У новій квартирі пахло вологими шпалерами. Запах був приємний. Він асоціювався з упевненістю в завтрашньому дні, надійністю і відчуттям володіння сімдесятьма квадратними метрами житлової площі.
Вперше за довгі роки блукань по орендованих квартирах відпустив Толика прихований страх бути виселеним за примхою господарів. Навіть багатоденне нервування при підготовці до переїзду не змогло зіпсувати йому піднесеного настрою.
З придбанням квартири Толику здалося, що він застовпив місце на земній кулі і тепер ніколи не піде з життя.
З нагоди новосілля Анна спекла рибний пиріг з яйцем і зеленою цибулею. Поставила його на середину столу, за яким зібралася сім’я Трофименків: батько, мати та четверо дітлахів.
Анна почервоніла, господарюючи; розливала чай, нарізала шматки, жартувала з дітьми. Діти дзвеніли ложками по чашках, розмішуючи цукор, і з нетерпінням поглядали на пиріг, що поблискував коричневою скоринкою.
Толик дивився на сім’ю і був щасливий. «Як у дитинстві у мами», – несподівано подумав він і відчув, як щойно пережите щастя затуманилося і втратило лиск, ніби черв’ячок оселився в досконалому яблуці.
Почав згадувати, коли востаннє писав матері. Здається, в рік народження первістка. Зараз Льоші тринадцять. Бачився з матір’ю відразу після армії, потім поїхав на заробітки. З їх останнього побачення минуло двадцять чотири роки.
– Налітай! – завзято закликала Анна, сіла на стілець і відпила кілька ковтків чаю. Синочки зачавкали, пустотливо переглядаючись і втягуючи гарячий бурштиновий напій.
Метушня за столом трохи розслабила Толика, він з вдячністю прийняв у дружини великий шматок пирога і почав неспішно їсти.
– Анно, а де синя папка з листами?
– Я ще три картонні коробки не розібрала. Напевно, в одній з них.
– Знайди мені її.
– Терміново потрібно чи почекаєш?
– Терміново.
Дітлахи наминали другий шматок, Анна підливала в чашки, посміхаючись у відповідь на веселий дитячий гомін. Трофименки дружно доїли і допили. Перша трапеза в новій квартирі виявилася неймовірно смачною і зміцнила відчуття щастя.
Через годину Толик сидів за кухонним столом і переглядав вміст папки. У ній зберігалося кілька листів від товаришів по службі, двадцять фотографій і звістка від мами. Коли він йшов в армію, матері виповнилося п’ятдесят. Вона писала йому довгі послання, перераховуючи сільські новини і якісь світові сенсації, жартувала по-простому, по-жіночому і незмінно закінчувала своїм звичним: “Синочку Толику від мами Оленьки”.
Молодого чоловіка дратували ці листи, він їх прочитував побіжно, рвав на дрібні шматочки і викидав в урну. Цікавіше читати листи від дівчат, які сотнями доставляла пошта на ім’я «найкрасивішого» або «найвеселішого».
Толик зараз пошкодував про ті знищені листи. Серце ніби зменшилося в розмірах – якесь неприємне почуття стиснуло його. Він взяв до рук єдиний збережений лист матері, що залишився з давніх часів. Розгорнув.
«Привіт, дорогий синку Толик. Дійшла до мене звістка, що твій батько, від якого ти народився, пішов з життя. Вже й не пам’ятаєш його, мабуть. Малим ти був, коли він нас залишив. Так татусь твій і не знайшов часу сина побачити, а ти ж йому кровний. І я тебе вже стільки років не бачу. Не знаю, чи побачимося ще”. А внизу додано: “Синові Толі від мами Олі”. Приказку змінила, – зазначив про себе Трофименко.
– Анно, відпустиш мене? Матір треба відвідати.
– Як не вчасно! Стільки роботи в квартирі і грошей на поїздку немає – все переїзд зжер.
– Що, зовсім немає?
– Ні. Я зарплату отримаю через два тижні, твої відпускні на ремонт квартири пішли, зарплата у тебе тільки через місяць. Ледве на їжу до моєї зарплати вистачить.
– Значить, у Симоненків треба в борг брати.
– Що ж так прикипіло? Стільки років словом не згадував і раптом – «поїду»! А мені одній з чотирма по дитсадках-школах мотатися і на роботу встигати бігати.
– Почуття у мене недобре, Анно. Відпусти! З дітьми попрошу Любу Симоненко допомогти. Якщо вже брати в борг, то – по повній. Га, Анно?
