— Я сидів у машині, додому їхати не хотів. Думав: дожився. Дружина мені роботу купує

— Тільки він не повинен знати, що гроші мої, — сказала Ліда й поклала конверт між двома горщиками з фікусами.

Тетяна перестала обрізати стебла.

— Лідо, я торгую квітами. У сімейні справи не втручаюся.

— І не втручайся. Тобі потрібні підставки?

— Потрібні.

— Ось і замов.

Тетяна подивилася на конверт, потім на Ліду.

— Він у тебе не дурень.

— Знаю. У цьому й вся складність.

За склом квіткового магазину падав мокрий сніг. Повз пройшов чоловік із трьома червоними трояндами, дбайливо притискаючи їх до грудей. Ліда проводжала його поглядом і раптом так втомлено опустилася на стілець, що Тетяна відклала секатор.

— Зовсім погано?

— Він сьогодні розібрав дверний замок.

— Заїдав?

— Ні. Тепер заїдає.

Тетяна не посміхнулася.

Віктор уже п’ятий місяць сидів без роботи. Підприємство, де він пропрацював майже тридцять років, закрилося, і спочатку він поставився до цього спокійно: трохи відпочину, потім щось знайду. У п’ятдесят років він був міцним, кмітливим, умів полагодити майже все, що містилося в квартирі.

Але на співбесідах його ввічливо вислуховували, обіцяли зателефонувати — і не дзвонили. В одному місці молода жінка, навіть не піднявши очей від анкети, запитала, чи не важко йому буде освоювати нове.

Додому він повернувся з пакетом груш. Поклав їх на стіл і сказав:

— Зате по дорозі купив фрукти. Корисно.

Після цього він перестав шукати роботу.

Він вставав дедалі раніше. Лагодив розетки, перебирав інструменти, точив кухонні ножі до такої гостроти, що Ліда боялася брати їх у руки. Потім сідав біля вікна з телефоном.

Якщо дружина запитувала, чи не прогулятися їм, він відповідав: «Іди, я зайнятий». Якщо не питала — ввечері помічав, що вона тепер постійно кудись ходить.

Гроші у них поки що були. Не голодували. Саме це й мучило Віктора: обійтися без його заробітку виявилося можливим.

— Він добре працює з деревом, — сказала Ліда. — Пам’ятаєш нашу шафу на балконі? Сам зробив.

— Пам’ятаю. Гарна.

— Замов такі підставки, які хотіла. Я оплачу перше замовлення.

Тетяна все-таки погодилася.

— Гаразд. Тільки якщо він прямо запитає, я не буду брехати.

Ліда помовчала.

— Постарайся, щоб він не запитував.

Вдома Віктор зустрів її в коридорі.

— Де ти була?

— У квітковому магазині.

Він подивився на її порожні руки.

— Квіти закінчилися?

Ліда зняла чоботи, намагаючись не поспішати.

— Таня просила дізнатися, чи не візьмешся ти зробити підставки. Дерев’яні. Їй вони потрібні під квіти.

— Чому я?

— Я показала нашу шафу на фотографії.

— Хтозна, що ти ще показала.

Він пішов на кухню, але через хвилину повернувся.

— Які підставки?

Ліда дістала телефон.

Тетяна заздалегідь надіслала кілька фотографій: ступінчасті полиці, вузькі столики, невисокі лавки під важкі горщики. Віктор перегорнув їх, збільшив один знімок.

— Тут кріплення погане. Таку зачепиш — все на підлогу полетить.

— Скажи їй.

— А розміри де?

— Не знаю. Зайди, поміряй.

Він повернув телефон.

— У мене й своїх справ вистачає.

Наступного дня Ліда прийшла з роботи й почула з кімнати:

— Вона що, туди дерева збирається ставити?

Віктор сидів за столом. Перед ним лежав аркуш у клітинку з кресленням.

— Хто?

— Твоя Тетяна. Її горщик — піднімати треба удвох. А вона хоче, щоб усе було повітряне, легке. Нехай сама трохи постоїть під цим фікусом, тоді й зрозуміє, що таке «легке».

Ліда відвернулася, приховуючи посмішку, і пішла ставити чайник.

Робота зайняла майже два тижні.

Віктор звільнив частину балкона, домовився зі знайомим щодо інструментів, двічі їздив за матеріалами. У передпокої з’явилися дошки, що пахли лісом. На темних штанях залишалися світлі тирса.

