– Стасю… – пролунав тихий голос із кімнати і Настя, витерши руки рушником, зайшла в кімнату свекрухи.
– Що таке, мамо? Тиск?
Катерина Степанівна лежала на ліжку і напружено терла скроні.
– Не знаю, – втомлено відповіла жінка, – важко. Чи то тривога мучить, чи то на небі вже чекають…
– На якому небі, мамо? Що ви! – Стася емоційно змахнула рушником і раптово хитро посміхнулася, – нудно вам, може, тут одній лежати? Ходімо зі мною на кухню. Скоро Вітька на обід забіжить, а в мене суп ще не готовий.
Неохоче старенька піднялася з ліжка. Трясучи ногами, дійшла до кухні й сіла на м’який стілець, куплений Віктором, новим чоловіком Стасі, спеціально для неї.
Подумавши, взяла з каструлі очищену картоплю і ніж. Згадалося, як тридцять років тому вона повчала невістку:
– Дивись,Насте, як картоплю різати треба – раз, два і три. А в тебе що? Ех, молодь. Криво – косо.
Згадавши, як терпляче Стася вислуховувала ці настанови, старенька посміхнулася. Хороша їй невістка попалася, хоч і не сподобалася їй спочатку.
– Сашко, хто це? – зі здивуванням дивилася тоді на простакувату, занадто повненьку дівчину Катерина Степанівна, – ти де це щастя знайшов?
– Мамо, це Стася. Моя майбутня дружина, – серйозно і без зайвої лірики сказав тоді син.
І вона зрозуміла. Завжди слухняний Олександр раптом проявив твердість характеру і привів у дім молоду дружину. Значить, серцем він її вибрав. Ну і що, що Настя повненька і добра. Схудне, у місті обживеться, характер загартується.
– Що за ім’я таке – Стася! Анастасія ти. Вигадала теж, – бубоніла Катерина Степанівна, з подивом дивлячись, як невістка нарізає картоплю товстими шматками, – тоненько треба. А ти! Ім’я твоє з красивим значенням. Правильним! Воскресла. Анастасія… – свекруха ніби випробувала це ім’я на смак і задоволено хмикнула.
– Не подобається мені моє ім’я, Катерино Степанівно, – старанно орудуючи ножем, відповідала Стася, – це я не сама придумала. У фільмі бачила, що Настю Стасею кличуть. І так воно мені сподобалося, що я тепер тільки так і представляюся.
– Кличуть собаку та корову, – невдоволено пихкала свекруха.
Але Стасі це було байдуже. Бачила вона, що Катерина Степанівна в глибині душі зовсім не зла. Зовсім не така, якою здалася з першого погляду.
І зараз Стася згадала цю розмову, дивлячись, як свекруха акуратно нарізає картоплю. Тоненькі часточки, рівні, як у ресторані. Стільки років минуло, а вона досі так не вміє. Не було в ній ніколи цього перфекціонізму, коли їжа як із ресторану. До того красиво, що і їсти шкода.
– Батьки-то де твої? – запитала Катерина Степанівна за тиждень до весілля, – приїдуть?
– Не приїдуть, – зітхнула у відповідь невістка, – мама мене за Сашка з дому вигнала…
– Як вигнала? – здивувалася свекруха, знову окидаючи поглядом огрядну фігуру невістки, – з’їздити б треба. Познайомитися.
Все життя проживши в місті, Катерина Степанівна і не знала, яке воно життя в селі. Всю дорогу намагалася уявити, що там за мати така, що рідне дитя не пошкодувала, але так і не змогла.
Похилений будинок, який давно не бачив чоловічої руки, стояв посередині села. Велика ділянка заросла травою, лише невеличкий городик із кількома грядками видавав таке-сяке господарство.
“Ну і ну”, – думала Катерина, переступаючи через господарські дрібниці, що валяються тут і там, – “не дивно, що Настуся недотепа така. Уся в матір пішла.”
