— Ти, Саво, як старший брат, повинен ділитися з молодшим! — владним голосом заявила Стефанія Терентіївна, поправивши кофту на ґудзиках.
— Тож завтра зранку завантаж Стасика зі Свєтою у свою машину й відвези їх до вашої вільної двокімнатної квартири. Живіть, дітки, і нікому чужому не платіть!
У вітальні у свекрухи всі одразу замовкли. Маргарита важко опустилася на стілець біля краю столу, втомлено потерла скроні й довго дивилася в одну точку. Ну й подарунок на ювілей!
Цю двокімнатну квартиру в сусідньому мікрорайоні вони з Савелієм придбали три роки тому. На перший внесок пішла спадщина від бабусі Рити та відпускні за два роки, а решту брали в іпотеку.
Щоб не псувати здоров’я підробітками, житло здавали, і мешканці справно покривали банківський платіж.
Два тижні тому колишня сімейна пара виїхала. Савелій вечорами білив там стелю у ванній і міняв замок, що заїдав.
Старий ключ від колишнього замка ще з минулого року валявся у матері на комоді в передпокої — тоді Стефанія Терентіївна зустрічала майстрів, поки син чергував на нічних змінах.
Молодший брат Савелія, Станіслав, до своїх тридцяти шести років нажив лише дорогий годинник у кредит і купу претензій.
Разом із дружиною Світланою вони вічно кочували по орендованих куточках, сварилися з господарями через прострочені платежі й вважали, що старший брат влаштувався надто розкішно.
Саме тому Маргарита ще на порозі насторожилася, коли побачила у передпокої у свекрухи чотири картонні коробки, обмотані скотчем, і картаті баули із зимовими куртками.
Тоді вона подумала, що Стефанія Терентіївна вирішила розібрати антресолі. А таємниця, виявляється, розкрилася набагато простіше!
— Ой, мамочко, ви наша рятівниця! — заплескала в долоні Світлана.
— Бо наша господиня зовсім знахабніла, завдаток повертати не хоче! Добре, що ми зі Стасиком сьогодні вдень основні коробки вже до вас у передпокій перетягли!
— Та вже, Саво, завтра до дев’ятої ранку щоб був біля маминого під’їзду! — розвалився в кріслі Станіслав.
— Багажник заздалегідь звільни, бо у Свєтки одних лише взуттєвих коробок — пів шафи. Потаскаємо з тобою на четвертий поверх, розімнемося!
Маргарита перевела дух, випрямилася й подивилася прямо на дівера. Розгубленість зникла без сліду.
— Можеш не будити Савелія до дев’ятої ранку, Стасе, — спокійно сказала Маргарита.
— Ніякого переїзду завтра не буде.
Стефанія Терентіївна грізно нахмурилася й нахилилася вперед.
— Що це ще за новини, Рито?! — розлютилася іменинниця.
— Я молодшому синові куточок знайшла, а ти при гостях вирішила перечити?
— Ви б спочатку у нас запитали, Стефанія Терентіївна, — парирувала Маргарита.
— Квартира-то не ваша, а наша з Савелієм. І за неї взагалі-то щомісяця треба платити іпотеку!
— Яка різниця, чия вона за документами?! — розлютився Станіслав.
— Сава мені рідний брат, а не чужий дядько! У вас є своя трикімнатна, ви в ній удвох відпочиваєте. А двокімнатна просто стоїть порожня!
— Вона не простоює порожня, — відрізала Маргарита.
— І розслаблятися нам немає часу.
Усі за столом втупилися в Савелія. Той сидів, згорбивши плечі, винувато м’яв паперову серветку й не наважувався підняти очі на матір.
— Мамо, ну навіщо ти так відразу при всіх… — пробурмотів Савелій собі під ніс.
— Ми ж зі Стасом нічого такого не обговорювали. Та й взагалі, ми не можемо здати квартиру безкоштовно, у нас величезний платіж у банку!
— Ой, ви ж не збіднієте! — махнула рукою Стефанія Терентіївна.
— Обоє працюєте, маленьких дітей немає! Невже старший брат три шкури здиратиме? Ганьба! Що люди скажуть?
— Ми самі за комунальні послуги будемо платити! — виклично втрутилася Світлана.