– Та їдь вже! – Анна обійняла чоловіка, притиснулася щокою до його щоки, постояла так трохи і пішла в кімнати, тішачись думками про поліпшення сімейного побуту.
Трохи дивно було думати, що він їде додому, до мами. Стільки років не був у цих краях! Добирався спочатку поїздом, потім автобусом і пішки. Він долав останні метри, що вели до рідної хати. Йшов дивною ходою – на ватяних ногах, часто зітхав на повні груди, намагаючись зменшити хвилювання, і уважно дивився навколо.
Село змінилося. Зруйнувалися і вросли в землю хати. Всі споруди були одного кольору – сірого. Подекуди рівними грядками зеленіли городи, але в основному – запустіння.
Насилу впізнав батьківський двір, підійшов до вигнутого дугою паркану, штовхнув хвіртку, зробив кілька кроків і зупинився посеред невеликого подвір’я.
Озирнувся, зітхнув ще раз, пройшов до хати і ступив на поріг. Двері виявилися незачиненими. Перейшов сіни, торкнув ще одні двері і увійшов у сутінки кімнати.
– Є хто живий? – запитав тихо.
– А як же! Я жива, – пролунав голос з чорного кутка.
Очі Толика швидко звикли до темряви, і він розгледів постать старенької, що сиділа на краю ліжка.
Толік опустив рюкзак на підлогу і сів на лаву.
– З соцзахисту будете? – запитала мати.
– Ні.
– Влітку привезли поліна і вже місяць, мабуть, чекаю, коли когось пришлють дров наколоти і в сіни перенести. Минулого року зима була сувора, ледве дотягла, думала, замерзну в крижаній хаті. Цю зиму очікуємо слабку, але без дров і м’яка зима жорстко постелить.
– Давайте я вам дров наколю! – підхопився Толик, несподівано для себе назвавши матір на «ви».
– Сиди. Встигнемо. Мабуть, з іншої справи прийшов. Чує моє серце, що знову про пенсію новину погану. Навіщо у бабусі останнє відбирати? Там тієї пенсії …ох
– А на що ви живете?
– Волонтери раз на тиждень приїжджають, хліба і молока привозять. А коли і крупи з маслом. Мало, звичайно. Та я економна, тягну до наступного разу.
– А чим ви займаєтеся?
– Що?
– Що робите?
– Сиджу.
– Ні, я не про те, що ви зараз робите. Я про те, чим ви щодня займаєтеся?
– Сиджу. А що ще робити? А ти з якої справи, милий чоловіче?
– Я ваш син, Ольго Миколаївно.
– Син? – недовірливо простягнула старенька, – У мене немає сина. Він зник.
– Як зник?! Ось він я! Невже не впізнаєте? Подивіться уважно.
– А мені тепер, дивись не дивись – все одно. Я осліпла.
– Як – осліпла?!
– А ось так. Не бачу нічого. У темряві живу. Вже пристосувалася та й економія знову ж таки – електрику не витрачаю. Інші копієчку за світло віддають, а у мене копієчок немає. Правильно Господь розсудив: чим державі за електрику заборгувати, краще нехай бабця осліпне.
– Я вийду на хвилинку?
– А чого ж, виходь.
Сіро, непривабливо і безпритульно виглядало подвір’я. Подув вітер і охолодив сльози на щоках дорослого сина. Завив би чоловік, та посоромився почуття оголити.
Скрипнув зубами, витер сльози рукавом, висякався вбік і пішов до сараю. Там побачив гору полін. У сараї відшукав сокиру, вибрав найбільшу колоду і почав рубати на ній дрова.
З роботою Толик впорався до вечора. Дрова рівненько уклав по обидва боки просторих сіней, взяв кілька полін і затопив піч.
– А хто вам піч розпалює? – так і не наважуючись назвати стареньку мамою, поцікавився Толик.
– Сама. У мене на пальцях за стільки років короста від опіків утворилася, так що якщо суну руку в полум’я, то вже не боляче.
Розігріли їжу в каструльці, на розпечені кола пічної плити поставили чайник. Ольга Миколаївна стояла біля столу і накладала в тарілки кашу.
Толик окинув поглядом її фігуру і здивувався змінам. Худенька, сива, беззуба стара жінка невеликого зросту з невидимими очима, усміхненим обличчям і обпаленими пальцями була його мамою.
Він спинним мозком відчув плин часу, а поглядом встиг вловити, як починають блякнути обриси постаті матері, стікаючи в небуття. Толик мотнув головою, проганяючи бачення, і запитав:
– Я переночую у вас?
– А чого ж, ночуй.
