Шви між плитками у ванній кімнаті Галини Вікторівни були сірими, хоча мали бути білими.
Поліна стояла на колінах на старому махровому килимку й терла їх зубною щіткою, змоченою у відбілювачі. Гумові рукавички були їй завеликі, пальці в них ковзали. З кухні долинав сміх. Кирило та його мати пили чай із пирогом і обговорювали, хто кому що сказав на ювілеї у якоїсь тітки Зіни.
На холодильнику, притиснутий магнітом у вигляді сонечка, висів листок, списаний великим почерком свекрухи:
«Ванна (шви!). Плита і духовка. Підлоги всюди. Пил на шафах. Килим у вітальні пропилососити. Вікно на кухні».
Поліна бачила цей список, коли заходила по відро. Галина Вікторівна написала його заздалегідь, у п’ятницю ввечері, і до приїзду сина з невісткою він уже висів на холодильнику.
Через пів години свекруха з’явилася у дверях ванної з чашкою в руці. Оглянула шви, нахилилася, провела пальцем по поличці над раковиною.
— Тут ще пил. І дзеркало в розводах. Поліночка, ти дзеркало газеткою три, а не ганчіркою, тоді розводів не буде.
— Добре, Галино Вікторівно.
— І не забудь потім у вітальні під диваном протерти. Там, мабуть, ще лежать шкарпетки Кирюші з минулого разу.
Вона пішла назад на кухню. Поліна подивилася на своє відображення в дзеркалі з розводами й почала шукати газету.
Це почалося півтора року тому, через пів року після весілля.
Кирило завжди їздив до матері по суботах. Він казав, що це традиція: мама одна, їй потрібно, щоб син навідувався. Поліна не заперечувала й їздила з ним. Перші кілька разів вона сиділа з ними на кухні, пила чай, слухала про сусідів і про ціни.
Потім Галина Вікторівна одного разу сказала:
— Поліночко, ти не протреш мені ванну? Бо у мене спина вже третій день болить. Сама не нагнуся.
Поліна протерла. Було навіть приємно допомогти.
Через тиждень свекруха попросила швидко помити плиту, бо «руки вже не ті». Ще через два тижні запропонувала, якщо вже Поліна все одно миє плиту, заразом вимити й підлогу на кухні. Потім у коридорі. Потім усюди.
Через три місяці Поліна вже не пила чай на кухні. Ледве вона входила, як свекруха вручала їй відро й ганчірку, а Кирила садила за стіл і ставила перед ним тарілку.
До літа на холодильнику з’явився список. До осені Галина Вікторівна почала перевіряти результат: проводила пальцем по шафах, заглядала за унітаз, піднімала килимки.
Галині Вікторівні два роки тому вона вийшла на пенсію з бухгалтерії автобази, але продовжувала підробляти на пів ставки. По вівторках і четвергах ходила з палицями по парку, по середах — у басейн, а по п’ятницях зустрічалася з подругами в кафе. Спина у неї боліла, за її власними словами, лише по суботах.
Коли Поліна вперше обережно заговорила про це з чоловіком, Кирило здивувався.
— А що в цьому такого? Мамі треба допомагати. Вона сама. Їй важко.
— Кириле, вона плаває в басейні. Вона проходить по десять кілометрів у парку.
— Ну і що? Це для здоров’я. А ти що, розвалишся, якщо раз на тиждень протреш їй пил?
— Я не розвалюся. Але чому я, а не ти?
— Ну ти ж жінка. Ти це краще вмієш.
Поліна тоді промовчала. Їй не хотілося сваритися через пил.
Вони з Кирилом орендували двокімнатну квартиру в новому районі. Квартиру знайшла Поліна, договір оренди був на неї, платили порівну.
Поліна працювала менеджером у туристичному агентстві. Кирило був наладчиком верстатів на меблевій фабриці. Витрати вони ділили порівну, і до суботніх поїздок у них майже не було приводів для сварок.