— Ну, не цього місяця, звичайно. Ось дадуть Стасу квартальну премію до літа, тоді й розрахуємося за світло та воду!
— До літа? — розреготалася Маргарита.
— А до літа нам із Савелієм на воді й хлібі сидіти, щоб вам жилося затишно?
— Та ви ж сім’я! — заголосила свекруха.
— Сьогодні ви Стасику допоможете, а завтра він вам віддячить!
— Ми знаємо, як він віддячить, — буркнув Савелій, згадавши минулий борг брата, про який той благополучно забув.
— Досі віддає за зимові шини.
— Ой, та що ти, згадав копійки! — огризнулася Світлана.
— Нам зараз житло потрібніше! Ми вже виїхали з орендованої квартири, ключі господині віддали! Куди нам подітися?
— Куди хочете, туди й йдіть, — відповіла Маргарита.
— Бо наша двокімнатна з учорашнього вечора зайнята. Туди вже заїхав орендар.
Світлана просто завмерла з відкритим ротом. Станіслав перестав посміхатися й нахмурив брови.
— Тобто заїхав?! — випалив дівер.
— Саво, ти ж минулого тижня сам казав, що там замок лагодиш і нікого немає!
— Я вчора був на добовому чергуванні, — розгублено відповів Савелій, поглядаючи на дружину.
— Ритуль, ти справді вже здала? А чому мені зранку не сказала?
— А ти прийшов зі зміни й одразу влігся спати, шкода було будити, — лагідно пояснила Маргарита чоловікові.
— Пам’ятаєш, днями дзвонив начальник дільниці із заводу? Їм прислали інженера із Запоріжжя у тривале відрядження. Вчора ввечері ми з ним зустрілися, я віддала ключі, і він уже розклав речі.
— Та годі вже брехати! — вискнула Світлана.
— На ходу вигадуєш, аби тільки не поступатися нам!
— Навіщо мені вигадувати, Свєта? — підняла брову Маргарита.
— Його звати Євген. Серйозний чоловік, без шкідливих звичок. І найголовніше — підприємство перерахувало нам оплату відразу за пів року вперед.
— За пів року?! — задихнулася Світлана.
— Та хто ж такі величезні гроші відразу віддає?!
— Завод платить за свого фахівця, їм так зручніше, — відрізала Маргарита.
— І вся ця сума, до останньої копійки, ще вчора ввечері пішла в банк. Я відразу через додаток переказала її на дострокове погашення іпотеки!
За стіною у сусідів глухо забурчав телевізор. Станіслав шумно заворушився в кріслі, а Стефанія Терентіївна почервоніла.
Показовий виступ щедрої іменинниці розвалювався на очах у всієї родини. Але здаватися без бою свекруха явно не збиралася.
— Ось яка спритна! — обурилася Стефанія Терентіївна.
— Потайки від чоловіка впустила чужого чоловіка до сімейного житла! Отже, Рита, діставай телефон і дзвони своєму інженеру прямо зараз!
— І що я йому скажу? — з іронією запитала Маргарита.
— Скажеш, що обставини змінилися! — командним тоном заявила свекруха.
— Мовляв, вибачте, приїхали близькі родичі, квартира потрібна нам самим! Нехай до завтрашнього обіду звільнить приміщення!
— Ви зараз серйозно? — Маргарита подивилася на свекруху, ніби на маленьку дитину.
— Людина вчора приїхала з поїзда, розпакувала валізи, заплатила за пів року вперед!
— Та що там, трагедія! — підхопив Станіслав, нахилившись уперед і спершись ліктями на край столу.
— Мама має рацію! Нехай собі готель шукає, раз за нього платить завод. Йому взагалі байдуже, де ночувати, а ми залишимося на вулиці!
— Стасе, ти що, не слухав? — втрутилася Маргарита.
— Я ж сказала: грошей більше немає! Банк їх уже списав у рахунок нашого боргу! Якщо ми виженемо мешканця, йому потрібно повернути всю суму за пів року прямо сьогодні. У тебе є такі гроші в кишені?
— Звідки у мене?! — обурився Станіслав.
— Це ваші проблеми, куди ви їх поділи!
— Ну візьміть споживчий кредит у банку й поверніть йому! — не моргнувши оком, запропонувала Світлана.
