Дзвінок. Відчиняю двері. За дверима красуня — молода жінка років тридцяти з невеликим, витончена фігурка, червона сукня-міні відкриває засмаглі красиві ноги, в глибокому декольте пишні груди. Макіяж, все як треба. Посміхаюся красуні:
– Вам кого?
— Мені вас, — відповідає суворо, — мене Любов’ю звуть.
— Любов — це прекрасно. Приємно, коли в дім приходить любов, — радію я, відчиняючи двері ширше, — заходьте.
Заходить. Стоїть посередині передпокою, оглядається.
— Та ви в кімнату проходьте. Он туди. А я швиденько на кухню, у мене там млинці печуться. Вимкну плиту.
Повертаюся до красуні через пару хвилин. Вона сидить у кріслі, нога на ногу, лікті на підлокітниках, спина витончено вигнута, як у кішки перед стрибком. Відчувається, що на нас чекає серйозна розмова. Що ж, поговоримо.
— Чай? Кава?
— Ні. Нічого не треба.
— Добре. Я так розумію, що у вас до мене є розмова. Слухаю. Мене звати Надія Петрівна.
— Я знаю. Я про вас все знаю.
— Так? — щиро дивуюся я, — Треба ж. А я ось про себе далеко не все знаю. Ви потім розкажіть мені про мене докладно, добре? Мені просто цікаво. Особливо цікаво дізнатися своє майбутнє.
— З радістю розповім про ваше майбутнє: дуже скоро від вас піде чоловік.
— Сергій? Хм. І куди ж він піде?
— До мене. Я його кохана жінка.
— А… — нарешті до мене доходить, — ви — його кохана жінка. Розумію. Знаєте, а я теж його кохана жінка, принаймні, він сам так каже. Який же збіг. Слухайте, Любов, а давайте з цього приводу по келиху.
— Ви що? Не буду я з вами п.ти.
— Та не лякайтеся. Я ж не пропоную вам до чортиків. Так, суто символічно — по ковтку за знайомство.
Я йду на кухню за червоним і келихами. Повертаюся. Красуня Любов, як і раніше, сидить у кріслі, лікті на підлокітниках, нога на ногу, спина як у кішки перед стрибком. Я підбадьорливо посміхаюся їй, ставлю на стіл пляшку і келихи. Наливаю на дно, підходжу до гості.
— Давайте, Любов, за знайомство, — простягаю їй келих.
— Не буду я з вами п.ти, — непохитна Любов.
— Ну, як хочете. — Я роблю ковток зі свого келиха, пояснюю: «Це я за знайомство», роблю ковток з іншого: «Це я з приводу вашого приходу».
— Отже, Любов, — я сідаю в інше крісло, — ви прийшли забрати мого чоловіка.
— Саме так. Тим більше, що він уже практично мій чоловік. Залишилося тільки оформити все документально. Він кохає мене, а я його. Кохання — це головне в житті. Тому ми повинні бути з ним разом. Я якось говорила про це з ним, і він в принципі погодився.
— Чудово, — радію я, — зараз ми з вами, Любов, все разом зробимо.
— Що зробимо?
— Ми разом зберемо речі мого, вибачаю, вашого Сергія. Потім викличемо таксі, і ви все відвезете.
— Так… ви згодні, чи що?
— А що мені залишається? — сміюся я, — Давайте, голубонько, відразу і приступимо.
У тій шафі всі речі і предмети чоловічого туалету вигрібайте. А я в спальні все підберу. Поїхали.
– Так, світлі літні штани, літні джинси, утеплені джинси. Шкарпетки. Труси, плавки, футболки. Носові хустки. Джемпер. Ще джемпер. У нижній шухляді електрична бритва. Три шкіряних ремені. На вішаку строкате ґроно краваток. Костюм вихідний. Ще костюм.
Ще. Вітрівка. Куртка демісезонна. Куртка зимова шкіряна. Так, що ще? А де його чорна японська парасолька? Ось вона, голубчику.
З’являється Любов.
— Що, вже все зібрали? — дивуюся я, — Швидко ви. Сподіваюся, нічого не пропустили? Там у тумбочці під телевізором документи. Мої залишаєте, його забираєте! — Командую я.
— Надія Петрівна, а чому ви так швидко погодилися віддати чоловіка мені?
— А що таке? Хіба ви не раді?
— Ні, я рада, звичайно. Тільки… Незрозуміло якось. Я думала…
— Ви думали, що я буду ридати, кричати, битися за нього, вас виганяти, так? Ні, люба. Навіщо мотати нерви собі і вам? Навіщо влаштовувати вистави, якщо все вже вирішено. Нерозумно.
Там, на кухні, келих рудого кольору із зображенням тигра — його теж беріть. Це улюблений келих Сергія, онучка подарувала на день народження.