У вересні Поліна записалася до автошколи.
Вона давно мріяла отримати водійські права. На роботі їй часто доводилося їздити до клієнтів, і щоразу доводилося просити когось підвезти або викликати таксі. Курс коштував двадцять п’ять тисяч.
Поліна відкладала на нього гроші з весни. Практичні заняття з інструктором у неї були по суботах, з десятої до дванадцятої. Іншого вільного часу в інструктора не було.
У п’ятницю ввечері вона сказала Кирилу:
— Завтра я до твоєї мами не поїду.
Кирило відірвався від телевізора.
— Чому?
— У мене заняття з водіння. З десятої до дванадцятої. Тепер щосуботи.
— Перенеси заняття.
— Не можу. Інструктор вільний тільки в суботу. Я за курс заплатила двадцять п’ять тисяч.
— Ну, то після дванадцятої приїдеш.
— Кириле, після водіння я хочу додому. Хочу посидіти, відпочити. У мене теж один вихідний, а другий я кручуся по дому.
Він вимкнув телевізор.
— Тобто ти відмовляєшся допомагати мамі.
— Я не відмовляюся. Якщо їй справді щось потрібно, я приїду. Але щосуботи мити всю квартиру, за списком, я більше не хочу. Твоя мама — здорова жінка. Вона сама чудово може навести лад у себе вдома.
— Мама тридцять років сама утримувала сім’ю, — Кирило підвищив голос. — Батько пішов, коли мені було вісім. Вона працювала на двох роботах. Вона мене виростила. Тепер вона заслуговує на те, щоб про неї дбали.
— Я згодна, що вона заслуговує. Тоді, може, ти сам у неї підлоги помиєш? Ти ж її син.
Кирило подивився на неї так, ніби вона запропонувала йому піти на роботу в спідниці.
— Ти жартуєш?
— Я серйозно.
— Знаєш що, — він встав. — Не хочеш — не треба. Я сам поїду.
У суботу Поліна вперше сіла за кермо навчального автомобіля. Інструктор, Олег Петрович, літній і спокійний чоловік, сказав їй, що в неї гарне відчуття дороги і що, якщо так далі піде, до весни вона складе іспит. Додому вона повернулася щаслива і до вечора чекала на чоловіка, щоб розповісти йому.
Кирило повернувся о сьомій. Повечеряв і сів за комп’ютер. Поліна нічого розповідати не стала.
Через тиждень, у неділю вдень, Галина Вікторівна приїхала до них сама. З тортом із кулінарії та в новому пальті. Сівши на кухні, вона довго хвалила шпалери, які Поліна клеїла навесні, і лише потім, за другим шматком торта, зітхнула.
— Ось у Людмили Петрівни з третього поверху невістка. Ти б бачив, Кириле. Манікюр, ці накладні вії. На якісь курси ходить, на йогу. А вдома — повний безлад. Людмила Петрівна до них приїжджає, а там пил у кутках. Каже, син приходить з роботи, а йому пельмені з пачки.
— Ну, буває, мамо, — сказав Кирило.
— Буває, буває. Зараз усі такі. Їм аби відпочивати. А мати чоловіка — хай згине. Живе сама, нікому не потрібна. Людмила Петрівна аж плакала.
Вона дивилася на сина, але говорила до Поліни. Поліна це добре зрозуміла.
— Галино Вікторівно, — сказала вона, відставивши чашку. — Ви це про мене?
Свекруха підняла брови.
— Та що ти, Поліночко. Я про Людмилу Петрівну.
— Давайте прямо. Я більше не буду щосуботи приїжджати й прибирати у вас. За списком. Безкоштовно. Я ходжу на курси водіння. Якщо вам потрібна допомога, коли ви захворієте, дзвоніть, я приїду. Але генеральне прибирання щотижня я більше робити не буду.
Галина Вікторівна повільно поклала виделку й подивилася на сина.
— Кириле, ти чуєш?