– Оооо… Гуляща дочка повернулася, – розтягуючи слова, сказала повненька жінка з опухлим обличчям, – чого з’явилася?
– Знайомиться прийшли, – відповіла за Настю Катерина Степанівна і відчула неймовірне почуття гидливості. Вона зморщила ніс від застояного запаху немитого тіла і поту.
Поглянула на фігурку Стасі, що сором’язливо застигла, і раптово посміхнулася.
– Мій син і ваша дочка вирішили одружитися.
– Ах ти погань! – закричала раптом жінка і Катерину обдало запахом міцного, – заміж вона зібралася! А хто братів, сестер піднімати буде,га? Господарство на кого залишити вирішила? Ноги вашої в моєму домі не буде! – жінка замахнулася на Настю і та ніби стиснулася,від гучного крику матері!
– Не чіпай, – сталевим голосом сказала Катерина Степанівна, перехоплюючи руку свахи, – у нас поживе! – повернулася до застиглого в подиві сина і махнула рукою, – поїхали. Це нашої ноги не буде у вашому домі!
Дорога додому пройшла в німому мовчанні. Лише рідкісні схлипування Насті на задньому сидінні порушували цю тишу.
– Не реви! – різкувато обірвала невістку Катерина Степанівна на порозі квартири, – через гідних можна плакати. А тут… – жінка махнула рукою і раптово притиснула дівчину до себе, – не реви. Перемелеться – мука буде.
Закрутило життя… Ось і рік пролетів. У Насті з Сашком син з’явився – здоровий рожевощокий малюк, названий на честь прадіда – Михайлом.
– Мамо, нам квартиру пропонує Гришка, – сказав одного разу син, і Катерина Степанівна спалахнула, наче свічка, – батьків до себе забирає, а чого житло пустувати буде?
– Навіщо їхати? Гроші зайві? На своє накопичите, тоді й поїдете! – сказала тоді Катерина Степанівна, – на дружину глянь! Тут хоч я допоможу, а там хто?
Сказала і не пошкодувала. Мишко ріс неспокійним. Частенько плакав ночами, мучили його то коліки, то зуби. А іноді жінці здавалося, що онукові просто подобається видавати крики, на які Стася реагувала як справжня мати. Брала на руки й ходила квартирою ночами, м’яко ступаючи на пухнасті килими.
Катерина Степанівна жаліла замучену невістку, яка різко скинула вагу і тепер пересувалася квартирою тихою тінню. Під очима залягли синюваті тіні, обличчя змарніло і кудись подівся здоровий рум’янець.
– Ось, – на рік онука Катерина сунула Стасі в руки гарний конверт, – через два дні виїжджаєте. Мишко зі мною побуде.
Тремтячими руками відкрила Настя конверт, гадаючи, що за сюрприз придумала свекруха. І одразу надихнулася, побачивши дві путівки на Чорне море. Посміхнулася і майже одразу згасла.
– А як же ви з Мишком-то одна?
– Про Мишка не думай. Свого виростила і з цим впораюся. Ти, Настя, доросла начебто, а елементарного не бачиш. У дзеркало глянь. Довго ще так протягнеш?
Два тижні солоного моря, яскравого сонця і товариства чоловіка зіграли свою роль. Стася повернулася додому ніби наповнена життєвою силою. Остання відпустка з чоловіком досі гріла розбиту частину душі.
Через два тижні Олександр не повернувся додому з роботи. Фура, що вилетіла на зустрічну смугу, позбавила сім’ю батька й чоловіка. А Катерину Степанівну – сина.
Після втрати сина, свекруха якось разом потухла і зморщилася. Безцільно блукала з кутка в куток, не звертаючи уваги на онука і невістку.
– Мамо, посидьте з Мишком, будь ласка? – одного разу звернулася Стася і відсахнулася, як від удару.
– Не мати я тобі, – у голосі свекрухи почулася сталь, – не я у світ привела, не я ростила. Яка я тобі мати?!
