— Ви не зможете бачити. Взагалі.
Так сказав їй лікар. Спочатку він намагався ухилятися й підбирати слова, але Ніна наказала сказати все як є. Вона не була дурною, усі ці місяці гуглила незрозумілі слова зі своїх виписок і приблизно уявляла, що все це означає.
— Тобто надії немає?
— Мені дуже шкода.
Далі все йшло строго за сценарієм: кілька днів Ніна вдавала, що не чула вироку лікаря, потім її охопила така ненависть до всього навколишнього світу, що за три дні вона посварилася з усіма, включаючи молодшу сестричку, яка точно не була ні в чому винна.
Ще кілька тижнів пішло на пошуки іншого лікаря, який підтвердив поставлений діагноз, після чого Ніна перестала ходити до університету й взагалі не виходила зі своєї кімнати, втупившись у одну точку в очікуванні того дня, коли вона осліпне.
Батьки, сестричка, бабуся, подруги і навіть один викладач з університету по черзі приходили до неї і намагалися переконати Ніну, що на цьому життя не закінчується.
“Їм легко говорити, адже не вони скоро осліпнуть.”
А потім прийшов її лікар. Це мама йому зателефонувала. Євген Борисович збентежено тупцював у дверях і вибачливим тоном пояснював, що зазвичай він так не робить, але її батьки дуже просили.
Після чого він підняв штанину на лівій нозі, і Ніна побачила, що замість ноги у нього там протез, прямо як у якомусь фільмі — металевий і блискучий.
— Я розумію, що це не одне й те саме, — промовив він. — Просто я хотів сказати, що розумію ваші почуття. Мені було десять, і я збирався стати великим футболістом.
Як і слід було очікувати, після цього Ніну охопило смирення. І вона повернулася до університету, почала виходити з дому, вирішила, що б там не було, жити, вбирати цей світ аж до найменшого його відтінку. Вона перегляне всі фільми, що лежать у збережених, відвідає всі музеї та виставки, поїде на північ, щоб побачити північне сяйво…
Саме на виставці вона й зустріла Діму. Взагалі-то Ніна не любила картини, вважала їх нудними й не розуміла, як можна стояти й дивитися на одну картину пів години, що такого вони всі хочуть там побачити, якщо головне можна розгледіти за перші кілька хвилин?
Але ж незабаром вона осліпне, треба намагатися знайти там те, що й інші. Вона робила розумний вигляд біля дивної картини, на якій були зображені трикутні люди в такому самому трикутному світі, коли до неї підійшов високий молодий чоловік.
Його трохи підняті брови та зібране у хвіст волосся мали натякнути Ніні на те, що він або сам художник, або з тих, хто знає, навіщо дивитися на одну картину пів години, але вона це пропустила. І коли він запитав, що її зацікавило, Ніна чесно відповіла:
— Та якась дурниця.
— А навіщо тоді дивитеся?
— Я скоро осліпну.
Ніна сказала це серйозно, але спочатку він подумав, що це жарт, і посміхнувся. Але Ніна не посміхнулася у відповідь: вона дивилася прямо, чекаючи на реакцію. Ніна тепер проводила ці експерименти з усіма, щоб віднести людину до того чи іншого типу — одні починали її жаліти, другі страшенно ніяковіли й майже відразу тікали, треті виявляли цікавість і задавали купу питань.
Були й такі, хто після кількох банальних фраз казав «а я…» і переходив до власних, іноді реальних, іноді, на думку самої Ніни, нікчемних проблем.
Цей красень відкрив п’ятий тип, бо, коли зрозумів, що все серйозно, запитав:
— Ну, зате ви зможете малювати картини з будь-якою нісенітницею, і ніхто не наважиться вас засудити. Навпаки, всі будуть говорити, що це шедевр. А ви й самі зрештою переконаєтеся, що талановиті, і вас не мучитиме синдром самозванця. Тож не засмучуйтеся. Тим більше, що сліпота позбавить вас від такої убогості.
Поки Ніна здивовано дивилася на нього, хлопець простягнув руку й представився:
— Дмитро Єгорчук. Автор цієї нісенітниці.