— Або зніміть з кредитної картки, що тут складного! Савелію, ну скажи ти своїй дружині! Ми ж не винні, що вона побігла попереду паровоза й усі гроші вкинула в іпотеку!
Савелій нарешті перестав м’яти паперову серветку. Почувши про новий кредит, який йому просто так пропонували взяти на себе заради безкоштовного проживання молодшого брата, він помітно похмурнів.
— Ти у своєму розумі, Свєта? — невдоволено буркнув Савелій.
— Який ще кредит?! Я цілодобово ґарую на чергуваннях, ми з Ритулею кожну копійку відкладаємо, щоб швидше розрахуватися з цією кабалою!
— Та там переплата буде мізерною! — не вгамовувалася невістка.
— Що з того, поплатите пару років зайвих! Зате рідний брат у теплі й затишку!
— Ніхто ніяких кредитів брати не буде! — відрізав Савелій і вперше за вечір ударив долонею по столу.
— Досить! Ви зі Стасом — двоє здорових людей, ні дітей, ні іпотеки, а все шукаєте, кому б на шию залізти!
— Ой, заспівав чужим голосом! — уїдливо зауважила Стефанія Терентіївна.
— Сидиш під каблуком у дружини й пікнути боїшся! Ти старший брат, на тобі відповідальність! Що тобі казав покійний батько? Доглядати за молодшим!
— Наглядати, мамо, коли йому було десять років і він ходив до школи! — огризнувся Савелій.
— А йому вже тридцять шість! У нього самого борода сивіє, а я все одно мушу його за ручку водити й кредити за нього виплачувати?!
— Та не треба за мене нічого виплачувати! — раптом пожвавився Станіслав, ніби придумав геніальний хід.
— Гаразд, не хочете повертати гроші цьому інженеру — нехай залишається! Він нам не завадить.
Маргарита підозріло примружилася.
— Як ти це собі уявляєш? — запитала вона.
— А дуже просто! — самовдоволено посміхнувся Стас.
— У вас же в тій квартирі дві окремі кімнати й засклена лоджія! Цей ваш Євген живе сам, без дружини? Ну, то чудово! Нехай займає маленьку спальню, він і так з ранку до ночі на своєму заводі сидить! А ми зі Свєткою розмістимося у великій кімнаті. Чоловік трохи потісниться, він же не пан!
Маргарита навіть розсміялася вголос — настільки безглуздо звучала ця свята нахабність.
— Ти себе взагалі чуєш, Стасе? — запитала вона, хитаючи головою.
— Людина орендувала окрему квартиру за чималі гроші, щоб відпочивати після зміни. А ти пропонуєш влаштувати йому гуртожиток із двома веселими сусідами?
— А куди ж йому подітися?! — розпалювався Станіслав.
— Якщо не подобається — сам виїде, за власним бажанням, і тоді його гроші пропадуть даремно! Мамо, у тебе ж на комоді в передпокої лежить запасний ключ від їхньої двокімнатної квартири?
— Лежить, синку, у скринці біля дзеркала! — одразу підтвердила Стефанія Терентіївна.
— Сава минулого року залишив, я спеціально зберегла!
— Ну ось і чудово! — Станіслав плеснув себе по колінах і підвівся з крісла.
— Зараз візьму ключик, ми зі Свєткою завантажимо коробки в таксі й прямо туди! Я з цим інженером за п’ять хвилин по-чоловічому поговорю, він у мене миттю свої речі в маленьку кімнату перетягне!
— Сідай на місце, Стасе, — ліниво промовив Савелій.
— Нікуди ти не поїдеш. І той ключ навіть шукати не треба.
— А це чому? — насторожилася Світлана.
— Рита вже й у маминій скриньці порилася?
— У скриньці я не рилася, ваш ключ валявся на комоді поверх квитанцій, — посміхнулася Маргарита й дістала з кишені свого кардигану один старий ключ із потертою биркою.
— Я його відразу забрала, щойно побачила ваші коробки біля порога. Тільки вам він все одно ні до чого.
— Віддай сюди! — вимагала Стефанія Терентіївна.
— Ось, господиня знайшлася, у моєму домі розпоряджається!
— Та беріть на здоров’я! — Маргарита легенько поклала старий ключ на край столу перед дівером.