Кирило почервонів.
— Поліно, припини. Що ти влаштовуєш? Мама приїхала в гості, а ти починаєш сварку.
— Кириле, я ніякої сварки не починаю. Я просто кажу, що мені незручно.
— Їй незручно, — фиркнула свекруха.
— Так, незручно. — Поліна подивилася на чоловіка. — Кириле, скажи мені, твоя мама хоч раз за ці півтора року просила тебе помити у неї що-небудь? Хоча б чашку?
Кирило мовчав.
— Жодного разу, — сказала Поліна. — Ти сидиш на кухні й їси пиріг. А для мене вона залишає брудну ванну, плиту, підлогу й пише список. Чому це мій обов’язок? Я що, її дочка?
— Ти моя дружина, — буркнув Кирило.
— І тому я повинна прибирати у твоєї мами?
Галина Вікторівна встала, взяла сумку й пальто.
— Я піду. Дякую за чай.
Кирило провів її до ліфта й повернувся похмурим. Весь вечір він не розмовляв із Поліною. А перед сном, коли вона вже лежала, він зайшов у спальню й сказав від дверей:
— Ти що, з себе королеву робиш? Мама, до речі, прийняла тебе як рідну.
— Кириле, я просто не хочу щотижня…
— Корона не впаде, якщо раз на тиждень ти помиєш підлогу у моєї матері! — посміхнувся чоловік.
Поліна довго дивилася на нього. Він стояв у дверях спальні, з телефоном у руці, і посміхався, ніби сказав щось дуже дотепне.
Вона хотіла відповісти й раптом зрозуміла, що сперечатися марно. Скільки б вона не пояснювала, він почує лише одне: дружина не хоче допомагати мамі. Їй хотілося зрозуміти інше. Що насправді відбувається в квартирі свекрухи по суботах, поки вона чистить шви зубною щіткою.
— Добре, — сказала вона. — У суботу я поїду з тобою.
Кирило навіть здивувався.
— Справді?
— Справді.
Він одразу ж пожвавішав, обійняв її й поцілував.
— Ось бачиш. Ти ж у мене розумниця.
У суботу Поліна перенесла заняття на вечір, хоча інструктор був незадоволений. Об одинадцятій вони з Кирилом піднялися на четвертий поверх. Двері свекрухи були прочинені, і з кухні долинали голоси. Кирило пішов у туалет, а Поліна почала знімати черевики.
На кухні Галина Вікторівна розмовляла з кимось, чувся чоловічий голос.
— Та вона трохи розлінилася, — весело говорила свекруха. — Нічого, поскаржилася Кирюші, він їй сказав, і все. Їде. Вони зараз усі такі, Гришо. Я за півтора року жодного разу шваброю не махнула. Зручно, правда?
Чоловічий голос щось хмикнув, ніяково.
— Галю, ну ти якось…
— Та годі тобі. Я своє відпрацювала. Нехай тепер молоді.
Поліна завмерла з одним черевиком у руці. Потім повільно поставила його. Всередині неї було дуже спокійно і дуже порожньо.
Кирило вийшов із туалету.
— Ти чого тут стоїш? Ходімо.
На кухні за столом сидів сусід свекрухи, Григорій Іванович. Йому було років шістдесят п’ять, він був сивий, у акуратній картатій сорочці. Він мешкав сам у квартирі навпроти, і Поліна іноді бачила його на сходах із пакетами з магазину. Галина Вікторівна сиділа навпроти нього в ошатній блузці та з підфарбованими губами.
— О, прийшли! — свекруха встала. — Гришо, ось моя невістка. Поліночка, ти сьогодні почни з кухні, гаразд? Тут жир на витяжці, я його вже третій тиждень бачу. Потім ванна, ну ти знаєш. А ми з Гришею сходимо в кафе. На годинку. Кириле, ти посидь, телевізор подивися.
Вона дістала зі шухляди список і приклеїла його до холодильника.
