Пам’ятаю, сиджу я біля вікна у своєму медпункті, дивлюся, як туман над річкою стелиться, молочний такий, густий. Чайник на плиті зітхає, ромашкою пахне на всю хату.
А на душі погано, ніяк не відпустить… Розбурхав мені сьогодні душу Степан. Знову.
Залетів вихором, аж двері об косяк зачинилися. Не привітався, шапку з голови стягнув, на стіл кинув. Сам червоний, ніздрі роздуваються, а в очах – буря.
– Семенівна, дай щось від серця! Тисне, сил немає!
Я мовчки з полиці пляшечку з корвалолом дістала, крапель тридцять у гранований стаканчик відміряла, водою розбавила.
– Що сталося, Степане? Знову тиск?
Він махнув рукою, ніби відмахувався від настирливої мухи. Вип ив, скривився.
– Тиск… Якби тільки він! Мій брат, Павло… Бачила його? Ходить по селу, як огірочок! Усміхається всім! А у мене через нього серце на шматки рветься! Він зрадник, Семенівна! Ось і все слово йому – зрадник!
Кинув це слово, як камінь у воду. І пішов, знову грюкнувши дверима. А я залишилася сидіти, і кола від цього каменю по душі моїй розходилися.
Зрадник… Ех, молодість, гарячковість… Вам би знати, що за цим словом ховається, який там біль гіркий…
Адже я їх, Горбатюків, майже з пелюшок знаю. Пам’ятаю, як їхня мати, Царство їй Небесне, на руках обох приносила. Степан – старший, серйозний, весь у батька. А Павло – на два роки молодший, кучерявий, смішливий, мамина копія.
Жили – душа в душу. Степан витягав молодшого з будь-якої сварки, останній шматок шоколодки йому віддавав.
А потім сталося горе. Батько їх, тракторист, не повернувся з поля. Серце. Степанутоді виповнилося шістнадцять, Павлу – чотирнадцять. І все. Дитинство скінчилося.
Степан тоді школу кинув, хоч і вчився відмінно, мріяв про місто, про інститут. Сказав матері: «Досить, мамо. Я тепер за чоловіка». І пішов у майстерню, гайки крутити.
Руки його, ще хлопчачі, враз покрилися мозолями і мазутом. Він працював як віл, не шкодуючи себе. Все в дім, все для Павла.
– Ти, брате, вчися, – говорив він йому вечорами, коли той над підручниками сидів.
– Ти у нас голова світла. Ти за мене і за батька вивчишся. Прорвешся.
І Павло вчився. Закінчив школу з медаллю, вступив до сільськогосподарського. Степан на проводи йому останні гроші з заначки віддав, сорочку свою найкращу відпрасував. Сам у старій залишився.
Йому тоді говорили: «Степан, а як же ти? Адже ти сам мріяв…»
А він тільки посміхався в вуса, яких ще й не було толком. «Нічого. Моя мрія тепер – щоб він на ноги встав. Нехай хоч у одного з нас життя по-людськи складеться».
Ось яка жертва, розумієте? Всю свою молодість, всі свої надії він поклав на вівтар братської любові.
Павло вивчився, став хорошим агрономом. Повернувся в рідне село. Одружився. Степан на весіллі гуляв голосніше за всіх, пишався – очей не відводив. Здавалося, ось воно, щастя, вистраждане.
А через рік у нас старого голову на пенсію проводжали. І постало питання – кого на його місце. Кандидатів було багато, та тільки народ хотів свого, місцевого.
І висунули Павла. Розумний, з освітою, свою справу знає, люди його поважають. Всі за нього були.
Я тоді такої радості в очах Павла ніколи не бачила. Він до мене прибіг, весь світився.
– Семенівна, уявляєте! Мене! Це ж такий шанс для села! Я ж знаю, де підлатати, де підтягнути… Ми ж тут ого-го що зробити можемо!
А я дивилася на нього, щасливого, і моє серце чомусь стискалося в грудочку. Відчувало недобре.