— Минулого тижня Савелій міняв у двокімнатній квартирі верхній замок, бо старий заклинило. Тож цією залізякою тепер хіба що консерви в поході відкривати! А обидва нові комплекти — у нашого мешканця та у мене вдома в шафі.
Станіслав втупився в цей нікчемний шматок металу й знітився. Світлана від досади прикусила губу й боляче штовхнула чоловіка ліктем у бік. А Стефанія Терентіївна театрально притиснула долоні до щік.
— Дожилася! — закричала свекруха на всю вітальню.
— Замки міняють! А те, що молодший брат із дружиною сьогодні ночуватимуть на лавочці біля під’їзду, вас не бентежить!
— Навіщо ж на лавочці, Стефанія Терентіївна? — Маргарита підвелася зі стільця й поправила кардиган.
— Ви так переймаєтеся, ніби самі тулитеся в тісній кімнаті. У вас же шикарна двокімнатна квартира! Ось яка величезна вітальня, полірований сервант, м’які крісла, широка лоджія.
— А до чого тут моя квартира?! — одразу ж перервала себе іменинниця, і вся її театральна скорбота миттю зникла.
— Як це «до чого»? — ласкаво здивувалася Маргарита.
— Ви ж самі п’ять хвилин тому повчали нас, що рідним людям треба допомагати! Їхні коробки вже стоять у вашому передпокої, Стефанія Терентіївна, нехай їх розпаковують саме у вас! І Савелію завтра не доведеться сідати за кермо, і улюблений Стасик буде під материнським крилом!
У кімнаті одразу стало тихо, лише за стіною, як і раніше, бубонів сусідський телевізор. Світлана пожвавішала й з надією втупилася в свекруху.
— А правда, мамочко! — затараторила невістка.
— У вас же в спальні ліжко широке, а мы зі Стасиком тут, у вітальні, чудово розмістимося! Ми поживемо до літа, поки Стасику не випишуть премію!
Стефанія Терентіївна розгублено моргнула й запнулася. Посмішка зійшла з її нафарбованих губ.
— До мене… ні, дітки, до мене ніяк не можна, — поспішно пробурмотіла свекруха, відводячи погляд.
— У мене вночі тиск стрибає, мені потрібні тиша й спокій! Я ж о шостій ранку прокидаюся, на кухні галасую, а ви до півночі сидите. Та й тісно тут утрьох, повітря зовсім не вистачить…
— Ось як, — з легкою іронією промовив Савелій, підводячись слідом за дружиною.
— Значить, у нашій квартирі двом нахлібникам і чужому інженеру повітря якраз вистачає, а у тебе в двох кімнатах одразу дихати нічим?
— Не сором матір, Саво! — буркнула Стефанія Терентіївна, сильно почервонівши.
— Мені шістдесят п’ять років, я заслужила спокій!
— Звичайно, мамо, відпочивай, — Савелій взяв дружину під руку.
— Тільки чужим житлом більше не командуй. З ювілеєм тебе ще раз! Ходімо, Рито, нам завтра рано на роботу вставати.
У передпокої вони обережно обійшли чотири картонні коробки Станіслава.
З вітальні вже долинав примхливий голос Світлани, яка вимагала від свекрухи звільнити їм хоча б нижню полицю в шафі для одягу та місце біля трельяжу.
Минуло півтора місяця. Євгеній мешкав у двокімнатній квартирі, вчасно передавав показники лічильників і не доставляв жодних клопотів.
Іпотека зменшувалася приємними темпами, а Савелій після того пам’ятного застілля поклявся не обговорювати з матір’ю жодних сімейних покупок.
А ось Станіславу зі Світланою того вечора дійсно довелося влаштуватися у Стефанії Терентіївни — адже нікуди було подітися з коробками. Щоправда, материнської гостинності вистачило рівно на чотири дні.
На п’ятий день свекруха вщент посварилася з молодшим сином: Стас до другої години ночі грав у футбол на ноутбуці, а Свєта своїми баночками захарастила всю полицю у ванній.
До вихідних іменинниця зі скандалом виставила всі чотири коробки за поріг, але винною перед родиною, звісно, все одно назвала Маргариту — адже якби та тоді не здала квартиру чужій людині, матері не довелося б псувати нерви через улюбленого молодшого сина.