– Донечко, нам потрібно серйозно поговорити.
– Про що? – Тетяна зі здивуванням глянула на маму.
– Я хочу тебе познайомити з однією людиною.
Тетяна роздратовано закотила очі:
– Мамо, я не хочу ні з ким знайомитися.
– Сонечко, для мене це дуже важливо. Прошу, зрозумій.
– Добре, але я не обіцяю, що буду доброзичливою. Я все одно люблю тата.
– Тато завжди буде в наших серцях, люба, – мама поклала долоню собі на груди. – Його ніхто не замінить, і я навіть не намагаюся. Але життя триває, і я впевнена, що він хотів би, щоб ми рухалися вперед.
У Тані защипало очі. Це завжди траплялося, коли вона згадувала свого дорогого тата. Він пішов із життя, коли їй було всього десять. Після трагедії мама кілька місяців поспіль ходила на місце спочину, приводила до ладу, подовгу сиділа, ніби розмовляючи з ним.
Але потім бабуся і мамина найкраща подруга тітка Женя провели серйозну розмову, після чого життя почало поступово налагоджуватися. Але Тетяна давно помітила, що в мамі щось змінилося. Вона стала частіше посміхатися, затримуватися на роботі, але водночас завжди знаходила час для їхніх із донькою вечірніх бесід.
Ці хвилини перед сном Тетяна обожнювала, хоч і вважала себе дорослою – адже їй уже цілих тринадцять років!
– Мамо, а ти приведеш цього…
– Миколу, – підказала мама.
– Так, Миколу. Він житиме з нами?
– Ні, він запропонував нам переїхати до нього. У нього просторий будинок, місця вистачить усім.
– Я не хочу їхати звідси…
– Давай поки що не будемо поспішати з висновками. Будемо вирішувати питання в міру їх надходження, добре?
– Гаразд.
– Тільки не “гаразд”, а “так”.
– Мамо, ну досить! – Тетяна розсміялася. – Ти спеціально намагаєшся мене розвеселити.
– Привіт, Танюшо, – Микола простягнув руку, і Тетяна мимоволі зазначила, наскільки вона велика й тепла.
– Доброго дня. А як мені до вас звертатися?
– Як тобі буде зручніше.
– Ну, “дядько Микола” звучить дивно… Думаю, просто Микола.
– Чудово, домовилися.
Він запросив їх у будинок. Просторий, затишний, він здавався живим, наповненим теплою атмосферою.
– Танюшо, а ти любиш собак?
– Дуже! – Очі дівчинки загорілися. Вона мріяла про собаку, але мама завжди говорила, що у квартирі тварині буде некомфортно.
– Тоді ходімо, покажу дещо. Поки що я закрив Пірата, але коли він звикне до тебе, ви точно станете друзями.
– Пірат? Чому таке ім’я?
– Ти подивися на його мордочку! Справжній бандит, тільки чорної пов’язки не вистачає.
Тетяна розсміялася. Дійсно, пес мав кумедний вигляд.
– Придивися поки що, я ненадовго відійду.
– Добре.
Микола пішов, а Тетяна залишилася біля вольєра.
– Привіт, Пірат. Ми подружимося, правда?
Пес радісно завиляв хвостом.
– Здається, ми з мамою затримаємося тут надовго…
Тим часом мама наспівувала, нарізаючи овочі для салату.
– Кохана, – Микола підійшов і обійняв її. – Думаю, я сподобався Тетяні. Але ж ми так переживали.
– Так, мені здається, вона прийняла тебе. Особливо після знайомства з Піратом.
У цей момент Олена відчула справжнє щастя. Подруги часто скаржилися на примхливу поведінку дітей у підлітковому віці, але Тетяна завжди була спокійною, терплячою і вдумливою.
Вони залишилися в Миколи на ніч.
Перед сном мама зазирнула в кімнату Тетяни.
– Донечко, не спиш?
– Ні, мамо, заходь. Тут так затишно! Подивися, як Микола підготувався! Навіть халат із капцями поклав, а на столі квіти.
– Так, він дуже хвилювався, хотів зробити тобі приємно.
– Мамо, та не варто було так старатися…
– Головне, скажи мені чесно: він тобі сподобався?
– Мамо, найголовніше – щоб він подобався тобі. Але він, правда, хороший. А ще мені подобається цей будинок. І Пірат.
– Звичайно, я так і знала! Тільки даремно ти його підгодовувала під столом.
– Він такий хороший!
– Гаразд, сонечко, лягай спати. День був довгим.
Вранці Тетяна подивилася на всі боки.
– Мамо, а де Микола?
– Він пішов на риболовлю.
– Шкода, я б із ним пішла. Пам’ятаєш, тато брав нас із собою?
– Звичайно, пам’ятаю…
За кілька тижнів Олена і Тетяна переїхали в новий дім.
Вітчим виявився доброю, уважною людиною. Він допомагав із навчанням, радував їх приємними дрібницями, влаштовував вихідні на природі. По суботах вони гуляли лісом або вирушали до річки… Та одного разу Тетяна повернулася додому раніше, ніж зазвичай, і застала маму в сльозах.
– Матусю, що сталося? Микола?!