Ніна розсміялася. І він теж. У ту мить вона зрозуміла, що ще не все втрачено. Навіть якщо вона не бачитиме.
***
У неї було гладке волосся, раніше він бачив таке лише в рекламних роликах; здавалося, що воно не справжнє, і він навіть подумав, що це перука, злякавшись, що така молода дівчина може бути хворою.
Багато чого вказувало на хворобу: скорботний вираз обличчя, бліда шкіра, ніби вона провела останні пів року в лікарняній палаті. Але Діма швидко відкинув ці дурні думки, зосередившись на іншому: ця дівчина так довго стояла навпроти його картини, він жодного разу не бачив, щоб хтось так довго розглядав його роботи.
Ніна (так її звали) все-таки виявилася хворою. На перший погляд не так страшно, як йому здалося, коли він вирішив, ніби це не справжнє волосся, а перука, але з іншого боку…
Він досі не вірив, що це станеться насправді, адже зараз вона бачила.
— Дмитре, ти з глузду з’їхав? — здивувалася мама. — Ти хоч уявляєш, що таке сліпа дружина? Це ж інвалід! Тобі доведеться все життя тягнути її на собі. А діти? Як ти уявляєш, як вона буде справлятися з дітьми? На мене не розраховуй, у мене студенти, сам знаєш.
Діма знав. Йому поки що не спадали на думку діти та всілякі труднощі, які намагалася описати йому мама. Все, що його зараз цікавило, — це губи Ніни, руки Ніни, її добрі зелені очі та красиве гладеньке волосся.
Ніна пахла, як перший літній день, її відчайдушне бажання досхочу насолодитися цим світом, поки вона може, захоплювало Діму й заражало його оптимізмом. А оптимізму в його житті, ой як, не вистачало.
— Я не дозволю тобі зруйнувати своє життя, — завершила мама.
Діма звик у всьому її слухатися, так було завжди. З п’яти років, коли вони залишилися самі, мама була для Дмитра найголовнішою і найулюбленішою людиною. І не послухатися її вперше в житті йому було непросто.
***
Ніна змирилася з багатьма речами. Але ніяк не могла змиритися з тим, що, навіть якщо у неї буде весілля, вона ніколи не побачить себе нареченою. Так, це було дурницею порівняно з тим, скільки всього вона ще не побачить: обличчя своєї дитини, мамину посмішку, те, яким буває красивим небо і як собака дивиться на неї, коли Ніна повертається додому.
Але її хвилювала така дурниця: що своє весілля вона зустріне в повній темряві.
— Якщо хочеш, давай одружимося, — запропонував Діма.
Ніна розплакалася.
— Малюк, ну що таке?
— Зовсім не так я уявляла собі свої заручини, — відповіла Ніна. — І взагалі, я не хочу, щоб на мені одружувалися з жалю.
— Я кохаю тебе!
Від цих слів Ніна розплакалася ще сильніше.
Через тиждень Діма запропонував разом подивитися кіно у нього вдома, поки мама поїхала в область до подруги.
Ніна вже розуміла, що вона не подобається мамі Дмитра, але намагалася не зациклюватися на цьому. Так сам Діма казав — не зациклюйся.
— Добре, — погодилася Ніна. — Я прийду.
Вона думала, що це буде звичайний романтичний вечір. Але на неї чекало зовсім інше: у квартирі було темно, і Дмитро пожартував, що нехай вона звикає, а Ніна парирувала, що так він намагається приховати дводенну відсутність мами, адже будь-який чоловік здатний за день забруднити будь-яку, навіть найчистішу квартиру.
Він засміявся й відчинив двері до своєї кімнати. Підлога була усіяна свічками, на столику стояли квіти, ігристе та фрукти.
— А ти підготувався, — посміхнулася Ніна.
І тут Діма опустився на коліно, дістав із кишені червону оксамитову коробочку й запитав:
— Ти вийдеш за мене заміж?
З того дня, коли Євген Борисович сказав їй, що вона осліпне, Ніна вперше відчула себе по-справжньому щасливою.
В іншій ситуації вони б так не поспішали, хіба що якби вона була при надії. Ніхто не запитував, чому весілля так скоро, адже вони знайомі всього кілька місяців, усі розуміли, звідки такий поспіх.