Григорій Іванович дивився у свою чашку.
— Ні, Галино Вікторівно, — сказала Поліна.
— Що ні?
— Я сьогодні прибирати не буду.
Свекруха переглянулася з сином. Кирило почервонів.
— Поліна, ми ж домовилися!
— Я домовилася приїхати. Я приїхала.
— Ти що влаштовуєш? — Кирило підвищив голос так, що Григорій Іванович здригнувся. — При людях! Не ганьби мене! Бери ганчірку й іди у ванну!
— Кириле, ти мені зараз наказуєш?
— Я тебе прошу! По-доброму!
Галина Вікторівна розвела руками.
— Ну ось. Ось, Гришо, бачиш? Ледарка. Я ж тобі казала. Нічого робити не хоче. Сидить на шиї у мого сина, живе за його гроші, а матері допомогти їй важко.
— Галино Вікторівно, я працюю. Я оплачую половину за квартиру й половину за продукти. Я не сиджу на шиї у вашого сина.
— Та що там твоя робота. Путівки продавати.
— Мамо, зачекай, — Кирило раптом заговорив іншим тоном, звертаючись уже до дружини, тихіше, майже вмовляючи.
— Поліно, ну ти зрозумій. Ну що тобі це коштує? Мама ж не вічна. У неї квартира. Двокімнатна, майже в центрі. Кому вона її залишить? Нам. Ну треба ж якось… Підтримувати нормальні стосунки. Щоб мама бачила, що ти до неї добре ставишся. Ну це ж для нас самих.
Поліна дивилася на чоловіка й не впізнавала його.
— Тобто я мию цю квартиру, щоб мені її потім залишили?
— Ну, не зовсім так. Але загалом так. Це нормально. Це інвестиція, якщо хочеш.
Григорій Іванович повільно встав і відсунув стілець.
— Галю, я, мабуть, іншим разом піду в кафе. Щось мені сьогодні не хочеться.
— Гриша, ну ти чого?
— Та ні, нічого. Піду. — Він кивнув Поліні, коротко, майже винувато, і вийшов у передпокій.
Поліна зрозуміла, що півтора року їй це продавали як сімейну допомогу. Мамі важко. Мамі це потрібно. Маму треба поважати. А насправді свекруха хвалилася сусідці зручною невісткою, чоловік вважав її роботу інвестицією в чужу квартиру, і ніхто з них навіть не збирався дякувати.
— Я поїду, — сказала Поліна.
— Куди? — Кирило зробив крок до неї.
— Поки не знаю.
Вона взула черевики, одягла куртку й вийшла. На сходах біля дверей своєї квартири стояв Григорій Іванович, дістаючи ключі. Він подивився на неї й тихо сказав:
— Вибачте. Я не знав, що вона така. Я думав, ви як родичі.
— Нічого, Григорій Іванович. Я теж так думала.
Євгенія жила в сусідньому районі, у трикімнатній квартирі, з чоловіком Романом і двома синами. Поліна зателефонувала сестрі з таксі, і коли приїхала, двері вже були відчинені. Євгенія обійняла її прямо у передпокої.
— Ну що там? Розповідай.
Поліна розповіла все. Про шви, про список, про кафе і про інвестиції. Євгенія слухала, сидячи на підлокітнику дивана, і з кожною хвилиною її обличчя ставало все похмурішим.
— Поліно, ну чому ти раніше не сказала?
— Мені здавалося, це дурниця. Ну, помити підлогу. Що тут такого.
Роман увійшов із кухні з рушником на плечі. Він працював електриком на підстанції, був небагатослівним, кремезним і спокійним.
— Це не дурниця, — сказав він. — Це коли тебе вважають дурненькою.
Увечері, на початку дев’ятої, у двері подзвонили. Це був Кирило. Він стояв на порозі в розстебнутій куртці й навіть не привітався з Євгенією.
— Поліно, поїхали додому. І подзвони мамі. Вона весь день плаче. У неї проблеми з серцем.
