— А чому ти не питаєш, що я хочу на вечерю? — поцікавився Кирило у дружини, йдучи вранці на роботу. — Чи це тепер тобі неважливо?
— Я думала приготувати тобі щось на свій розсуд, — байдуже відповіла Ольга. — Але якщо ти не хочеш, можу зробити щось конкретне.
— Не в цьому справа, — сказав Кирило. — При чому тут «хочеш чи не хочеш». Сам факт важливий. Тобі що, запитати важко? Невже тобі це не цікаво?
— Якщо чесно, то ні, — відповіла Ольга, — анітрохи не цікаво. А що тут цікавого?
— Он як! — вигукнув Кирило, — Дожили. А раніше питала. Раніше, отже, цікаво було!
Ольга замислилася.
«Ммм так, — думала Ольга. — І справді, раніше я питала. Так вже! Незручно якось вийшло. Треба запитати. Адже не відчепиться».
— Що ти хочеш на вечерю? — запитала вона.
Кирило посміхнувся.
«Робить послугу, — думав він. — Гаразд. Не буду занудою і вибагливим. Зрештою, сімейне життя — річ складна і базується на поступках і компромісах.
Буду милосердним і поступливим чоловіком. Зрештою, я ж не якийсь аб’юзер. І треба вміти прощати ближнього свого. А інакше, як нам тоді в високому сенсі людьми залишатися?»
— Гаразд, — поблажливо сказав він, — котлети хочу.
— А які ти хочеш котлети? — запитала Ольга. — Свинячі, з баранини чи яловичі? Хочеш, я тобі рибні котлети зроблю?
— Будь-які, тільки не рибні! — вигукнув Кирило. — Знущаєшся, чи що? Ти ж знаєш, що я з дитинства ненавиджу рибні котлети.
«Знову не те ляпнула, — подумала Ольга. — Що це я сьогодні? Якась розсіяна. Він скільки разів мені розповідав, як давився цими рибними котлетами в дитячому садку.
Втомив уже цими своїми розповідями про своє нещасливе рибнокотлетне дитинство. Промах вийшов. Треба викручуватися. А то він мені весь день ці рибні котлети пригадуватиме.
Та що там день! Весь тиждень буде пригадувати. До речі, треба не забути, що і кисіль він з дитинства ненавидить».
— А на гарнір що? — запитала Ольга. — Картоплю, макарони чи рис? Може, гречку зварити?
— Картоплю посмаж, — сказав Кирило. — Тільки посмаж, а не тушкуй. Щоб з скоринкою була.
— Звичайно, коханий, — сказала Ольга. — Про що ти. Посмажу з скоринкою, не хвилюйся.
— А я і не хвилююся, — впевнено сказав Кирило. — Чого мені хвилюватися. Хвилюватися тобі треба.
«Ну ось навіщо я це сказав, — подумав Кирило. — Перевагу свою показати хотів таким чином? Не втримався і нагрубив.
А навіщо? Хто його розбери. Ні, ще багато треба подолати в собі різного поганого, щоб піднятися до людини у високому сенсі. Багато!»
— Якщо тобі не важко, кохана, — додав Кирило ніжним голосом, щоб пом’якшити ситуацію, — салат з помідорами та огірками зроби, будь ласка.
— Звичайно, коханий, — ласкаво відповіла Ольга. — Все зроблю.
— І з часником і кропом, — нагадав Кирило.
— З часником і кропом, — повторила за чоловіком Ольга і посміхнулася.
— І зі сметаною.
— Зі сметаною.
— І картоплю теж з кропом посмаж, — сказав Кирило, — і з цибулею.
— Все буде так, як ти хочеш, коханий, — сказала Ольга.
По-доброму попрощавшись з дружиною, Кирило вийшов з квартири. Але всю дорогу до роботи він думав над тим, що з Ольгою щось стало не так.
Але що саме не так, Кирило не розумів. На роботі він весь день ходив якийсь розсіяний. Всі його думки були про дивну поведінку дружини.
«Гаразд, — заспокоював себе Кирило, — ввечері серйозно поговорю з нею і все з’ясую. Може, і справді образив її чимось і не помітив. Треба розібратися і все виправити. Поки не пізно».