Хіба що мама Дмитра стискала губи й мовчала. Вона не схвалювала ані таку поспішність, ані вибір сина, і сказала це Ніні відкрито. Правда, не в присутності Діми.
Ніні було байдуже. Їй хотілося всього й одразу — заскочити в поїзд, що мчить уперед, не втративши при цьому нічого з того, що має бути у середньостатистичної щасливої дівчини.
Біла сукня, фата, гарні запрошення… При цьому потрібно було встигнути подивитися всі нові фільми та вистави, відвідати мальовничі місця в області, якщо вже далеко поїхати вона не може.
Діма спочатку супроводжував її всюди, допомагав обирати, але ж він художник, а це не та робота, де можна відсидіти з дев’ятої до п’ятої й бути вільним.
Дмитра надихнула творча хвиля, до того ж йому потрібно було завершити замовлення до весілля, щоб спокійно вирушити у весільну подорож, тож Ніні доводилося займатися всім самостійно. Вона не ображалася — у неї самої була сесія, було чим відволіктися, не лише весільними сукнями.
— Бачу, ваш настрій значно покращився, — зауважив Євген Борисович, коли Ніна з’явилася на черговий прийом.
— Уявіть собі, я виходжу заміж! — повідомила Ніна. — Знайшовся божевільний, який готовий пов’язати своє життя з інвалідкою.
— Ну чому божевільний, — заперечив лікар. – Я б теж із задоволенням одружився з такою симпатичною й розумною дівчиною.
— Не треба мене втішати, — посміхнулася Ніна.
— А я й не втішаю. Правда. Клянуся. Коли весілля?
-Двадцять п’ятого червня.
-Зовсім скоро. Тоді давайте перед весіллям ще раз побачимося, щоб не відволікати вас від таких щасливих подій.
***
Мама не попередила, що прийде не одна. У неї був день народження, і Діма засмутився, що вона відмовляється запрошувати Ніну на святкування. Проте він поважав мамине прохання і приготував святкову вечерю, купив подарунок. До того ж він почав втомлюватися від бурхливої енергії Ніни, від нескінченних розмов про сліпоту.
Його не лякала її сліпота, але лякала та несамовитість, з якою Ніна намагалася вбирати в себе навколишній світ. А адже спочатку йому це подобалося.
З мамою були дві студентки.
— Мої помічниці, — пояснила вона. — Я їх уже не навчаю, а вони все одно приходять і допомагають з комп’ютером, ти ж знаєш, що в мене з цим проблеми.
Мама вчинила розумно: якби з нею була одна дівчина, одразу стало б зрозуміло, що це сватовство, а так — ніби й нічого. Але з маминих поглядів і влучних зауважень він швидко зрозумів, яку з дівчат, на думку матері, для нього призначають: симпатичну блондинку на ім’я Лора з довгим гладким волоссям. Саме таким, як він любить.
Друга дівчина була галасливою й балакучою, прямо як Ніна. А ось Лора мовчала й слухала, хіба що задавала Дімі питання про його творчість.
Він дав їм зрозуміти, що незабаром одружиться, і, здавалося, нікого це не засмутило, але Лора мимохідь зауважила, що вважає весільну церемонію застарілою і для себе хотіла б просто розписатися й вирушити в подорож.
— Я теж завжди так хотів, — зізнався Діма. — Але Ніна хоче пишне весілля.
Про те, що його наречена незабаром осліпне, він говорити не став.
Після цього вечора залишився приємний післясмак: вперше за довгий час не було розмов про лікарні, інвалідність та все таке. І що приховувати: Лора йому сподобалася. І Дмитру навіть захотілося її намалювати.
Звісно, він не збирався з нею спілкуватися — за п’ять хвилин до весілля, яке тут спілкування, тим більше з такою симпатичною дівчиною. Але коли вона написала йому й запитала, де можна подивитися його роботи, він не зміг не відповісти.
Розмова закрутилася сама собою, Лора попросила намалювати її, Діма не зміг відмовити. На знак подяки вона принесла квитки в театр, і по-хорошому треба було б відмовитися, але вона так засмутилася, бідна дівчинка.
