Тату, я буду жити з мамою, вона мене не зрадить і не покине! Я її люблю! Ми переїхали до котеджу, якщо хочеш, приходь у гості, але без своєї ляльки

Мачуха, схопившись за свої змучені руки, голосила так, що на її плач прибігла сусідка. Вони були дуже дружні між собою, довіряли одна одній і розуміли одна одну.

Люді було щиро шкода Аріну:

«Ну скажи, що сталося? Скажи, що сталося? Може, не варто так розривати душу? Ми ж любимо роздувати з мухи слона, а насправді нічого страшного не сталося».

Аріна простягнула листа й, витираючи сльози, тихо сказала:

«Кинув, як боягуз, навіть в очі не сказав усієї правди! Мабуть, у нього від сорому язик занімів— лист написала коханка. За своє щастя бореться, мені очі відкриває.

За Ольгу прикро, доньку кинув, адже вона до мене прикипіла. З трьох років її плекаю, а тепер… Їй 12, завтра буде! Ось і підніс доньці подарунок, та ще який подарунок!»

Аріна замовкла й втупилася поглядом у одну точку. Перед очима стояв не чоловік, а брудна, змучена дівчинка з великими, тужливими очима, її маленькі ручки й боязкі обійми.

Вона згадала, як Оля вперше назвала її мамою, і як вона раділа цьому! Як гордо вона йшла селом, тримаючи Ольгу за руку , бажаючи всім довести, що вона заслужила, щоб її називали цим святим словом.

Перший чоловік Аріни був хуліганом. Випита чарка розв’язувала не тільки язик, а й руки. Аріна ночувала там, де навіть миша не спала.

Притулком для неї слугували сараї, комори, підвали, горища. Одного разу Аріна не пішла вночі шукати чоловіка, а, присівши ближче до дверей, чекала на звіра всю ніч. Вранці їй сказали, що він біля свого дому замерз, не дійшовши до хвіртки метрів десять.

Ніхто її не дорікнув за те, що не доглянула за чоловіком, а сусідка сказала: «Не смій пов’язувати чорну хустку й не смій голосити! Скажи хлопцям, щоб якнайшвидше його відтягли й поховали. А ти лікуй свої синці, заспокойся, виспися й живи як людина, а не як тварина, що не прижилася на подвір’ї».

Після відходу чоловіка Аріна боялася кожного шурхоту, а потім заспокоїлася, звикла до спокійного життя, погладшала, стала гарнішою, причепурилася, і чоловіки почали на неї задивлятися. Ніхто їй не був потрібен.

Вона думала, що хороші чоловіки живуть із дружинами, ну а якщо трапиться вдівець, то можна подумати про заміжжя, і то, якщо він сам не змучив дружину.

Їхні з Борисом села були поруч, від подруги Аріна почула про вдівця, мовляв, чоловік гарний, і статний, і розумний, і не вживає, і майстер на всі руки, електриком працює на заводі в райцентрі.

Борис теж втомився самотужки тягнути лямку по господарству, тим більше, що його доньці потрібна була мама. Завдяки співчутливим подругам відбулося знайомство Аріни з Борисом.

Одне серце, що не знало кохання, та друге — розважливе, корисливе — немов магнітом потягнулися одне до одного.

Спочатку Борис трохи залицявся, а потім, не вважаючи за потрібне марнувати час, привіз Аріну до себе додому як свою дружину, господиню та матір. Не було пристрасних слів, палких освідчень у коханні, не було ударів кулаком у груди на доказ відданості — було спокійне сімейне життя, без криків, страху, принижень, переслідувань.

Аріна просто сяяла і не могла приховати від людей свого щастя. Після убогого життя, де навіть дворового собаки не було, опинитися в домі господинею, дружиною — це було здійсненням її молитов до Бога.

Борис бачив, як його занедбаний дім перетворювався на затишний, чистий, облагороджений палац, де бігала його донька в чистій сукні, з розчесаним волоссям, сита й обійнята. На Бориса з роботи чекали гаряча вечеря, донька й ласкава дружина, тепле ліжко.

Він зрозумів, що не помилився, що Аріна, яка не вимагала до себе великої уваги, вдячна за найменшу частинку уявної любові, готова віддати своє велике серце, всю свою нерозтрачену любов йому та доньці.

Уміння жінки радіти будь-якій увазі до себе, ласкавому слову, будь-якому подарунку — для Бориса було підтвердженням правильності його вибору. Він відчував себе рятівником. Аріна своєю вдячністю зробила з нього кумира.

