь погортати.
А потім, дивлюсь, – у Тамари хвіртка, що п’ять років на одній петлі висіла, раптом рівненько встала, не скрипить. Потім дах, що тік щоосені, новим шифером заблищав.
Ніхто й не бачив, коли вони домовилися.
Просто одного разу я йду повз будинок Тамари ввечері, а у вікнах світло горить таке тепле, затишне. І бачу силуети за фіранкою: двоє їх там. Сидять за столом, п’ють чай. І така від цього віконця благодать виходила, що я навіть крок уповільнила, перехрестила їх подумки: “Дай Бог, – думаю, – дай Бог”.
Тамара розквітла. Ось правда кажуть: Любов жінку прикрашає краще за будь-яку косметику. Вона не те щоб прикрашатися стала, ні. Просто спина випрямилася, в очах іскорки затанцювали, посмішка така з’явилася… потаємна, ніби вона знає секрет, який нікому не доступний.
Приходить до мене за вітамінами, а сама світиться вся, ніби лампочку всередині проковтнула.
– Ну що, – кажу, – Тамара, як тиск?
– Хоч у космос, Валентина Семенівна! – сміється. – І сон налагодився, і голова не болить.
Я тільки головою киваю, посміхаюся. Ліки-то відомі, в аптеці не купиш – турбота чоловіча та ласка.
Жили вони тихо. Микола до неї переїхав, свій будинок продавати не став, майстерню там влаштував. Ходили вони під руку, статечно, не поспішаючи. У городі разом працювали. Він їй – відра важкі носить, вона йому – квас холодний виносить, рушником обличчя витирає.
Дивитися на них було – одне розчулення. Здавалося б, живіть і радійте, але ж село є село. У нас же як: якщо хтось щасливий, то треба цю справу обговорити, розібрати по кісточках, та ще й порад надати.
Була у нас активістка одна, Галина Петрівна. Жінка гучна, бойова, всюди свій ніс суне. Вона завідувала клубом і вважала, що без її участі в селі і курка яйце не знесе.
Прибігає якось Галина до мене в медпункт. Щоки червоні, очі горять, хустка набік збилася.
– Семенівна! – кричить з порога. – Ти чула? Тамарка наша, тихоня, заміж виходить!
– Чула, – кажу спокійно, перебираючи картки пацієнтів. – І що з того? Справа життєва, хороша.
– Як “що з того”?! – Галина аж руками сплеснула. – Треба ж весілля грати! Ювілей у неї скоро, п’ятдесят років, ось і поєднаємо! Я вже сценарій накидала: баяніста з району покличемо, столи на вулиці накриємо, все село зберемо! Нехай знають наших! А то що вони як сичі сидять, ховаються?
Дивлюся я на неї і думаю: ось же енергія у людини, та не в те русло.
– Галя, – кажу їй м’яко, – а ти їх самих-то запитала? Може, їм не треба баяніста? Може, вони тиші хочуть?
– Ой, та кинь ти, Семенівна! – відмахнулася вона. – Яка тиша? Весілля – це подія! Це ж раз у житті! Я їй влаштую свято, століття пам’ятатиме! Вона ж сором’язлива, сама не наважиться, а я допоможу. По-сусідськи!
І закрутилося. Галина розвинула бурхливу діяльність. Пішла по селу гроші на подарунок збирати, в автолавці замовила ящик ігристого, з клубом почала пісні репетирувати.
Тамара спочатку і не знала нічого. А коли дізналася…
Прийшла вона до мене через пару днів. На обличчі – ні краплі крові. Руки тремтять, смикає край кофти, губи кусає.
– Валентина Семенівна, – шепоче, а в неї самі сльози на очах. – Дайте мені чогось… від серця. Б’ється так, що дихати не можу.
Я її посадила, води накапала з пустирником.
– Розповідай, – кажу, – що сталося? Микола образив?
– Ні! – вигукнула вона, навіть злякалася. – Що ви! Коля… він найкращий. Тільки ось… Галина Петрівна приходила. Каже, весілля всім селом грати будемо. А Коля, він же людина закрита, він шуму не виносить. Він як дізнався, так почорнів весь, в майстерню пішов і мовчить.
