Женя йшла, не розбираючи дороги. У голові звучало тільки: «Шкода, занадто пізно… ми нічого… нічим… не можу сказати, але вам треба привести в порядок всі справи…шкода… тільки диво…»
Слова лікаря пролунали як грім серед ясного неба, діагноз був несподівано різким, гучним, безжальним. Хоча називають його «тихим».
Цей «тихий пожирач» підкрався непомітно. Може, в той рік, коли Женя не вступила до медичного, і мрія лопнула, як мильна бульбашка. А може, коли її мама, послизнувшись за будинком, пролежала на морозі майже три години, і після цього, не приходячи до тями, тихо пішла через кілька днів. А може… а може…
Цих «може», думала дівчина, набирається дуже багато. І що конкретно послужило спусковим механізмом – невідомо.
– «Приведіть в порядок справи», – звучало в її голові. – Ех, які тепер справи – дітей немає, статку теж, нікому і нічого не винна. Тільки чекати, тільки чекати… тільки диво…
Женя не помічала, як по обличчю котяться сльози, на автоматі змахуючи їх тильною стороною руки.
Вона вже вийшла за ворота лікарні, пройшла довгу алею. Наближалася вулиця, по дорозі мчали машини. Всі кудись поспішали.
– Всі вони поспішають жити, а я… – з жалем зітхнула дівчина.
Раптом різко нахлинула втома, серце забилося сильно-сильно, і вона зупинилася, спершись рукою на стовбур великого дерева.
Хвилина, дві, три, серцебиття прийшло в норму. А ось і таксі. Додому, додому. Там стіни, там спогади, фотографії.
Через дорогу від будинку, де жила Женя, починався ліс. Сюди ще не дісталися новобудови, і старий район дихав свіжим повітрям – ялини, сосни. Трави, чагарники, гриби. Женя любила гуляти лісом, він додавав їй сил, дарував тумани, спів птахів, павучків на ніжних павутинках.
Ось і сьогодні дівчина зібралася прогулятися. Вона одягла дощовик, небо хмурилося, накрапало.
Ліс зустрів її несподіваною тишею. Природа немов затаїлася в очікуванні грози, навіть мошкари, настирливої і дрібної, не було.
Женя йшла і йшла, один поворот, другий, третій. Вона не помітила, як зайшла далеко в ліс, раптом їй стало не по собі, щось важке ворухнулося в душі. Вона завмерла, прислухаючись то до світу, то до себе.
Щось її турбувало, хвилювало. Дівчина уважно дивилася по сторонах. Вона шукала те, що її насторожило.
У глибині, за кілька метрів від стежки, вона побачила якусь купу, і ця купа ледь помітно ворухнулася. На секунду Жені здалося, що вона почула стогін. Тихий, непомітний.
Двома стрибками вона опинилася поруч із купою.
– Що це? А-а, собака, – вигукнула дівчина.
Під деревом лежав собака, брудний, виснажений, він був прив’язан до дерева. Обдираючи пальці, Женя розплутувала мокрі вузли. Звільнивши мотузку, вона змогла нарешті розглянути тварину.
Те, що вона побачила, її вразило – у собаки в паху була пухлина. Велика, з чоловічий кулак. Женя притулилася до дерева і завмерла, сльози душ или дівчину, руки розмазували вологу по обличчю, залишаючи чорні розводи від бруду.
Заспокоївшись, Женя сіла навпочіпки і спробувала поговорити з собакою, але той тільки стогнав. Сил відкрити очі у хворого собаки не було.
Знявши з себе дощовик і олімпійку, Женя зробила ковдру, в яку акуратно переклала собаку. Невелике тіло було майже невагомим. Женя помчала до міста.
Лікарі були вражені, побачивши тварину, але зайвих питань не задавали.
– Аналізи, УЗД, рентген, все, що потрібно, робіть, я хочу йому допомогти, – видихнула дівчина і, сівши на кушетку, втратила свідомість.
Собаку залишили для обстеження в клініці, а Женю відправили додому.
Наступного ранку дівчина була біля воріт клініки. До неї вийшов хірург і сказав, що робити висновки зарано, собаку приведуть у трохи кращий стан, обстеження займе пару-трійку днів.