— Кириле, я сьогодні нікуди не поїду.
— Ти розумієш, що ти наробила? Ти принизила маму перед сусідом! Вона тепер йому в очі дивитися не може!
Роман вийшов із кухні й став поруч із Поліною.
— Кириле, я хочу запитати. По-чоловічому.
— Ну.
— Ти сам у матері хоч раз підлогу мив?
Кирило розгубився.
— А я тут до чого?
— Та як до чого. Ти ж сам кажеш, що мама тобі квартиру залишить. Ось і прибирай. Тобі-то вона потрібніша. Чому Поліна має відпрацьовувати твою квартиру?
— Не плутай, — Кирило скривився. — Прибирання — це жіноча робота. Завжди так було. Чоловік не буде мити підлогу, це взагалі смішно.
Роман засміявся.
— Я у себе вдома мию підлогу. Щотижня. Женька, скажи.
— Миє, — підтвердила Євгенія з-за плеча чоловіка.
Кирило подивився на них обох і махнув рукою.
— Та годі вам. Поліна, я чекаю на тебе вдома. Завтра. І подзвони мамі.
Він пішов. Поліна ще довго сиділа на кухні у сестри. Жіноча робота. Він сказав це так спокійно, ніби йшлося про погоду.
У неділю вона повернулася додому. Не тому, що Кирило чекав. Їй потрібно було сказати йому одну річ особисто.
Кирило сидів на дивані й дивився футбол. Коли вона увійшла, він навіть зрадів.
— Ну нарешті. Мамі подзвонила?
— Ні. І не подзвоню.
— Поліно…
— Кириле, послухай мене хоч раз. Я більше не їздитиму до твоєї мами по суботах. Зовсім. Ніяких списків, ніяких прибирань. Якщо вона захворіє, я приїду й допоможу. Але більше її квартиру я мити не буду. Якщо ти хочеш, щоб ми й надалі жили разом, ти це приймаєш.
Кирило вимкнув телевізор.
— Тобто ти ставиш мені умови.
— Я тобі кажу, як буде.
— Ти хочеш посварити мене з мамою, — повільно промовив він, ніби тільки зараз це зрозумів. — Ось що ти робиш. З першого дня. Ти її з самого початку не любила. Тобі потрібен був лише привід.
— Кириле, я півтора року щосуботи прибирала її квартиру. Який мені ще потрібен привід?
— Знаєш що, — він встав. — Я поживу у мами. Подумай поки що.
Через пів години він пішов зі спортивною сумкою. Поліна зачинила за ним двері й раптом зрозуміла, що їй не страшно й не сумно. Їй було дуже тихо.
Два тижні Кирило не дзвонив. Поліна ходила на роботу, по суботах їздила на водіння, по неділях приїжджала до Євгенії. Її племінники вчили її грати в якусь настільну гру про піратів, і Поліна щоразу програвала.
А на третьому тижні, у п’ятницю ввечері, їй зателефонувала Галина Вікторівна.
— Поліно. Ну все, досить. Досить влаштовувати цю виставу.
— Доброго дня, Галино Вікторівно.
— Яке там «доброго дня»! Ти знаєш, що у мене твориться? Кирило приходить з роботи, їсть, лягає на диван. Шкарпетки розкидає по всій квартирі. Тарілки після себе в раковину не ставить! Я йому кажу: Кириле, винеси хоча б сміття. А він: мамо, ти ж цілий день вдома. У мене басейн, у мене прогулянки, у мене Гриша… тобто… загалом.
Я тут уже два тижні як прислуга! Ти що, не можеш приїхати в суботу й навести лад? Це ж твій чоловік!
— Галино Вікторівно, він ваш син. Ви його виростили.
— Та ти… ти що собі дозволяєш! — голос свекрухи зірвався на вереск. — Приїдеш у суботу й прибереш!
— Ні. Не приїду. До побачення.