– Вибачте… – Настя нервово затріпала край хустки, – посидьте, будь ласка, з Мишком. Я до магазину і назад.
Катерина Степанівна лише кивнула і знову відвернулася до стінки. Онук був занадто схожий на сина, щоб дивитися без болю в рідні очі.
– Катерино Степанівно, – через місяць сказала Стася. Їй важко давалася непроста розмова, але вона відчувала, що колись доведеться починати, – поїдемо ми з Мишком. Я й речі майже зібрала…
– Куди поїдете? – стрепенулася свекруха і задумливо подивилася на Настю. Закрившись у своєму горі, вона й не помітила, як змарніла невістка. Куплена після весілля сукня бовталася на худенькому тілі, а в очах застигла така неймовірна туга, що Катерина мимоволі поморщилася.
– Зайві ми тут… Сашка немає і це все, – Настя обвела поглядом кухню і схлипнула, – про свій дім треба подумати.
Думки копошилися в голові, як мляві сонні мухи. Поїде Настя, забере онука, може заміж вийде потім, а вона… Вона так і залишиться в цих стінах. І час потече своєю чергою, тільки двері ніколи не відчиняться і Сашко більше ніколи її не покличе. І найласкавіше, найніжніше і найтрепетніше слово “мама” більше ніколи не пролунає в її бік.
Самотність… Чи така вона прекрасна, коли ти й не знаєш, що це таке? Усе життя в сім’ї провела Катерина. Спочатку в батьків, потім із чоловіком. А потім ось син і Настя. А тепер як?
Ніби очі розплющилися і побачила Катерина, що не одну її підкосило горе. Висохла Стася, як озеро в посушливе літо. Тільки не піддається дівка розпачу, за онуком дивиться, гуляє, готує. А вона ж і не помічала за цей місяць, що в холодильнику завжди їжа, а у квартирі чистота і порядок.
– Вибач мені, дівчинко, – раптово заплакала Катерина Степанівна, закривши руками обличчя, – егоїстка я. За своїм горем твого зовсім не бачу. Адже ти теж його любила. А я…
Ніби тільки я одна з нас втратила. А Мишко ж без батька залишився. Не їдьте, Стасю… Як я одна буду? А ви? Тебе ж не чекає мати в селі.
– Ну що ви! Не плачте, – Стася міцно обійняла свекруху, уткнувшись носом їй у маківку, – ми не поїдемо.
Довго сиділи на кухні дві жінки. Багато говорили і, міцно обнявшись, по-жіночому оплакуючи своє горе. Мишко, немов щось відчував і безтурботно спав у своєму ліжечку, чомусь посміхаючись уві сні.
Зараз Стася згадала ту їхню нічну розмову і, ніби занурившись знову в те безпросвітне горе, змахнула сльозу. Чи любила вона хоч когось так сильно, як Сашка? Він і зараз іноді поставав у неї перед очима. Усміхався і схвально кивав головою.
– Заміж тобі час, Стасю, – через шість років після відходу сина сказала Катерина, – ти молода, тобі гуляти треба, а ти в чотирьох стінах закрилася.Спеціально для сайту Stories
– Ми вам набридли? – здивувалася Настя, яка забігла з лікарні додому на обід, – гроші на квартиру в мене давно відкладені. Важко вам, так? Галасливий Мишко, дитина ще.
– Дурниці! – відрізала Катерина Степанівна, – нічим ви мені не заважаєте. Про себе подумай. Роки йдуть, а ти так і будеш одна кукувати?
– Але Сашко…
– А що Сашко? – у голосі свекрухи почулася сталь, – не повернути Сашка вже. Про живих думати треба. Мишко дорослішає, йому батько потрібен.
Віктора, який з’явився в житті Стасі за два роки після цієї розмови, Катерина Степанівна схвалила одразу. Мишко ж, який не знав батьківської любові, ластився до чоловіка, а той відповідав йому взаємністю. Вони разом пропадали в гаражі, ходили на риболовлю і ганяли м’яч у дворі.