– Ні-ні, донечко, все гаразд…
У цей момент у будинок забіг Микола, захеканий від хвилювання.
– Танюшко, що сталося? Оленко, чому ти плачеш?
– Присядьте, мені потрібно дещо вам сказати.
Олена витерла сльози і простягнула чоловікові якийсь аркуш…
– Я нічого не розумію… Пухлина? – голос Олени був тихим, майже млявим.
Вона ледь помітно кивнула.
– Мамо, матусю… – Тетяна не могла повірити в почуте.
За півроку хвороби мати змінилася до невпізнання, перетворившись на тінь самої себе. Лікування мало розпочатися у вересні, але її організм не витримав, і вона пішла раніше, ніж лікарі встигли що-небудь зробити.
Після прощання в кухні залишилися тільки троє – бабуся Наталя Іванівна, мати Олени, і Микола.
– Наталіє Іванівно, якщо Тетяна захоче, я б хотів, щоб вона залишилася зі мною. Тут її школа, друзі… Переїжджати в інше місто для неї буде великим стресом.
– Миколо, вирішувати має тільки вона.
– Будь ласка… Я не переживу, якщо ви її заберете…
Тетяна стояла за дверима, слухаючи кожне слово.
– Бабусю, я згодна. Залишуся з Миколою.
Перші півроку вони не жили, а існували. Микола приходив із роботи, готував вечерю, допомагав Тетяні з уроками. На ній було прибирання, прання – звичайні домашні турботи.
– Танечко, чому ти зовсім перестала виходити гуляти?
– Не хочу. Люди дивно на мене дивляться, шепочуться за спиною. Кажуть, що я залишилася жити з тобою через гроші. Їм не зрозуміти… Я просто хотіла зберегти друзів, але навіть найкращі відвернулися.
Миколі було боляче бачити її самотньою. Він робив усе можливе, щоб підтримати дівчинку, проводити з нею більше часу.
Перший Новий рік без мами вони накрили стіл удвох, налили газованої води в келихи й уперше за довгий час усміхнулися. Тетяна відчула, що цей дім став їй рідним.
– Танечко, швидше йди сюди! У нас гості!
На ґанку, притулившись одне до одного, сиділи два кошенята.
– А Пірат їх не зачепить?
– Звичайно, ні! Він любить кішок, у нього така ось особливість.
Так у Тетяни з’явилися нові турботи – тепер вона доглядала не тільки за псом, а й за маленькими пухнастими грудочками.
Вступ до інституту пройшов легко. Микола і бабуся супроводжували Тетяну на іспити, підтримували її в моменти хвилювання, а коли прийшли результати, раділи разом із нею.
Після переїзду в місто Тетяна приїжджала до Миколи кожні вихідні.
На її весіллі вітчим ледь стримував емоції. Вона була сліпуче вродливою в білій сукні – Оленка точно б пишалася донькою.
Тетяна помітила, що Микола хвилюється, і, глянувши на чоловіка, запитала:
– Олексію, ти не будеш проти, якщо я потанцюю з Миколою?
– Звісно, ні.
Тетяна підійшла до вітчима і запросила його на танець. Ведучий оголосив:
– А тепер особливий момент – танець батька і доньки.
Вони закружляли в плавних рухах.
– Батько і донька? – Микола подивився на неї зі здивуванням.
Тетяна посміхнулася.
– Так, адже ти для мене – справжнісінький тато.
– Правда?
– Звичайно.
– Танюшко… Я так сильно тебе люблю.
Сльози блиснули в очах Миколи. Він був із нею всі ці роки, піклувався, підтримував, наставляв.
Коли в Тетяни з’явився на світ первісток, а потім другий син, Микола завжди приїжджав допомогти. Він доглядав за онуками, грався з ними, влаштовував маленькі сімейні пригоди, дозволяючи молодим батькам іноді відпочити.
– Танюшо, я знаю, ви збиралися приїхати на вихідні, але я так скучив. Можна я заїду завтра?
– Звичайно, тату!
Коли онуки гостювали в нього, він водив їх на риболовлю, вчив розпалювати багаття, пояснював, як орієнтуватися в лісі. Вони його обожнювали.
Микола влаштовував для них справжні квести – ховав записки із загадками по ділянці, а наприкінці на всіх чекало щось смачне, приготоване Танею.
Коли Микола захворів, Тетяна не відходила від нього ні на хвилину. Тримала за руку, говорила, що все буде добре.
Йому здавалося, що перед ним не доросла сорокарічна жінка, а та маленька Танюшка, яка бігала босоніж по траві, грала з Піратом, танцювала під рок-музику…
– Дякую тобі, донечко, за все.
– Тату, ну навіщо ти так кажеш? Це мені потрібно тобі дякувати.
– Ти і так говориш мені це щодня.
– І ще багато років будеш чути.
– Дай Бог…
Тієї ночі Миколи не стало.
Усі гості вже розійшлися, а Тетяна все сиділа.
– Дякую, що ти був поруч. Дякую, що ніколи не давав мені відчути, що ти не рідний. Ти замінив мені батька, маму, ти був усім.
Вона підняла голову до неба і прошепотіла:
– Приходь хоча б у снах, тату. Я дуже сумую…