Я боюся, Семенівна. Боюся, що втече він від цього балагану. Ми ж просто жити хотіли, тихенько… Навіщо нам це все?
Дивлюся я на неї, бідну, і серце стискається. Ось воно як буває: хотіли як краще, а виходить, як завжди – чоботами по душі.
Люди думають, що щастя – це феєрверк, це коли «гірко» кричать. А для таких, як Тома і Коля, щастя – це коли можна мовчати удвох і чути одне одного. Це чай ввечері при світлі лампи, це коли рука в руці.
– Заспокойся, дівчинко моя, – кажу їй, гладжу по плечу. Плече худеньке, здригається. – Ніхто вас не примушує. Не хочете – не буде ніякого весілля.
– Та як же не буде? – плаче Тамара. – Галина вже і продукти замовила, і гостей скликала. Незручно ж, люди старалися… Відмовити – значить, образити всіх. Скажуть: загордилася Томка, від колективу відривається.
Ось вона, наша сільська біда – “що люди скажуть”. Через цей страх скільки доль зламано, скільки дурниць зроблено.
Наступного дня йду я в магазин. Дивлюся – стоїть Галина біля прилавка, голосно так міркує:
– … і ось тут ми їх зустрінемо з короваєм!
Народ слухає, киває, посміхається. А Микола стоїть осторонь, у черзі за цвяхами. Обличчя кам’яне, щелепи ходять. Кепку в руках стиснув так, що кісточки побіліли.
Бачу – ледве стримується. Йому б зараз розвернутися і піти, туди, де тихо, де ніхто в душу не лізе з брудними чобітьми.
Я підійшла до нього, тихенько так за лікоть торкнулася.
– Микола, – кажу, – зайди до мене потім, мазь для спини забереш, що просив.
Він коротко кивнув, поглянув на мене – а в очах біль такий зацькований. Ніби звіра в клітку загнали і палицями тикають – “нумо, потанцюй!”.
Увечері того ж дня я зібрала свої фельдшерські пожитки, накинула шаль і пішла до Галини. Знала, що розмова буде непростою, але хтось же мав зупинити це божевілля.
Галина зустріла мене радісно, накрила стіл.
– О, Семенівна! Проходь!
Я сіла, чашку відсунула.
– Галя, – кажу суворо. – Сядь. Є розмова.
Вона замовкла, побачивши мій тон.
– Що сталося? Хто пом ер?
– Поки що ніхто. Але якщо ти зі своїм весіллям не заспокоїшся, то чуже щастя точно поховаєш.
Галина витріщила очі:
– Ти що, Семенівна? Я ж від щирого серця! Я ж для них!
– Для себе ти це робиш, Галя, – зітхнула я. – Тобі потрібне свято, галас, рух. Тобі нудно. А їм – не потрібно. Розумієш? Не всі люди однакові. Тамара з Миколою – вони як ті птахи, що в гущавині лісу гнізда в’ють. Злякаєш – полетять і не повернуться.
– Та кинь! – пирхнула вона. – Посоромляться і звикнуть. Зате яка буде пам’ять!
– Пам’ять про те, як ви змусили їх робити те, що їм огидно? – я подивилася їй прямо в очі. – Галя, ти пам’ятаєш, як у тебе самої весілля було? Як свекруха змушувала тебе танцювати, коли у тебе зуб болів? Пам’ятаєш, як ти плакала в сараї?
Галина осіклася. Її обличчя змінилося, пиха злетіла. Опустила очі, смикає скатертину. Давня це була історія, але я пам’ятаю.
– Пам’ятаю, – буркнула вона тихо. – Так адже прийнято так…
– Ким прийнято? – питаю. – Нами? А життя-то їхнє. Послухай мене, стару. Залиш їх у спокої. Хочеш добра – подаруй їм тишу. Це зараз найдорожчий подарунок.
Довго ми з нею сиділи. Чай охолов. Галина спочатку сперечалася, ображалася, потім довго мовчала. Дивилася у вікно, де починався дощ. Потім важко зітхнула:
– І що тепер? Баяністу відбій давати? Продукти куди?