– Катерино Степанівно, мене Вітя заміж кличе, – сказала одного разу Стася і завмерла, чекаючи відповіді.
– То йди, чого чекаєш? – жінка з подивом подивилася на невістку, – Мишко його любить. А ти?
– І я люблю, – Настя опустила голову, – а як же ви? Я знаю, що не дочка вам, але начебто так звично і веселіше разом…Спеціально для сайту Stories
– Дурниці, – відмахнулася Катерина, – хто ж ти тоді, якщо не дочка? І не викай мені більше, не один пуд солі разом з’їли. А за Віктора йди. Чоловік хороший, Мишка любить. А на тебе як дивиться, бачиш?
– Але ви ж сказали тоді…
– Хіба мало що я сказала, скільки років минуло, – відрізала свекруха, – що ж ти все мене офіційно кличеш? Катерина Степанівна, та Катерина Степанівна. Мамою хоч назвала б разок.
Здивувалася тоді Настя, розгубилася. Усвідомила разом цю самотність, що загрожує свекрусі. Чи змогла б вона сама ось так? Втратити сина і жити далі. Та й не просто жити, а жити мудро, допомагаючи собі й іншим?
Подумала і зрозуміла – не змогла б.
Від цих думок защипало в носі й захотілося міцніше притиснути до себе Михайлика, погладити по чубатій голові й поцілувати в дитячу щічку. Дорослий він уже. Брикається, коли мати простягає руку, щоб погладити. З реготом тікає від поцілунків. Ще років десять – і наречену приведе. Чи вистачить їй мудрості, щоб прийняти дівчинку так само, як колись прийняла її свекруха?
– Мамо, – прошепотіла тоді Стася, обіймаючи жінку, – дякую вам. Ви навіть не уявляєте, що ви для нас зробили. Найрідніша. Най-най.
Щастя, що огортало тоді Стасю, здавалося їй таким відчутним. Ніби можна було ним укритися, як теплим пледом в осінню негоду.
Нове життя лякало її, але це були такі дрібниці, порівняно з посмішками дорогих їй людей.
Йшли роки. Мишко давно виріс, закінчив інститут і привів у дім тоненьку, майже прозору дівчину.
– Мамо, знайомся. Це – Ганна.
І згадала Стася, як двадцять п’ять років тому ось так само сама стояла і тремтіла від страху в дверях свекрухи. Підбадьорливо посміхнулася дівчині, підморгнула синові й запросила за стіл. Життя тривало.
Молоді одружилися, купили квартиру, а за два роки порадували батьків онукою.
– Маму твою до себе забираємо, – сказав якось за вечерею Віктор і Стася щасливо посміхнулася. Вона й сама хотіла запропонувати, але чоловік, як зазвичай, прочитав її думки.Спеціально для сайту Stories
Катерина Степанівна потроху здавала. Втрачала ключі, гаманці та інші важливі речі. Мало ходила, дедалі більше скаржачись на хворі коліна й тиск.
І зараз, акуратно нарізаючи картоплю, Катерина Степанівна думала, що їй дуже пощастило, що того літнього дня Сашко привів до неї в дім саме Стасю: повненьку, добродушну, але тепер таку рідну.
І хто ж такою щедрою рукою відсипав Насті мудрості, що дозволила їй стільки років тісно жити зі свекрухою пліч-о-пліч? Ворушити, розважати, підкидати турбот. Щоб не лежала, не жаліла себе і не впивалася власною безпорадністю, а піднімалася з ліжка і йшла, знаючи, що вона – потрібна і важлива.
Стільки років минуло, що, здається, і не пам’ятає Катерина Степанівна, що не приводила на світ, не няньчила і не виховувала вона Стасю з пелюшок. Ніби завжди вона була її донечкою, такою рідною і коханою.
