Олексій обожнював свою дружину Віру. Не міг на неї надивитися. Однак, проживши з Вірою у законному шлюбі шість років, дітьми так і не обзавівся. Віра була молодша за чоловіка на сім років. Олексій одружився з Вірочкою, коли тій тільки-но “стукнуло” 18 років. Тому він вважав, що попереду ще багато часу. З потомством встигне.
Усі свої сили Олексій віддавав облаштуванню сімейного гніздечка. Зробивши ремонт у квартирі, тут же приступав до будівництва дачі, потім лазні. Накупив безліч саджанців, екзотичних рослин, висадив десять сортів полуниці. Головною на клумбі була хризантема. Так би мовити – “вишнею на торті”. Тому що Віра любила цю квітку. Вона часто повторювала Олексію:
-Якщо хочеш бути щасливим все життя – вирощуй хризантеми. Так каже східна мудрість.
І Олексій старався. Купував все нові й нові сорти цієї квітки. Хто ж відмовиться від щастя? У жовтні хризантема входила до своїх прав. Не дарма її називають “королевої осені”. Бузкові, рожеві, білі голчасті кульки цієї квітки оживляли всю дачну ділянку. Їх було багато. Сусіди по дачі голови “скручували”, проходячи повз. Не могли намилуватися величчю хризантем.
«Яка славна пара. І все-таки у них ладиться, росте, буйствує». Олексій ніколи не давав собі спокою. Втомлювався, але працював від зорі до зорі. Віра завжди із задоволенням допомагала Олексію вдома. Він не хотів, щоб Віра десь працювала. Чи то ревнував дружину, чи справді охороняв від усіх напастей. Швидше за все, і те, й інше.
«Чоловік – здобувач, дружина – берегиня сімейного вогнища” – таким був девіз Олексія. Спочатку Віру тішило таке занепокоєння господарського чоловіка. Віра з любов’ю займалася домашніми справами. Готувала хитромудрі страви, пекла смачні торти, консервувала овочі і ягоди.
Займалася також за творчістю – модні светри для Олексія, навіть малювала картини, адже настане такий період, коли Олексій усе вдома переробить і обов’язково скаже:
-Ну ось, дружино, я підготував ґрунт для збільшення нашої родини.
Тепер, мовляв, слово за тобою. І що відповість Віра? “Пробач, Олексію, але спадкоємців у нас ніколи не буде. Ти ж знаєш, моя сестра теж бездітна?” Так, Олексій дуже кохає дружину, але таке “порожнє” кохання вже скоро уткнеться в глухий кут. Рано чи пізно Олексій залишить свою благовірну і знайде якусь “плодовиту” жінку.
Віру дедалі частіше відвідували такі сумні думки. Згодом вони стали нестерпними. Її душа страждала. Віра вирішила, що цей вузол не розв’яжеш. Його треба розірвати, розрубати з розмаху. Боляче? Так, нестерпно, але інакше не вийде. Поки вони з Олексієм молоді, треба діяти. Нехай він знайде собі іншу дружину і з нею будує щасливий. А Віра? Хай буде, як буде.
До речі, Олексій жодного разу не дорікнув своїй Вірочці ні в чому. Ні словом, ні поглядом. Колеги по роботі, звісно, натякали Олексію про дітей. Чутка ж без крил, а літає. Олексій спочатку жартував – мовляв, квартирне питання не вирішене, потім казав, що треба заміський будинок побудувати, а потім огризався – “нам і вдвох із дружиною чудово живеться.”
А ще в Олексія на роботі була співробітниця Інна… Усі колеги знали, що Інна шалено закохана в Олексія. Своє нерозділене кохання Інна не приховувала, але розбивати сім’ю не наважувалася. “Гріх це” – говорила. Вона завжди мило посміхалася Олексію, вела задушевні бесіди з ним, торкалася ніжно його плеча, вітаючись вранці на виробництві.
Словом, очей з нього не зводила. Та тільки й усього. Олексій не звертав жодної уваги на флюїди Інни. Адже він одружений на коханій жінці! І, слава Богу, Олексію не потрібно ділити своє кохання і заводити інтрижки на стороні. Віра також знала про цю Інну і не вважала її за суперницю. Якось, прийшовши додому, Олексій не знайшов своєї дружини.
На плиті стояла ще тепла вечеря, а на столі лежала записка. Почерком Віри було акуратно написано: “Коханий! Вибач, повноцінну сім’ю ми так і не збудували. Влаштовуй своє життя без мене. Завжди твоя Віра.” Олексій обімлів. Усі ці шість років він віддано присвячував сім’ї. Він носив Віру на руках, нікого довкола не помічав. Він мав свій острівець щастя.