До того ж мама його наставляла: ну, не можна ж брати у неї гроші, це незручно. Та й дівчина хороша, що тут такого: якщо твоя Ніна ревнива, то це зрозуміло, але май на увазі, що на ревнощах хороший шлюб не побудуєш.
Діма не знав, ревнива Ніна чи ні. Але про всяк випадок збрехав, що треба допомогти мамі з ремонтом, мовляв, вона вирішила поїхати в магазин вибирати шпалери. Ніна попросилася з ними, але їй і пояснювати нічого не довелося: на жаль, Ніна знала, що не подобається його мамі.
***
На прийом Ніна прийшла засмучена: вона сподівалася провести вечір із Дімою, а він знову відвіз маму кудись. Вона вже передбачала (яке іронічне слово!) суперництво з майбутньою свекрухою, і це суперництво її засмучувало.
Ніна навіть почала думати, що робить помилку, виходячи заміж за Дмитра. Але ці думки вона намагалася відігнати.
— Ви сьогодні чомусь засмучені, Ніно, — зауважив Євген Борисович.
— Трохи, — погодилася Ніна.
— Просто поганий настрій чи щось серйозне?
— Та! — махнула Ніна рукою. — Нічого такого. Просто купила квитки на вечір, хотіла зробити сюрприз нареченому, а в нього там ремонт… Ну, нічого. До речі, вам не потрібні квитки в театр? Сходіть з дівчиною. Якщо вона у вас є, — додала Ніна й зніяковіла — це було не дуже ввічливо.
-Ні, дівчини у мене немає, – чомусь засміявся він. – Немає часу, з цією роботою ніякого особистого життя. Кому потрібен одноногий відлюдник, який вічно працює? Але не думайте, я не скаржуся. А ось у театр я б сходив. Тільки якщо з вами.
Не впевнений, що можу ходити з пацієнтками в театр. Але ми можемо прикинутися, що випадково купили квитки на одну виставу, адже так?
Це було так несподівано й так кумедно, ніби їй запропонували пограти в шпигунів, а Ніна завжди любила фільми про шпигунів.
Вона віддала один квиток Євгенію Борисовичу й поїхала додому збиратися. Щоб це не виглядало як побачення, Ніна одягнулася якомога стриманіше, а от губи, навпаки, підфарбувала, чого не робила, вирушаючи на побачення з Дімою.
На виставу вона поїхала в піднесеному настрої, немов дитина, яка вирушила на новорічний ранок.
Ось тільки її гарний настрій зник швидше, ніж сніжинка на гарячій долоні: у фойє вона побачила Дмитра й спочатку зраділа, вирішивши, що він якимось чином дізнався про сюрприз і приїхав, тільки ось тепер незручно — доведеться забирати квиток у Євгена Борисовича.
Але одразу ж Ніна зрозуміла, що це нісенітниця: він не міг цього знати. А ще вона побачила поруч із ним дівчину: симпатичну і, судячи з усього, вона дивилася нього закоханими очима.
Як вона дісталася додому, Ніна не пам’ятала. Сльози затуманювали їй очі, і вперше вона усвідомила, що її незабаром чекає: вона буквально натикалася на людей, стовпи, автобуси, наче сліпе кошеня, не розрізняючи дороги й не розуміючи, куди йде.
Казка закінчилася, прекрасний принц виявився вовком. І вона точно ніколи не побачить у дзеркалі відображення нареченої…
***
Він зустрів її через п’ять років. Йшов вулицею, втомлений і засмучений: у мами стався інсульт, Ольга, його чергова дівчина, повідомила про розставання, картини не малювалися, життя котилося кудись не туди.
Ніна йшла прямо назустріч, але не могла його бачити — на ній були темні окуляри, попереду — собака-поводир.
Поруч із Ніною йшов чоловік, який здався Дімі смутно знайомим. Він щось розповідав, Ніна сміялася, на руках у чоловіка сидів маленький кучерявий хлопчик.
У грудях щось здригнулося, опустилося, Дмитро опустив очі. Він пройшов повз непоміченим, і в пам’яті надовго закарбувався образ Ніни: незрячої, але такої щасливої.