— Знаєш… раніше я думав, що «допомагати» — це коли ти робиш щось понад норму. А тепер зрозумів: немає ніякої «понад норми». Дім — це робота. І вона на двох
– Хто буде забирати Михайла? Хто буде готувати? У нас вдома повний безлад у
— Я втомилася від цього цирку. Я втомилася від її ненависті й твоєї безвольності. Я працюю, як віл, щоб жити нормально, а ви приходите до мене додому й обливаєте мене брудом. Я не для того купувала цю квартиру, щоб вислуховувати образи
— Юлю, справа ось у чому… — Денис вагався у дверях кухні, перебираючи в
— Це він тут усе купував, від ламінату до цього залізного ящика! Міг би й для племінниці розщедритися, якщо вже дружина у нього така скупа
— Ти дістала не ті сервірувальні тарілки. Анжела безцеремонно відсунула Еліну від кухонного гарнітура
— Я не наймалася працювати на чужі забаганки. І безкоштовним складом працювати теж не буду. Треба було раніше подумати, куди подіти меблі, перш ніж починати ремонт
— Ще раз повторюю: нехай твій батько не наближаються до мого інструменту! Діма стояв
— Що будеш робити? Я тепер інвалід і не зможу заробити на дві машини та курорт. Тож шукай собі багатія. Я дам розлучення, не хвилюйся, не заважатиму твоєму щастю
Самойленки були одружені вже майже п’ять років. Льоня працював далекобійником, Валя — перукаркою. Відразу
— Я підготувала невелику презентацію про його таємні таланти та досягнення за останній рік
Піна в раковині осідала з тихим, ледь чутним шипінням. Ліза змивала глиняну маску, коли
​— Його не стало для нас п’ятнадцять років тому, — відказала Олена й зачинила двері
​Зраду неможливо купити чи перекрити банківськими рахунками. Особливо тоді, коли на кону чиєсь життя,
— Це моя власність, що хочу, те й роблю! Я турбуюся про себе, про свою старість. Якщо у мене така меркантильна дочка, то вже сама думай! Хіба рідній матері не можна допомогти безкоштовно, просто так
​— Мамо, ти що? — здивувалася Олеся. — Ми ж домовлялися з тобою. І
— Я гуманітарій, — сказав він, і це прозвучало як захист, як пояснення, як діагноз. — Я займаюся текстами, сенсами, людьми. А не лопатами
​— Славусю, ну поглянь! — Максим підніс телефон до її обличчя, ніби це був
— А тобі чого, наречений? На вулиці вітряно, вона сидить удома, — і бабуся мовчки кивнула на комору, а потім тихо додала: — Вона там ридає
Надя сиділа в коморі й гірко плакала. Завтра перше вересня, але вона не піде

You cannot copy content of this page