— Ну, по-перше, я Івану не мати. А по-друге — людина сама повинна знати, що їй потрібно.
А з вашими диктаторським підходом він не те що вибирати не навчиться — психіку собі остаточно зіпсує, боячись зайвий раз з-під спідниці бабусі виглянути.
— Проходь, Сашенька, проходь. Зараз принесу апарат, подивимося, що там у тебе набереться, — метушилася сусідка, поки Олександра Львівна, голосячи і витираючи сльози, роззувалася і проходила в затишну вітальню чужої квартири.
Виміряти тиск — це так, привід, насправді, обидві жінки це знали.
Але традиційний ритуал скасовувати не можна було. А то як же це, гостя прийшла, а тиск не виміряла?
Навіщо тоді Вероніці Леонідівні син тонометр купував? Це ж сина не поважати, виходить.
А спробував би хтось сина Вероніки Леонідівни не поважати, вона б… ух!
— Ох, серце як болить, голова розколюється, так і заповідаю на пам’ятнику написати — довела мене ця дівиця своїм ставленням до мого улюбленого і єдиного онука.
Правду кажуть, якщо не мати — ніколи не полюбить і не буде піклуватися. А я ж казала синові, казала, та хто ж мене, стару, слухатиме, — голосила Олександра Львівна.
Але ось тиск було виміряно, чай розлито по чашках, сусідка трохи заспокоїлася… і після цього Олександра Львівна почала скаржитися на життя більш докладно.
Причиною скарг, як і зазвичай в останні півроку, була нова невістка Олеся, яка звалилася на голову.
Попередня, Женечка, пішла засвіти одразу після появи дитини, залишивши після себе маленького хлопчика Ванечку.
Саме через онука Олександра Львівна знову зблизилася з сином Левушкою. Адже чоловікові, який втратив дружину, потрібна була жіноча рука, щоб доглядати за будинком, та й маленька дитина вимагає уваги.
І нічого, що Іван ріс примхливим і розпещеним – бабуся завжди намагалася, знаходила до нього підхід…
Шкода тільки, що син не оцінив. В один з далеко не прекрасних днів після чергової сварки сказав, що бачити більше рідну матір у своєму будинку не бажає і дитині краще няню найме, ніж буде терпіти нескінченні претензії і порожні причіпки.
Та хіба ж чіплялася Олександра Львівна до рідного онука? Хіба вона могла б поводитися, як «тиран», як її називав син.
І хіба хтось зможе про них нормально подбати? І чи захоче хоч одна жінка вийти заміж за чоловіка, у якого дитина на руках?
Як виявилося, знайшлася. І вона відразу Олександрі Львівні не сподобалася. І придивлятися довго не потрібно було.
Вже те, як поводилася ця байдужа жінка з п’ятирічним на той момент Іваном, говорило про багато чого.
А саме – про абсолютно байдуже ставлення до життя і здоров’я дитини.
Ось, наприклад, збиралася ця жінка готувати вечерю. Здавалося б, готуєш – готуй. Навіщо дитину мучити запитаннями «що ти на вечерю хочеш – картоплю, рис чи гречку».
І навіщо слухати ось ці його «рис вчора їв, гречку не люблю, давай картоплю». У житті ніколи нормальний батько або вихователь так не вчинить.
Ну як може сама дитина вирішувати, що їй їсти? Адже це неправильно і безглуздо.
Він, звичайно, набере собі всяких цих ваших чіпсів, мармеладу-шоколаду, фаст-фуду якогось… А толку від такої їжі?
— Не перебільшуйте, — відмахнулася Олеся, коли Олександра Львівна спробувала донести до дівчини суть своїх претензій. — Ми Івану пояснюємо, що чіпси, фаст-фуд і піца — це не їжа, а святковий перекус раз на тиждень.
Я дала йому нормальний вибір, він і вибрав з того, що запропонували. І мені не складно, і йому приємно.
— Ось саме! Приємно! А суть виховання не в тому, щоб «приємно» зробити, а в тому, щоб правильно привчити дитину і до режиму дня, і до правил поведінки за столом, і до всього іншого!
А чого він у вас навчиться, якщо йому пропонувати, розумієш, самому вибирати. Ти — мати, ти і повинна знати, чим потрібно дитину сьогодні годувати.
— Ну, по-перше, я Івану не мати. А по-друге — людина сама повинна знати, що їй потрібно.
А з вашими диктаторським підходом він не те що вибирати не навчиться – психіку собі остаточно зіпсує, боячись зайвий раз з-під спідниці бабусі виглянути.
За словом ця Олеся в кишеню не лізла. І що найприкріше – на її бік став Левушка!
Замість того, щоб приборкати майбутню дружину і визнати, що мама краще знає і вже точно їй, яка виховала одного сина, видніше, як дітей ростити, не те що цій дівиці…
Правду кажуть, нічні зозулі – вони такі… Перекукувати можуть!
Як же боліло серце Олександри Львівни за єдиного і улюбленого онука.