Розправившись із шифоньєром, дістаю з антресолей фотоальбоми. Перегортаю, виймаю всі фото, де Сергій. Виходить пристойний стос. Акуратно складаю в пакет.
Знову з’являється Любов.
— Надія Петрівна, я що подумала, адже це суто моя ініціатива — щодо переїзду Сергія до мене. А раптом він буде заперечувати?
— Та ні в якому разі! Як він може заперечувати проти переїзду до такої красуні, та ще й на ім’я Любов? До коханої і люблячої жінки! Він буде тільки радий. — Рішуче розвіюю її сумніви.
— Зараз ми все складемо в одне і разом подивимося, чи не забули чогось. Беріть ось це, я ось це і понесли в зал.
Ми переносимо речі в зал, складаємо на диван. Разом з тим, що вже приготувала Любов, вийшла пристойна купа: весь диван завалений горою.
— Інструменти! — кидаюся я до комори. Так, ящик з інструментами, електродриль, набір свердел. Ще ящик з різними залізяками. Коробочка з цвяхами і шурупами. Здається, все.
— Здається, все! — підводжу я підсумок, після того як перенесла всі залізяки до дивана.
— Надія Петрівна, може, я все ж таки трохи поквапилася? Давайте я спочатку поговорю з Сергієм? Хоча б по телефону.
— Це абсолютно зайве! Ви згодні, Сергій теж, я не заперечую. Все нормально. Зараз я принесу пакети, баули, мішки — будемо пакувати.
Ми спритно і акуратно пакуємо речі в чотири руки. Робота йде добре. Час від часу я, згадавши щось ще, тікаю то в спальню, то на кухню, то на балкон, то в передпокій, то в комору — як птах у дзьобі несе в рідне гніздечко черв’ячка або травинку, так і я все несу і несу до дивана то флешку, то фотоапарат, то зубну щітку і піну для гоління, то капці, то гайковий ключ, то кросівки, то запальничку з попільничкою.
Уф. Здається, все. Упс! Новий ноутбук! Улюблена іграшка мого чоловіка, пардон, колишнього чоловіка.
— А ось у цьому пакеті, Любов, його брудні речі, не встигла випрати, тож ви вже самі.
— Та ні, не візьму.
— Та ні, візьміть. Щоб потім не було причини ні йому, ні вам сюди повертатися. Ну що, викликаю таксі?
— А… можна чаю?
— Можна.
П’ємо чай на кухні. З млинцями.
— Я його люблю, — довірливо розповідає мені Любов, — Він дуже хороший. Він розумний, тонкий, великодушний, турботливий, уважний, веселий і щедрий. Він знаєте який? Він…
— Знаю, — киваю я, — грубий, ледачий, мовчун, нечупара, неуважний. Ніколи не згадає ні про мій день народження, ні про восьме березня. Скнара, яких мало.
А ще у нього є пунктик — схиблений на чистоті, всюди йому бачиться безлад, вже дістав мене своїми причіпками. Це він в батька пішов, той таким самим був.
— Не може бути! — не вірить Любов. — А, може, я помилилася адресою? Наплутала? Може, ваш Сергій — це зовсім не мій Сергій.
— Ніякої помилки. Все правильно. Ви ж йшли до Надії Петрівни, а я і є Надія Петрівна.
— Але чому тоді він такий інший?
— Не переживайте, Любов, — заспокоюю я її, — мене він розлюбив, а вас покохав. Тому й ставлення таке різне. У вас все буде добре. Ще добавки?
Любов задумливо киває. Доливаю чаю, подаю млинці.
— Смачні, — хвалить Любов, — а ось я готую не дуже.
— Нічого. Адже він непогано заробляє. Будете в ресторанах харчуватися або наймете домробітницю. Це не головне. Головне в житті — кохання!
— А чому ви сказали, що ви теж його кохана жінка. Це він так вам говорив?
— Рідко. Тільки в хвилини гарного настрою. А вони у нього траплялися не часто. Вірніше, на людях він сама ввічливість і душевна, приємна людина, а вдома зовсім інший — роздратований, замкнутий, злий, завжди всім незадоволений, нічим йому не догодиш.
Він з тих, хто несе в дім весь негатив, що накопичив за день, щоб обрушити все на близьких, тобто, на мене. Але це тому, мабуть, що я йому набридла, стала дратувати. У вас зовсім інша справа — кохання, взаєморозуміння, значить, все обов’язково буде добре.
— І все ж він хоч зрідка, та називав вас коханою жінкою?
— Брехав, мабуть. Або з звички говорив. Не беріть до голови. Порівняйте себе і мене — де вже мені до вас, красуні такої.
— А ви ще цілком нічого, — критично оглядає мене поглядом Любов, — дуже навіть. Чесно кажучи, я уявляла вас зовсім іншою — старою, буркотливою, занепалою, товстою тіткою. З його слів так виходило.