Він сердився, коли Ліда пропонувала допомогти.

— Не чіпай, там ще не висохло.

Зате за вечерею розповідав, чому не можна робити ніжки такими тонкими, як на малюнку, і як краще поставити полиці, щоб квіти не затуляли одна одній світло.

Ліда слухала, хоча й половини не розуміла.

Вперше за кілька місяців він заснув увечері в кріслі — не від нудьги, а від втоми. Голова схилилася набік, на колінах лежав олівець. Ліда обережно витягла його з пальців і накрила чоловіка пледом.

Усе виходило.

Вона навіть дістала зі шафи свій старий блокнот. На перших сторінках були ескізи: вікна, чашки, листя, Віктор за газетою. Колись Ліда ходила до художньої студії, потім заняття змінилися підробітком, хворобами батьків, онуками. Фарби давно довелося викинути.

Вона погортала блокнот, поклала його назад.

Поки що не до цього.

Підставки вивозили в суботу. Тетяна прислала невелику машину, сама приїхала допомогти.

— Яка краса, — сказала вона ще з порога.

Віктор нахмурився.

— Спочатку поставте. Потім буде краса.

Він повернувся з магазину ввечері. Ліда вже приготувала вечерю й чекала на розповідь.

— Ну?

— Поставили.

— Сподобалося?

— Нормально.

Він вимив руки й сів за стіл.

— Лід, а давно ти дружиш із Тетяною?

У неї завмерла рука з ополоником.

— Сім років. А що?

— Та просто так.

Віктор взяв хліб. Більше того вечора про підставки не говорив.

Через тиждень зателефонувала жінка з перукарні, розташованої поруч із квітковим магазином.

Їй знадобилася вузька полиця для рушників. Віктор довго з’ясовував, де вона буде стояти, а потім записав адресу.

— Це Таня порадила? — недбало запитала Ліда.

— Побачила у неї, запитала.

— Добре.

— Що добре?

— Що є робота.

Він подивився на дружину, і їй раптом здалося, що його погляд зовсім не такий, як раніше. Не похмурий, не розгублений — уважний. Наче він чекав, що вона ще щось скаже.

Ліда зайнялася посудом.

За стелажем послідували два невеликі замовлення. Потім десять днів нічого не було. Віктор знову почав довго сидіти з телефоном, але тепер показував Ліді фотографії різних з’єднань, сперечався з невидимими майстрами і одного разу вголос назвав когось «незграбою».

Вона не втрималася:

— Ну ось. Повертаєшся.

Він підвів очі.

— Звідки?

— З поганого настрою.

— А ти у нас, значить, усе помічаєш.

Він сказав це спокійно, але Ліда відчула, як під ложечкою похолоділо.

Увечері Ліда набрала номер подруги.

— Тань, він тоді не питав тебе…

— Питав.

Ліда сіла на край ліжка.

— І ти сказала?

— Лід, я тебе попереджала.

За стіною працював телевізор. Віктор дивився якийсь старий фільм. Звідти долинали голоси й сміх.

— Коли? — запитала Ліда.

— Коли привіз підставки.
Півтора місяця тому.

Вона заплющила очі.

— І мовчить?

— Як бачиш.

Телевізор вона вимкнула сама.

Віктор відірвався від екрана.

— Це ж фінал.

— Я знаю, чим це закінчиться.

— Я теж. Тому й дивлюся.

Ліда сіла навпроти.

— Ти знаєш про гроші.

Він подивився на пульт у її руці, потім на неї.

— Знаю.

— Давно хотів сказати?

— Спочатку хотів. Відразу.

— Чому не сказав?

Він провів долонею по підлокітнику.

— Боявся наговорити зайвого.

Ліда поклала пульт на стіл.

Тепер весь її ретельно продуманий план виглядав інакше. Конверт у квітковій обкладинці, фотографії, удаване здивування. Вона згадала, як раділа біля чайника, поки чоловік бурчав над кресленням.

— Я хотіла допомогти.

— Я зрозумів.

— Ти не хотів нічого робити. Я вже не знала…

— Знаю, Лідо.

Він сказав це без роздратування, і вона остаточно розгубилася.

— Ти сердишся?