Після вечері Толик пішов у бічну кімнатку на старий диван. Лампу не став запалювати, намацав у темряві ковдру, ліг не роздягаючись, вкрився по саме підборіддя і замислився.
Він приїхав сюди не для того, щоб каші скуштувати. Розповісти б їй про всі його турботи, про те, як ґарував на важких роботах – себе не шкодував, щоб зайву копійку мати. Як і раніше, перш ніж одружитися, грошей накопичив на шикарне весілля і на машину – був завидним нареченим.
Працював по дві-три зміни, вистачало і на оплату орендованих квартир, і на шубу молодій дружині, і на квартиру відкладав. На море сім’ю возив, і не раз. Чотирьох синів народив. Квартиру купив, нарешті. Велику, простору. Непросто так все далося, ох, непросто!
Толик довго перевертався з боку на бік, зітхав, кашляв, потім підвівся ривком і пішов на дотик у кімнату. На тлі світлішого віконця побачив чорний силует матері, що сиділа у своїй одвічній позі на краю ліжка.
– Не спите?
– Не сплю.
Він набрав повітря в легені, щоб одним махом викласти матері історію свого важкого життя, як раптом почув:
– Я ж не знаю, хто ти такий. Поми рати не боюся, щодня чекаю. Господь не поспішає мене забирати, і ти Його не квап.
– Даремно ви так. Нічого поганого я вам не зроблю… Як мені довести, що я ваш син?
– Навіщо доводити? Сини – вони про батьків піклуються, так само, як батьки про них колись піклувалися. Я свого до самої армії пестила. Поки був в армії, листи писала, думками була з ним. А після приїхав на два дні, з тих пір його не бачила. Знаю, що синок у нього народився.
– Тепер вже четверо.
– Ого! А ти звідки знаєш?
– Ольга Миколаївна, я, я – ваш син. Пам’ятаєте, коли мені виповнилося п’ять років, ви цуценя подарували? Я його ввечері з собою в ліжко брав, а ви лаялися.
– Ні, не пам’ятаю.
– А ось шрам на лікті. Помацайте! Ви обід готували, а я під руками крутився і ненавмисно притулився до розпеченої кочерги. Ви мені кілька днів олією соняшниковою опік змащували.
– Не пам’ятаю.
– А мого друга Василя пам’ятаєте? Він теж був без батька. З матір’ю його, правда, ви не ладнали.
– Не пам’ятаю, мила людина.
– Та як же так! Я і обличчям на вас схожий. Я – ваш син, а ви – моя мати.
У старенької затремтіли повіки. Толик цього не бачив – темрява надійно приховувала вираз обличчя матері.
– Одного разу я закохався. Мені було чотирнадцять, а їй дванадцять. Я привів «наречену» додому і сказав, що тепер вона буде жити з нами. Ви прогнали «наречену» і покарали мене. Пам’ятаєте?… Невже нічого не пам’ятаєте? Як же так – забути таке!… Я заберу вас до себе.
– Ні, милий чоловіче, мені тут звичніше. Я хоч і сліпа, але кожен куточок знаю, кожну стіночку. Ти йди спати, не турбуйся. Вранці поїдеш.
Толик прокинувся з болем у голові. Не думав, що так побачиться з матір’ю. Очікував мало не святкової метушні, сліз радості, ахів і охів. А воно, бачиш, як вийшло. Не впізнала мати свого сина. Їхав сюди з важким серцем, а їде з каменем на душі.
Щось підказувало йому, що треба покаятися перед матір’ю, але син не відчував своєї провини перед нею, значить, і каятися було в чому. Від чаю, запропонованого матір’ю, відмовився. Закинув рюкзак на плече, підійшов до неї, не наважуючись обійняти на прощання. Вдивлявся в зморшкувате обличчя і відчував, як сльози навертаються на очі.
– Поїхав я.
– Доброго шляху.
Ступив на подвір’я, озирнувся. У вікні побачив матір. Її обличчя здавалося сумним. Відчинив хвіртку і широкими кроками пішов вулицею в бік околиці. Чим далі відходив від села, тим легше ставало.
Чикнув уявним ножем, відрізав широкий шматок життєвого хліба, кинув його на дорогу і відразу ж заспокоївся.
“У кожного своя доля. А мені сім’ю піднімати треба”, – сказав сам собі Толик і закрокував ще швидше, подумки вирушаючи туди, де був його дім, дружина і діти.
Ольга Миколаївна довго сиділа на своєму місці біля вікна. Жодного разу не ворухнулася. Нарешті, промовила:
– Ось і побачилися, синку. Встиг все-таки.
Спеціально для сайту Stories