Кирило сидів за столом, мляво колупав виделкою котлети, картоплю, салат і з цікавістю дивився на дружину, яка радісно наминала смажену курку.
Вона поливала її томатним соусом і з апетитом відкушувала великі шматки. При цьому вона посміхалася і підморгувала Кирилу.
— Так, — сказав Кирило, — я не зрозумів. А чому ти їси смажену курку, а не котлети?
— А я чогось курки смаженої захотіла на вечерю, — відповіла Ольга. — Коли ти про котлети говорив, я подумала, що котлет не хочу, а хочу смажену курку. З томатним соусом.
Я її з часником посмажила. Якби ти знав, яка це смакота. А що? Тобі щось не подобається?
— Ні, але… — Кирило був дещо засмучений. — Просто я думав, що ми обоє будемо їсти котлети.
«Ти ж мій зайчику, — подумала Ольга. — Думав, що я буду їсти його паршиві котлети. З чого раптом він так подумав?»
— Ну вибач, — відповіла Ольга набитим смаженою куркою ротом. — Я хотіла, щоб усім було добре. Ти їси, що тобі подобається, а я їм те, що подобається мені. Правда, класно?!
— Забавно, — тихо відповів Кирило. — А можна і мені смаженої курки? А то я дивлюся на тебе, як ти апетитно їси, і мені теж хочеться.
— Ні, — відповіла Ольга. — Адже я курку готувала тільки для себе. Зате всі котлети — це тобі. І салат з помідорами, огірками, часником і сметаною теж все тобі. І смажена картопля — вся твоя. Їж на здоров’я, коханий. Смачного.
— Але у тебе ж он ще одна куряча ніжка ціла смажена, — сказав Кирило. — А я з тобою котлетами поділюся.
— Це моя, — сказала Ольга. — Я спеціально собі дві посмажила. Котлет я не хочу. Сам їж свої котлети.
Кирило їв котлети і з заздрістю дивився на те, як дружина наминала другу смажену курячу ніжку.
Вона так смачно відкушувала великі шматки, так смачно їла, що Кирило не міг відвести від неї очей. Котлети колом стояли у нього в горлі.
— Я курку спеціально трохи пересмажила, — повідомила Ольга. — Щоб скоринка хрустіла! Смакота! Якби ти тільки знав.
— Уявляю, — тихо промовив Кирило.
Він дурно посміхнувся, доїдаючи останню котлету.
Вранці, йдучи на роботу, Кирило уважно дивився на дружину.
— Що тобі приготувати на вечерю, коханий? — запитала Ольга.
— Курку смажену, — впевнено відповів Кирило. — Всю ніч мені снилася ця окаянна. Приготуй її мені так само, як собі. І без гарніру, тільки з томатним соусом.
— Добре, коханий, — сказала Ольга.
За вечерею Кирило їв смажену курку. Їв без апетиту. Тому що Ольга на його очах смакувала бараняче рагу.
— Воно смачне, коли гаряче, — радісно повідомляла чоловікові Ольга. — Так би все життя їла і їла його. З дитинства обожнюю бараняче рагу.
Весь тиждень за вечерею Кирило змушений був спостерігати за різноманітними кулінарними сюрпризами, які влаштовувала йому Ольга. Вчора, наприклад, вона добила його тим, що їла смажену корюшку.
— Я теж хочу смажену корюшку, — нив Кирило.
— Чому ж ти вранці про це не сказав? — здивувалася Ольга. — Я чомусь готувала тобі відбивні.
— Звідки я знав, що хочу корюшку, — відповів Кирило. — Ти б хоч натякнула.
— Та я сама ще не знала, що захочу ввечері, — сказала Ольга.
— Дай мені трохи корюшки, — просив Кирило.
— Ні, — суворо сказала Ольга. — А я що буду їсти? Твої відбивні? Ні. Не хочу
Наступного ранку, проводжаючи чоловіка на роботу, Ольга поцікавилася, що він хоче на вечерю. Кирило у відповідь негативно похитав головою.
— Ні вже, — сказав він. — Не вийде у тебе нічого більше, кохана. Досить. Познущалася над людиною, і буде. Що собі будеш готувати, те саме і мені роби. І побільше.
Починаючи з цього дня, Кирило ніколи більше не говорив своїй дружині, що він хоче на вечерю.
Спеціально для сайту Stories