Олексій збирався до останнього подиху прожити зі своєю Вірочкою. Кому тепер потрібна його “вилизана” квартира, облаштована дача, запашні квіти в саду? Олексій знав, якщо Віра пішла – це назавжди. Навіть не варто шукати. Характер, що в’яз на корені. Гнеться, але зломити не вдасться.
«Втекла дружина, на ходу кидаючи тапки. Чого їй не вистачало? Живуть люди без дітей. Справляються», – розмірковував, важко зітхаючи, Олексій. Нічого не вдієш, треба жити далі. Олексій замкнувся у собі. Ходив похмурий і мовчазний. Він не уявляв з собою іншу жінку. Вважав, що своє щастя вже вичерпав. Життя для Олексія втратило всі фарби…
Минуло десять років. Олексія від правили у термінове відрядження. Квитків не було. Довелося купити квиток до СВ. Олексій запізнювався. Потяг уже починав рушати. Олексій на ходу вскочив у вагон. Захекавшись, знайшов своє купе, відкрив його.
-Добрий вечір! – Олексій звернувся до жінки, яка дивилася у вікно.
Незнайомка обернулася.
-Віра? Ти? – Олексій, аж, сів від несподіванки.
-Олексію? – не відразу впізнала Віра колишнього чоловіка.
Чоловік і жінка тут же “впали” в обійми один одного, як найрідніші люди. Так і стояли, обнявшись, мовчки. Прийшовши до тями, не могли наговоритися. Стільки років минуло порізно! Чи жарт…
-Розповідай, Олексію! Мені про тебе все цікаво! Сім’я? Діти? – випитувала Віра.
-Ну, так, сім’я. Сім років у шлюбі. Інну пам’ятаєш? Моя дружина. Дві доньки у нас, – ніби вибачаючись і соромлячись, розповідав Олексій.
-У мене теж родина. Чоловік та два сини. Пам’ятаю, кинулася в це заміжжя, як у воду. Рятувалась, тікала від самої себе. У мене все спокійно та розмірено. Ось їду додому, а до рідного міста приїжджала відвідати батьків. Чоловік у мене великий начальник. Довелося переїхати до нього, а я рада.
Від тебе, вибач, подалі. Хотіла, не повіриш, повернутись до тебе. Одного разу біля твого порогу стояла. Поплакала та пішла. Мости спалені. Вихлюпну воду не збереш, але кохаю тебе і досі. До мурашок, до непритомності. Ніяк не можу забути. Снишся часто, – сповідалася Віра.
-Ех, Вірочка! Життя нас розкидало. Жаль, що все так вийшло, але, якщо ти покличеш – прибіжу, приповзу! – відверто розповів Олексій.
-Не покличу, Олексію. Чоловіка не хочу кривдити. Він у мене добрий. Сина любить, правильно виховує. Щоправда, дуже доньку хотів. Про мене дбає, береже, високо тримає. Богинею мене називає. Я його дуже поважаю, ціную, а це, можливо, більше, ніж кохання… Чоловік, сини – монастир моєї душі.
Але цю ніч я подарую тобі і … собі. Хочу випити твій подих, померти від твоїх дотиків, душу на шматки порвати… Мені цієї казкової ночі, подарованої долею, на все життя вистачить. Повір, – радісно та полегшено зітхнула Віра.
Вранці поїзд наближався до пункту призначення. Віра привела себе до ладу. Вона вже з нетерпінням чекала на прибуття. Хотіла якнайшвидше побачити свою родину. Олексій, бачачи ретельне приготування Віри, навіть ревнував її. Начебто для неї і не було безсонної ночі, начебто не вона шепотіла про кохання. Ось і залізничний вокзал. Віра швидко попрощалася з Олексієм.
Чмокнула його в щічку. Побачивши своїх зустрічаючих, Віра радісно замахала їм рукою та вибігла на платформу. На пероні стояв імпозантний чоловік із двома хлопчиками. У руках чоловік тримав величезний букет білих хризантем. Віра підбігла до сім’ї, поцілувала своїх чоловіків. Обернулася, знайшла очима Олексія. Прошепотіла тихо:
-Прощавай, коханий!
Олексій розуміюче кивнув. Він неквапливо вийшов із вагона. З тугою і трохи докірливо подивився вслід родині, що віддалялася. “Ну от і все, Олексію. Правду кажуть, щастя в оглоблі не впряжеш. Час у справах. Треба далі жити.” Через дев’ять місяців Віра подарувала своїм синам сестричку. Чоловік був дуже радий доньці…