– А поки не хвилюйтеся, тут йому буде добре. До речі, ви в курсі, як звуть собаку і що він породистий?
– Не знаю, я його знайшла в лісі, брудного, хворого, прив’язаного до дерева.
– У вашого підопічного є тавро, погано читається, але ми з’ясували, чий він. – І молодий чоловік простягнув Євгенії аркуш з цифрами.
– Там же я написав і номер свого телефону. Ваш є у адміністратора. Як щось проясниться – я подзвоню.
Женя сиділа біля собаки, поки тому робили крапельниці, гладила, щось шепотіла йому на вухо. Собака був байдужий, він ніяк не реагував на уколи, на ласку, на їжу.
– Не хоче жити, – прошепотіла медсестра, – переживає. Зрада це… знаєте… ми ж дзвонили, а вони кажуть – у нас не було ніякого собаки.
Тим часом всі результати були готові. Хірург зателефонував Жені і попросив зустрітися ввечері, після роботи.
– Не буду тягнути – ситуація жахлива, практично безнадійна. Тим більше, що собака не хоче жити. Якби у нього була надія, бажання їсти і пити, і турбота люблячої людини, то можна було б ризикнути. Хоча і в цьому випадку тільки диво… – він замовк, – скільки їх пройшло через мої руки, а кожен, як перший, не можу звикнути…
– Давайте спробуємо, – Женя схопила лікаря за руку. – А раптом диво станеться?
З ранку Женя сиділа біля собаки, той згасав на очах. Женя плакала, щось шепотіла йому, гладила по голові, чухала за вухами, брала в руки собачу морду, намагаючись зазирнути в скляні очі.
– Якщо тебе не стане, то і мене, – почула медсестра.
Вона обернулася і побачила, як дівчина спиною притиснулася до стіни і закрила очі, по її обличчю текли сльози. Медсестра швидко відвернулася і шмигнула носом.
Женя відчула, як собачий язик слабо лизнув її руку. Женя присунула до собаки миску з водою.
Операція тривала вже третю годину. Женя чекала. Вийшов втомлений хірург.
– Операція пройшла успішно, але це не дає ніяких гарантій. Зараз собака під наркозом, але краще, якщо ви будете поруч, коли він прокинеться. Можливо, сьогодні сталося диво, будемо сподіватися.
Період відновлення Марвела був складним. Женя назвала собаку Марвел – диво. Температура, ліки, безсонні ночі, уколи, уколи, уколи.
Минуло чотири місяці. Осінь набирала обертів. Женя і Марвел вже довго гуляли по лісу. Собака зрозумів, що цього разу його там не кинуть і все більше прив’язувався до нової господині. А ось господиня…
Женя з жахом думала, що буде з собакою, коли її власна хвороба зробить свою страшну справу. Вона почала підшукувати сім’ю для собаки. І ось вже була призначена зустріч.
Дівчина попросила про зустріч ввечері, так як з ранку їй треба було з’їздити в лікарню. Аналізи були готові, повторне обстеження самої Жені було завершено.
– Завтра я дізнаюся правду. Страшно, але треба. Треба встигнути, щоб Марвел звик до нових рук. Боже мій, як же страшно…
Після безсонної ночі Женя відчувала апатію, тільки собака її хвилювала. Медсестра покликала дівчину в кабінет завідувача відділенням.
– Ви знаєте, ваші результати мене здивували, – оксамитовий голос онколога проникав прямо в душу. – Таке рідко трапляється, але схоже, що у вашому організмі відбулися зміни. Позитивні зміни – у вас ремісія.
Вам потрібно бути під нашим наглядом. Сподіваюся, що психологічно ви відновитеся швидко. Прийміть наші вітання! Таке, знаєте, диво!
Вдома Женю зустрів радісний Марвел. Він скиглив виляв хвостиком, немов говорив:
«Де ти була так довго? Я ж хвилююся!».
Дівчина сіла на підлогу і цілувала ласкаву собачу морду.
– Марвел! Ти – диво! Ти – моє Диво! – вони ще довго сиділи на підлозі в обіймах.
Чи є на світі більше щастя, ніж усвідомлення того, що Всесвіт дарує нам час, а ми – любов один одному?
Спеціально для сайту Stories