– Продукти на загальний стіл у День села пустиш, – кажу. – А баяніст нехай у клубі грає. Придумай інший привід. Ти жінка розумна, придумаєш.
Я пішла від неї вже затемна. Йду вулицею, калюжі обходжу, а на душі тривожно. Чи послухає? Чи гординя пересилить?
Настала субота. День, на який Галина «весілля століття» намітила.
З ранку в селі тихо. Ні музики, ні криків. Я вийшла на ґанок, прислухалася. Тиша. Тільки півні перегукуються та корови мукають.
Ближче до обіду вирішила провідати Тамару. Підходжу до їхнього будинку, а там… хвіртка зачинена на засув. Штори запнуті. І тиша така, ніби й нікого немає. Стукати не стала.
Раптом чую – за будинком, в саду, голоси тихі. Я заглянула через тин.
Сидять вони під старою яблунею. Микола стіл змайстрував маленький, накрив скатертиною білою. Тамара в новій сукні, блакитній, як небо, сидить, розчервоніла, красива – очей не відірвати. А Микола… він на колінах перед нею стоїть ( ніколи б не подумала!) і одягає їй на палець каблучку. Просту, золоту, тоненьку.
Ні гостей, ні криків “гірко”, ні тостів. Тільки шелест листя, дзижчання бджіл та їх тихий шепіт.
Він їй руку цілує, кожен пальчик, а вона його по голові гладить, по волоссю жорсткому, сивому. І стільки в цьому ніжності, стільки правди, що у мене ком у горлі став. Я потихеньку відступила, щоб навіть гілкою не хруснути. Пішла, непомічена.
Увечері того ж дня до мене прийшла Галина. Принесла пиріг з капустою.
– Ну що, Семенівна, – каже, а сама очі ховає. – Я не стала їх чіпати. Сказала в клубі, що захворіли молоді, все переноситься.
– Дякую тобі, Галя, – кажу їй щиро. – Велику справу ти зробила. Більшу, ніж якби бенкет на весь світ влаштувала.
– Та годі вже, – махнула вона рукою, але бачу – задоволена собою. – Нехай живуть, раз такі нелюдимі.
З тих пір минуло вже три роки. Живуть Тамара з Миколою душа в душу. Микола майстерню розширив, до нього тепер з усієї округи везуть замовлення – то рами, то двері. Тамара в бібліотеці все так само, тільки тепер не затримується допізна – додому поспішає.
І знаєте, що я помітила? Вони стали схожі один на одного. Обидва спокійні, світлі якісь. Йдуть по вулиці – він високий, вона нижча, під руку його тримає міцно, ніби якір свій знайшла. І майже не розмовляють, але все одно видно – розмова у них йде, без слів.
Заходжу до них іноді – в будинку чистота, пахне пирогами і тирсою. Микола мене побачить, посміхнеться в вуса (а посмішка у нього, виявляється, добра-добра), чай наливає.
– Валентина Семенівна, – скаже, – ось, меду спробуйте, свій, липовий.
А Тамара сидить поруч, плечем до нього притискається, і обличчя у неї таке умиротворене, яке буває тільки у щасливих жінок.
Нещодавно йду повз їхній будинок, бачу – Галина Петрівна біля паркану стоїть, з Тамарою розмовляє. Думала, знову щось затіває. Підійшла ближче.
А Галина їй розсаду помідорну сує:
– Бери-бери, Тома, сорт “Бичаче серце”, великі будуть! Колі твоєму сподобаються.
– Дякую, Галино Петрівно, – посміхається Тамара.
– Так, і це… – мружиться Галина. – Ти пробач мене, стару, за той випадок з весіллям. Перегнула я тоді. Бачу ж, як ви живете. Добре живете. Правильно.
Тамара тільки рукою махнула:
– Все добре, тітонько Галю. Забули вже.
І так мені тепло стало від цієї сцени. Адже Галина зрозуміла, хоч і галаслива вона жінка, а серце-то добре. Зрозуміла, що щастя не в показусі, не в тому, щоб сусідам ніс утерти.
Ось сиджу я зараз, допиваю свій чай і думаю: скільки ж ми сил витрачаємо на те, щоб здаватися щасливими, успішними, правильними в очах інших?
Спеціально для сайту Stories