Люда, спостерігаючи, як Аріна вигиналася перед чоловіком, саркастично сказала:

«Помий йому ніжки, випий водички, або на цій воді собі супчик звари. Чому ти перед ним вистеляєшся, наче килим під ногами? Сама сумки носиш. Дай йому список, нехай закупить, що треба, і заразом ціни в магазині знатиме. Що ти город сама копаєш, шар за шаром перевертаєш, наче плугом! Бачите, у нього спина болить!

А у тебе, ніби спини й немає, один горб залишився. Чого ти щодня різноманітні страви готуєш? Ось звари борщу на тиждень і нехай їсть. Бо я як не подивлюся, додому він не поспішає, ходить як павич, хвіст розпушив! Слідкуй, бо він швидко звикне й відчує себе господарем».

Аріна лише посміхалася, слухаючи слова подруги. Адже для неї — щастя робити для чоловіка сюрпризи, радісно спостерігати, як він, втомлений, відпочиває вдома й не напружується по господарству. А Оленька, як хвостик, ходить за Аріною — без неї не може ні спати, ні їсти.

Відчуваючи себе необхідною в цьому домі, господинею та мамою, з трепетом згадуючи колишнє життя, Аріна справді була готова мити ноги чоловікові.

Сам Борис вважав себе щасливим чоловіком і батьком. Ну й хай, що він не палав пристрастю до дружини, ну й хай, що забув, коли востаннє грав із донькою чи читав їй казки. Він заробляв гроші, забезпечував усе необхідне для їхнього життя.

Аріна продовжувала сидіти в заціпенінні, і лише гучний крик та сильний поштовх у плече відвернули її від спогадів.

«Аріно, а раптом він приведе свою додому, а тобі куди повертатися? А якщо вони не залишать Ольгу з тобою, що ж ти робитимеш? А давай зараз перенесемо до мене дорогу техніку, його дорогі речі, які ще нові. Потім продаси. У тебе такий дорогий посуд, давай все неси до мене, а заощадження собі забирай».

Тут Люда згадала про лист і почала читати вголос. Почерк був дуже гарним, у написаному відчувалася хитрість, нещирість:

“Вітаю, Аріна. Я полюбила, і мене полюбили. Не вважаю за потрібне приховувати свою любов, адже полум’я кохання вашими смачними обідами не загасити. Ми з першого погляду зрозуміли, що зустрілися не для того, щоб брехати й таємно бачитися, а щоб кохати одне одного.

Його донька мені не заважає, вона — велика помічниця, та й вам, Аріно, без неї легше влаштувати своє життя. Борис сказав, що Ви — працьовита жінка, не загубитеся. У мене є в місті квартира, але оскільки донька житиме з нами, то, найімовірніше, будинок Бориса продамо. Я ж не можу обмежувати свого коханого та донечку.

Борис сказав, що у Вас у сусідньому селі є власний будинок. Отже, я все написала відкрито, чесно. Вам дається два тижні, щоб привести будинок до ладу й виселитися. Хоча для нас це довгий термін, ми кохаємо одне одного й цінуємо кожен день. Але терміни встановив Борис. Не ображайтеся на нього, він Вас не кохав, а свого часу просто врятував від самотності і себе, і Вас”.

Аріна не могла уявити своє життя без Бориса, а особливо без доньки. У неї тремтіли руки, підкошувалися ноги, розболілася голова, ком у горлі тиснув так, що в очах темніло. Біль пронизував груди, через що було боляче дихати. Аріна перетворилася на людину, нездатну щось вирішувати.

Люда, взявши лист у руки, побігла до директора радгоспу й, щойно переступивши поріг кабінету, почала щебетати, наче перелякана галка. Максим Іванович жестом показав їй сісти й замовкнути, взяв лист і почав уважно читати.

Він цінував Аріну як працівницю, поважав як людину, знав її минуле життя і найбільше цінував за ставлення до падчерки. Сам він був сиротою і не з чуток знав, якими бувають мачухи.

Аріна працювала на фермі зоотехніком, дуже часто заміняла хворих доярок. Її цінували й поважали в радгоспі всі. У фонді радгоспу були котеджі для фахівців, і, не довго замислюючись, Максим Іванович сказав:

«Нехай остаточно прийме рішення — розлучиться з чоловіком. Якщо вона залишиться в радгоспі разом із донькою, то житло їм надам одразу ж. Якщо ж буде тягнути час: день з ним, день без, то помиряться, то посваряться, — то житла я не дам, у мене є кому порадувати таким котеджем».