І ж ніяк не допомогти йому було, оскільки бачитися з ним їй зайвий раз не давали, з ночівлею або на вихідні не відпускали – всі зустрічі проходили тільки під наглядом сина або цієї його Олесі. А то й обох відразу!
Та й онук, кажуть їй, бабусю боїться і до неї їздити не хоче. А чого б йому не боятися, якщо з неї зробили в його очах якогось монстра…
— Знала б ти, Вероніка, що зараз вони мені сказали! Ой, знала б… — знову залилася сльозами літня жінка.
— Розповідай вже, що вони там сказали такого… — знизала плечима Вероніка.
Їй самій здавалося, що Олеся не така вже й страшна. Навіть навпаки — в чомусь її методи виховання будуть кращими, ніж у самої Вероніки Леонідівни в дитинстві.
Та тільки з нею все зрозуміло: в їхньому дитинстві не особливо доводилося вибирати, чим харчуватися, тому що на столі особливого різноманіття не було.
Дітей вони з Олександрою теж у складних умовах виховували. Дев’яності, як ніяк… Вже добре, якщо їжа просто на столі була.
А вже те, що не до різноманітності було, діти швидко усвідомлювали. Але зараз-то…
Теж мені, проблема – дали дитині вибрати між двома кашами і картоплею, велика печаль…
— Сказали, що Ванечку запишуть на якийсь там бокс, уявляєш? Тому що він, бачте, так хоче.
Та з чого б слухати такого маленького хлопчика, хіба ж він знає, що там на цих їхніх тренуваннях буде відбуватися?!
Я Левушку тільки в музичну школу і на малювання зважилася віддати, на танці вже побоялася, хоча він мене просив у дванадцять років. А вони…
Ну, Олеську цю я можу зрозуміти: чужа дитина не своя, душа не болить, але син-то куди дивиться?! Я ж його нормальним виховувала!Нормальним… — Олександра Львівна знову схлипнула, витираючи очі рукавом халата. — Як же тепер жити далі, Вероніко?
Що робити, якщо вони вдвох намагаються згубити онука, а я ніяк не можу цьому завадити?
— Так, може, і не потрібно тобі їм заважати? — не витримала Вероніка. — Згадай, скільки твого Левка ображали за те, що він не міг за себе постояти.
А як він у тебе в армію пішов, не знаючи, з якого боку ліжко заправляється?
З продуктами ти теж перегинаєш…
— Я не зрозуміла зараз… Це ти що, ось цю вертихвістку захищаєш? Ми ж сусідки! Подруги!
А ти зараз на їхній бік стаєш?! Ти ж їх зовсім не знаєш!
«Зате я знаю тебе», — подумки заперечила їй Вероніка.
А ще згадала, що Олесю цю зустрічала одного разу, з Іваном разом. Була вражена ще й тим, що начебто зі знайомим хлопчиком незнайома жінка йде і тримає його за руку, як рідного сина.
А він їй ще щось розповідає захоплено так, оченята горять, ручкою вільною махає… Відразу видно — щаслива сім’я йде.
Левко, мабуть, на роботі був, або може ще кудись у справах ходив, так що явно не заради його очей ця поведінка була продемонстрована. Хлопчик у хороших руках. Та тільки Олександра цього ніяк не зрозуміє…
— Я ні на чиєму боці. Просто бачу навіть з твоїх слів, що нічого поганого вони Івану не роблять і не збираються.
А ти б чим виховувати і зі своїм статутом в чужий монастир лізти, спілкування з онуком спробувала б налагодити.
А то життя так і пройде, озирнутися не встигнеш, а на старості років навіть поговорити не буде з ким. Всіх же відлякаєш від себе.
— А ти мене не повчай! — обурилася Олександра Львівна. — Я старша за тебе на три роки, якщо не забула. І вже про виховання більше за тебе знаю!
— Більше-то більше, та тільки мій син мене двічі на тиждень відвідує, а твій дай Боже, щоб раз на пару місяців заглянув.
— Тому що тобі пощастило! А мій просто невдячний! І свого щастя не розуміє. Потім зрозуміє — та пізно буде!
А тобі твої слова, Вероніко, я ще пригадаю! — підхопившись на ноги, Олександра Львівна поправила пояс халата і, обурено фиркнувши, вилетіла за двері.
— Ну пригадуй, пригадуй… Та тільки розуміти твоєму синові нічого. Тобі б зрозуміти, чому від тебе і син, і онук намагаються триматися подалі, та тільки вже, мабуть, не переробиш тебе на старості років.
Зітхаючи, жінка почала складати назад тонометр. Схоже, що в найближчі пару днів він їй не знадобиться.
Потім, звичайно, знову хтось із сусідок прибіжить. І тиск виміряти, і за чашкою чаю про життя попліткувати.
Правда, швидше за все, Олександра Львівна до неї ще довго не загляне. Ну і нехай. Без неї в житті якось спокійніше, у цьому Вероніка була з Левушкою і Ванечкою згодна.