Увечері того ж дня до мене прийшов Степан. Тільки не такий, як сьогодні, не буйний. А тихий, страшний у своїй тиші. Сів на стілець, руки на коліна поклав – чорні, робочі руки. І мовчав. Довго мовчав, тільки щелепи ходили під щетиною.
– Він у мене мрію вкрав, Семенівна, – сказав він нарешті, не піднімаючи очей. Голос глухий, як з-під землі.
– Я все життя про це місце думав. Що ось я, простий чоловік, своїм горбом, своїм розумом… доведу. Що я не гірший за міських. А він… Я йому все віддав, щоб він навчився. А він цим навчанням мене ж і підсидів.
– Степане, та хіба ж він винен? Люди вибрали…
– А він не повинен був погоджуватися! – раптом підхопився він. – Повинен був прийти і сказати: «Ні, брате, це твоє місце по праву!» А він і не подумав!
Тієї ночі між ними відбулася розмова. Яка – ніхто не знає. Тільки вранці Павло прийшов до мене, сірий, ніби не спав зовсім. Сів на те саме місце, де сидів його брат.
– Він сказав, – тихо промовив Павло, – щоб я вибирав. Або головування, або він. Сказав, якщо погоджуся, то брата у мене більше не буде.
Я дивилася на нього і бачила, як в його очах гасне вчорашній щасливий вогник. Він м’яв у руках шапку, ніби весь свій біль хотів у неї вмістити.
– Що ж мені робити, Семенівна? – прошепотів він. – Як же я без нього?
А що я йому могла порадити? Тут чужий розум – не помічник. Тут тільки серце своє слухати треба.
Через два дні було зібрання. Павло вийшов на трибуну, подякував усім за довіру. А потім сказав, що знімає свою кандидатуру. Сказав, що ще молодий для такої відповідальності, що є люди гідніші. І запропонував на це місце агронома з сусіднього села.
Люди ахнули. А Степан, що стояв у задніх рядах, посміхнувся, розвернувся і вийшов.
Павло з того дня ніби знітився. Ходить, працює, все як раніше. Але вогника в очах більше немає. Згас. З братом вони нібито спілкуються. Кивнуть один одному при зустрічі, парою слів перекинуться. Але немає більше між ними тепла того, що раніше було. Немов річка крижана між ними. Два береги, а моста немає.
Дивлюся я на них, і така гіркота бере. Скільки ж сил люди витрачають на образи. Адже життя – воно як тоненька ниточка, порветься – не зв’яжеш.
І ось сьогодні… Прибігає Степан. І кричить, що брат – зрадник. Я спершу не зрозуміла, думала, може, щось нове сталося.
– Що сталося, Степане?
– А те! – загримів він. – Кличуть його в район, головним агрономом! Уявляєш? Їде! Кидає все! І мене, і батьківський дім! Я йому все віддав, на ноги поставив, думав, опорою мені на старості років буде! А він?! Трохи що – і в кущі! Втікає! Немає в ньому стрижня, Семенівна! Немає!
Я заради нього відмовився від своєї мрії, а він своїм життям жити надумав!
Він говорив, а у мене перед очима стояв той, інший Степан, який багато років тому з такою ж злістю кричав, що брат вкрав його мрію.
А тепер… тепер він злий на нього за те, що той, відмовившись від однієї мрії, посмів знайти собі іншу.
Він пішов. А я так і сиджу біля вікна. Чай давно охолов. У хаті пахне корвалолом і згаслими надіями. І дивлюся я на два старих березових стовбури за вікном, що біля будинку Горбатюків ростуть.
Все життя росли поруч, гілками переплітаючись, а тепер одна, та що міцніша, ніби відвертається, і сохнуть на ній гілки з того боку, що до сестри своєї тягнулися…
Степан хотів, щоб брат жив його нездійсненим життям. А коли той відмовився, щоб догодити братові, то він і цього йому пробачити не зміг. Ось як буває.
Іноді найбільша жертва – це дозволити близькій людині просто бути щасливою. По-своєму. А не по-твоєму.
Спеціально для сайту Stories