Поліна поклала слухавку. Через п’ять хвилин Галина Вікторівна зателефонувала знову. Поліна не стала відповідати.
Ще через тиждень у суботу вранці, коли Поліна збиралася на заняття з водіння, у двері подзвонили. На порозі стояв Кирило з букетом хризантем. Він був неголений і помітно схудлий.
— Поліна, можна?
Вона впустила його до передпокою.
— Я тут подумав, — сказав Кирило, простягаючи квіти. — Мама набридла. Кожен день: Кирюшо, помий посуд, Кирюшо, пропилосось, Кирюшо, почисти ванну, у мене спина болить. Я вчора три години ванну відтирав. Там ці шви… Ти як це взагалі робила? Зубною щіткою?
— Зубною щіткою.
— Ну ось. — Він ніяково засміявся. — Поліно, давай я повернуся. Я зрозумів. Будемо до мами їздити удвох. Я теж допомагатиму. Ну справді. Я тепер знаю, як це.
Поліна взяла квіти й поставила їх на поличку. Потім подивилася на чоловіка.
Він зрозумів лише одне: прибирання в матері — важка справа. Сам. Своїми руками. Якби мама не змусила його відтирати ванну, він би й досі сидів у неї на дивані й чекав, коли дружина подзвонить із вибаченнями.
— Кириле, ні.
— Що ні?
— Я не хочу, щоб ти повертався. Я подаю на розлучення.
Він довго стояв у передпокої. Потім запитав:
— Через підлоги?
— Ні, Кириле. Через те, що ти сказав у Жені. Що прибирання — жіноча робота. Ти півтора року дивився, як я мию квартиру твоєї мами, і вважав, що так і має бути.
Кирило не знав, що відповісти. Забрав решту речей того ж дня, через годину, поки Поліна була на уроці водіння. Вона повернулася, а в шафі висіли лише її речі. Ключ лежав на тумбочці біля дверей.
Заяву на розлучення вони подали разом у РАЦС. Кирило не заперечував, лише запитав у реєстраторку, чи не можна це зробити швидше. Через місяць їх розлучили.
Про те, що було далі, Поліна дізналася випадково, від Григорія Івановича. Вона зіткнулася з ним у березні в гіпермаркеті біля кас. Він першим привітався, зрадів і довго тримав її за руку.
— А Кирило від неї виселився, — сказав він, понизивши голос, ніби хтось міг підслухати. — Два місяці у неї прожив і виселився. Вони там щодня сварилися. То посуд, то білизна. Вона його ганяє, а він гризеться.
Зараз він орендує кімнату десь разом із колегою з роботи. А Галя найняла прибиральницю. Жінку з сусіднього під’їзду. Дві тисячі за раз платить, щосуботи. І список їй пише, на холодильник вішає. Та вже каже, що піде.
Поліна засміялася, вперше за довгий час.
— Дякую, Григорію Івановичу.
— Та за що. Я тоді ще зрозумів, що ви не просто так пішли. Справа там зовсім не в прибиранні була.
— Не тримаю зла, — сказала Поліна.
Номер Галини Вікторівни вона того ж вечора внесла до чорного списку. Потім ще подумала й видалила його зовсім.
Іспит вона складала у квітні. У суботу, о дев’ятій ранку. Майданчик пройшла з першого разу, тільки в «змійці» ледь не зачепила конус. У місті інспектор, молодий хлопець із втомленим обличчям, всю дорогу мовчав, а потім, коли вона припаркувалася біля будівлі екзаменаційного відділу, сказав:
— Нормально. Склала.
Поліна вийшла з машини й зателефонувала Євгенії.
— Женя. Склала.
— Склала! — закричала сестра в трубку так, що інспектор озирнувся. — Ромка! Поліна склала! Приїжджай до нас, будемо святкувати!
— Приїду, — сказала Поліна. — Тільки ввечері.
Вона поклала телефон у кишеню й подивилася на годинник. Субота тільки починалася.