Ось які бувають доглянуті красиві жінки. Висока, струнка, з модною стрижкою та меліруванням, у яскравій міні-спідниці та прозорій блузці, на високих підборах стояла майбутня дружина перед Аріною.

Оцінюючий погляд з ніг до голови немов ляпас вдарив Аріну . Почервонівши від збентеження та страху, вона дивилася на непроханих гостей.

Борис, опустивши голову, намагався щось пояснити, вибачався і, нарешті піднявши очі на Аріну, сказав, що їде до міста, що забирає Оленьку жити до себе. Що він не був у жодних відрядженнях, і не було ніяких курсів підвищення кваліфікації, і вже пів року, як він кохає Дарину.

Як би Аріна не благала чоловіка залишити Оленьку жити з нею і не поспішати продавати будинок, це було марно. Дарина замість Бориса розклала все по поличках і на всі питання відповідала сама.

Оля в той момент була вдома, вибігла з кімнати й вчепилася в Аріну. Закричала, що нікуди вона не поїде, що все одно втече, якщо заберуть силою, що нехай не розраховують на будинок, що вона ненавидить батька і його ляльку.

Борис не очікував такого від своєї скромної доньки, але в глибині душі розумів, що Аріна для неї — це й є мама, що він поводиться не по-людськи. Під тиском Дарини, під її поглядом Борис ставав беззаперечним рабом, нездатним суперечити й ухвалити правильні рішення.

Вони поїхали без Ольги. Аріна була щаслива до нестями від рішення доньки, але знала, що це лише початок боротьби за дівчинку.

Минув місяць, а від Бориса не було ні звістки, ні сліду. Аріна з донькою сиділи, наче на пороховій бочці. Адже вона не була одружена з Борисом і жила у нього як гостя, але виявилося, що й він жив із Дариною на таких самих правах.

Щовечора красуня нагадувала Борису: то приготуй сам вечерю, то помий посуд, то забула випрати, то не встигла попрасувати, часто посилаючись на тісноту в квартирі й прямо наказувала продати будинок.

Розклавши газети з оголошеннями про продаж квартир, вони разом із Борисом обирали собі житло.

Борис злякався зробити помилку, пристрасть до Дарини якось швидко почала згасати, він втомився від її нескінченних забаганок і бажань отримувати подарунки. Капризи, сльози з приводу продажу будинку почали його дратувати. Він скучив за своїм домашнім затишком, за донькою, за своєю лазнею та великим махровим халатом, за тихою атмосферою в будинку, за садом, навіть за тією неспокійною сусідкою.

Борис зрозумів, що припустився помилки, яку не можна виправити одним махом, що мовчазна Аріна, яка повірила йому, полюбила його та доньку, не зможе пробачити. Він зрозумів, що мало чим відрізняється від першого чоловіка Аріни: той ображав її фізично, але вона могла втекти, а він розтоптав її своєю зрадою, і навряд чи вона зможе пробачити, забути й прийняти його назад.

Директор радгоспу дотримав слова й виділив Аріні котедж; під час переїзду вона нічого не взяла з дому, крім своїх речей та речей доньки. Оля раділа, що мама ні за яких обставин не віддасть її батькові, але, як з’ясувалося, він і не збирався її забирати — сам сидів біля розбитого корита.

Дар’я, помітивши зміни у ставленні Бориса, стала дратівливішою, прискіпливішою. Усі плани щодо купівлі квартири зруйнувалися, а разом з ними зникла й уся та брехлива любов.

Борис повернувся додому пізно ввечері, ніхто йому не відчинив двері, ніхто його не зустрічав. Удома, як завжди, чистота, порядок, у холодильнику їжа, на столі лежала записка, написана рукою доньки:

«Тату, я буду жити з мамою, вона мене не зрадить і не покине! Я її люблю! Ми переїхали до котеджу, якщо хочеш, приходь у гості, але без своєї ляльки».

Читаючи записку, Борис не помітив, як змочив її сльозами, як застогнало серце від образи на самого себе. Він стояв у своєму рідному домі й відчував, що через свій вчинок став чужим навіть для рідних стін.

Аріна не пробачила Бориса. У неї не було сил ображатися, з’ясовувати стосунки, вислуховувати його — вона берегла сили для доньки, щоб виховати її доброю людиною.

You cannot copy content of this page