— Це тому, що він мене так бачить. Набридла я йому, остогидла. Можна зрозуміти, за стільки років.
— А вам не шкода, що він йде?
— Шкода?! — регочу я. — Та ні! Зовсім навпаки. Тобто, я хотіла сказати, що я постараюся мужньо пережити цю втрату.
— Надія Петрівна, а давайте… по дві краплі. За знайомство.
— А давайте, — підморгую я їй і йду в зал за пляшкою.
– Ну, будьмо. Чин-чин!
— За знайомство, — Любов випиває, витирає губи серветкою, оглядається, — а у вас дуже мило. Затишно. Мені сподобалося. Чистота, порядок, все зі смаком. Видно, що ви хороша господиня. А для мене прибирання — чисте покарання. Не терплю цим займатися.
Відразу настрій псується. Шкода своє життя витрачати на такі нецікаві речі.
— Чесно кажучи, і мені інколи буває шкода. Але ще шкода прирікати себе і близьких на життя в бруді і хаосі. А взагалі, я люблю займатися господарством. Люблю готувати. А ще я люблю співати. А давай заспіваємо разом?
— Я не співаю.
— Шкода. Для гарного настрою Сергій інколи любив поспівати зі мною дуетом.
— А ваша дочка… Як вона поставиться до того, що її батько пішов з сім’ї?
— Їй це не сподобається, звичайно. Вона обожнює батька. Але що робити, раз так сталося? Ви це не беріть до голови. Це вже мої справи. Я Наталі все поясню, вона зрозуміє. Не зараз, так з часом. Все ж сама вже мама, моїй онучці скоро три буде. Ну то що, викликаємо таксі?
— Ой, я якось не розраховувала… Боюся, що грошей на таксі може не вистачити. Давайте я наступного разу все відвезу.
— Нічого, я заплачу. Все ж Сергій мені не зовсім сторонній.
— А, може, все-таки…
— Ні вже, Любов, ніяких «може бути». Не варто відкладати на потім такі важливі, доленосні справи. Ой, секундочку, телефон. …Так, Сергію. Слухаю. …Стоп. Давай, любий, змінимо тон, поговоримо спокійно, без криків. Що ти хотів сказати?
…Так, я все зробила, що ти наказував. …Так, квартплату заплатила, за телефон теж, Інтернет проплатила. …Так, джемпер з хімчистки забрала. З твоєю сестрою Тамаркою по магазинах пройшлися, все, що їй потрібно до ювілею, закупили…
Сациві на вечерю? Ось цього не обіцяю. …Як чому? Думаю, що сьогодні вечеряти ти будеш в іншому місці? …Де? Думаю, скоро тебе про це повідомлять. …Та ні, ніякими загадками я не говорю. Не здуріла і дах мій на місці.
І настрій прекрасний. Співаю. П’ю чай з млинцями. Ну добре, Сергію, у мене справи. Ти ні про що не переживай. Все буде добре.
Любов розгублено тупцює на сходовому майданчику. Таксист, маленький енергійний чоловічок, робить вже третю ходку за речами. Я з посмішкою кажу:
– Любов, ви абсолютно праві: головне в житті — це любов. Все інше другорядне. Я бажаю вам з Сергієм від щирого серця великого щастя, повного взаєморозуміння. Бережіть своє почуття. … Товаришу таксист, ви все?
Ось гроші, візьміть, здачі не треба — допоможіть панночці речі донести до квартири.
Так, Любов, ось тут я записала рецепт млинців, які вам так сподобалися. Як-небудь на дозвіллі приготуйте Сергію, він любить смачно поїсти.
І не переживайте ви так. Все буде добре!
Коли двері за Любов’ю зачинилися, у квартирі стало дивно тихо.
Надія Петрівна кілька секунд постояла в передпокої, ніби прислухаючись до цієї нової тиші. Потім поправила килимок біля дверей і пішла на кухню.
На столі залишилися млинці. Вона машинально переклала їх на тарілку, поставила чайник і сіла біля вікна.
Телефон задзвонив майже відразу.
— Надю, що це за історія? — голос Сергія був сердитий і розгублений. — Чому мої речі в таксі?
Надія Петрівна спокійно сьорбнула чай.
— Так Любов же сказала, що головне в житті — кохання, — відповіла вона рівним голосом. — Я вирішила не заважати вашому щастю.
У слухавці на кілька секунд запала тиша.
— Я нічого такого не планував… — пробурмотів Сергій.
— Нічого страшного, — спокійно сказала Надія Петрівна. — Тепер у тебе буде можливість усе як слід спланувати.
Вона поклала слухавку і підійшла до вікна.
У квартирі було тихо, чисто і навіть якось просторіше, ніж раніше.
Надія Петрівна озирнулася, усміхнулася сама собі і тихо сказала:
— Ну що ж… тепер поживемо трохи і для себе
Спеціально для сайту Stories