— Сердився. Привіз підставки, дивлюся — Таня задоволена. Я їй кажу: зроблю вам у подарунок ще й полицю. А вона мені — ви й так мені багато подарували. Більше взяти не можу.

Лідо опустила голову.

— Вона сказала, що ти їй усе замовлення оплатила. Своїми. З грошей на відпустку, — додав Віктор.

— Ми все одно нікуди не збиралися.

— Ось це ти змарнувала.

Він встав, підійшов до вікна, повернувся.

— Я сидів у машині, додому їхати не хотів. Думав: дожився. Дружина мені роботу купує.

Ліда мовчала.

— Потім подивився на вітрину. Вона вже розставляла квіти. На моїх полицях. Люди заходили, роздивлялися. А я ж до цього пів року нічого такого не зробив, щоб встати, відійти й сказати: ось, готово.

Він сів поруч.

— Підставки їй справді були потрібні. Я в неї запитав. Вона навіть старі показала. Одна під важким горщиком тріснула.

Ліда схлипнула.

— Не плач, — попросив Віктор.

Вона витерла щоку.

— Це все одно було нечесно. Треба було поговорити.

— Я намагалася.

— Знаю, — повторив він і цього разу сам відвів погляд. — Я не дуже давав тобі можливості поговорити.

Вони посиділи мовчки. На кухні клацнув холодильник. За вікном хтось довго заводив машину.

— Не роби так більше, — сказав Віктор.

— Не буду.

— І не плати за перукарню. Там я сам взяв.

Ліда подивилася на нього, не відразу зрозумівши, жартує він чи ні.

Він ледь помітно посміхнувся.

Гроші за перші підставки Тетяна повернула через місяць.

— Виходить, я у вас купила в розстрочку, — сказала вона, віддаючи конверт. — Тепер хоч не соромно.

Замовлення траплялися, але бували й тижні без роботи. Одного разу довелося переробляти полицю: Віктор неправильно записав розмір. Він лаявся, підраховував витрати, знову їхав за матеріалом.
Зате за вечерею йому було про що розповісти.

Наприкінці квітня він попросив Ліду звільнити суботу.

— Навіщо?

— Є справа.

— Яка?

— Важлива.

Ліда вирішила, що доведеться допомагати з великим замовленням, і одягла старі джинси. Але вранці Віктор поклав перед нею на стіл конверт.

— Це твоє.

— Наше.

— Гаразд, наше. Але ти ж відкладала на відпустку.

Вона взяла конверт.

— Можна влітку на кілька днів кудись поїхати. Разом.

— Можна. Тільки спочатку вийди на балкон.

Ліда насторожилася.

— Що ти зробив?

Останніми днями вона не відкривала балкон: чоловік наказав не заходити, там сушилися якісь деталі. Тепер фіранка була відсунута. На звільненому місці біля вікна стояв вузький стіл, зроблений точно за шириною простінка. Світла гладка стільниця, висувна шухляда, полиця для паперу. Її стара настільна лампа, яку вона давно вважала зламаною, горіла.

А на столі лежав розгорнутий блокнот.

Віктор знайшов сторінку з його портретом — молодим, сердитим, з газетою в руках.

Ліда довго стояла на порозі.

— Це мені?

— Інших художників у будинку немає.

Вона провела рукою по стільниці. Біля самого краю була невелика округла виїмка.

— Тут випав сучок, — пояснив чоловік. — Хотів замінити дошку, потім залишив так. Ти й так вічно губиш олівці. Будеш їх сюди класти.

Ліда сіла. Стіл виявився потрібної висоти, світло падало зліва.

Віктор притулився до дверної коробки.

— Завтра відкривається художня студія. Я подивився. Набирають дорослих, не тільки дітей.

Вона обернулася.

— Ти мене записав?

— Ні. Доведеться тобі самій.

Ліда засміялася, потім знову подивилася на розгорнутий блокнот. Дістала з шухляди олівець і спробувала ним на полях.

— Ти хитра дружино, — сказав Віктор.

— Не завжди вдається бути хитрою.

Він хотів піти, але вона зупинила його:

— Почекай там.

— Навіщо?

— Світло добре падає.

Віктор подивився на неї, на олівець, потім засунув руки в кишені й завмер у дверях.

— Тільки ніс нормальний намалюй.

Ліда підсунула до себе блокнот.

— Який є, такий і намалюю.

You cannot copy content of this page