Старовинний годинник на стіні пробив шосту вечора. Люда відірвалася від паперів. Рішуче відсунула від себе чужу, недописану дипломну роботу. Сьогодні вихідний день і вона обіцяла собі попрацювати тільки до обіду, і ось знову засиділася до шостої. Добре ще є годинник, який нагадує їй про кожну годину, проведену за паперами.
Люда з любов’ю подивилася на настінний антикваріат, що абсолютно не вписується в сучасну обстановку орендованої однокімнатної квартири. Цей годинник колись належав улюбленій бабусі. Можна сказати, це все, що від неї залишилося.
Люда сама, особисто вішала його на стіну, а потім регулярно заводила, під гучні протести своєї молодшої сестри Марти. Марті годинник не подобався, і за бабусею вона не сумувала, що, в принципі, було природно.
Марта мало часу з бабусею проводила і не любила її так, як Люда. Старша сестра іноді замислювалася, а чи любить Марта взагалі кого-небудь, крім свого Миколи. Навіть до Колі в неї якесь дивне кохання, ненормальне, нелюдське.
Дитинство в сестер було важке. Батьки, у яких не було “ні кола, ні двору”,часто забували і про те, що у них є дочки. Люда вважала, що їй пощастило хоча б з ім’ям. Її назвали звичайно. Люді ім’я сестри не подобалося і діти в школі Марту дражнили. Молодшій сестрі, судячи з усього, було наплювати і на незвичайне ім’я, і на зіпсоване дитинство. Вона не заморочувалася і пурхала по життю легко. Прогулювала школу.
У дев’ятому класі зійшлася зі своїм Миколою і то, як то кажуть, пішла кривою доріжкою. Люді пощастило більше, її виховувала бабуся, яка колись пустила до свого невеликого приватного будинку недолугого сина, що прогуляв усе, і його дружину при надії.
Люда з’явилася на світ, і бабуся взяла дівчинку на себе. Ростила її, привчала до гігієни, до порядку, прищеплювала прості навички, але головне – любила.
А ось Марту під своє крильце у бабусі взяти не вийшло. Марта психувала на всі спроби виховання, збігала. Їй більше подобалося вільне життя. Тому до бабусі вона так і не прив’язалася, а батьків зненавиділа.
У Люди ненависті не було. Бабуся пояснила, що у батьків – це хвороба, і син із невісткою хворі люди. Люда дивилася на батьків, як на сторонніх, хворих людей. Вони не торкалися її, вона не злилася на них. Ненависть до них з’явилася набагато пізніше, коли з їхньої вини пішла з життя бабуся.
Батьки дівчаток товаришів по чарці в будинок не водили, та й бабуся б не дозволила. Вони робили це десь поза домом, приповзали і лягали спати. Хто з них заснув із непогашеним недопалком, Люда, не дізнається ніколи.
Вона пам’ятала, як у повністю задимленій кімнаті чиїсь руки плескали її по щоках. Дівчина не бачила людини, але здогадалася, що це бабуся. Було дуже страшно, нічим дихати, незрозуміло куди бігти.
З-за дверей у коридор було видно спалахи полум’я. Залишалися тільки вікна. Ось в одне з вікон бабуся і виштовхнула Люду. Потім повернулася за Мартою. Марта на той час була без свідомості. Її довелося перевалювати через віконну раму.
Як мішок впала дівчина на землю під вікном і старша сестра кинулася її відтягувати, так і не усвідомивши в перші хвилини, що бабуся сама у вікно не вибралася.
Чи то в неї скінчилися сили і вона знепритомніла, чи то літня жінка вирішила врятувати ще й свого сина з невісткою. Це сестрам було невідомо, але тієї ночі, коли вона сиділа на землі й вила, розмазуючи по мокрому від сліз обличчю чорну сажу, Люда не забуде ніколи…
Єдина рідна людина залишилася в догоряючому будинку. А все, що вдалося звідти врятувати – ось цей годинник. Як його не зачепив вогонь, було незрозуміло.
Так і залишилися дівчата самі. Люді тоді було дев’ятнадцять, і вона доучувалася на останньому курсі коледжу, а сімнадцятирічній Марті довелося прожити рік у дитбудинку.
Зараз вони живуть разом. Знімають квартиру. Єдиною їхньою річчю тут є годинник на стіні.
Дівчата, як і раніше, дуже різні. Люда цілими днями працює. У її професії сучасна назва – маркетолог. А ось зарплата не дуже сучасна, невелика. Тому дівчина підробляє. Вона добре вчилася і зараз вдома пише дипломні, курсові на замовлення і відкладає гроші. Гроші на своє майбутнє, на власну квартиру.
Марта обзиває її скнарою, а Люда, знаючи схильності сестри, намагається не тримати у квартирі готівку.
Щодо Марти молодша сестра так і не здобула освіти, вилетівши з другого курсу технікуму. Пурхає по життю, як і раніше. Ніде довго не затримується. Зараз ось начебто офіціанткою працює, але Люда впевнена, що і це ненадовго.
Іноді Людмилі здавалося, що Марта пішла по стопах їхніх батьків. Пропадає ночами, гуляє. Зате зовні – чисте янголятко з блакитними очима. Обидві сестри були вродливі, але якщо у Люди ця краса була скоріше сувора, може, через серйозний вираз обличчя, то Марта сама невинність.
Блакитні очі дивляться на світ так наївно, а вже коли дівчина зробить своїми віями хлоп-хлоп – хлопці біля її ніг штабелями складаються. І ніхто не знає, що ці оченята не такі вже й безневинні, і побачили дуже багато.
Пристойним хлопцям варто було дізнатися її ближче, і вони бігли від дівчини щодуху.
Люда потягнулася, розминаючи спину, і вирішила зварити собі каву.
Вечерю готувати сенсу немає. Сама вона не голодна, а вже Марта навряд чи з’явиться вдома в недільний день.
Варто було дівчині про це подумати, як у передпокої пролунав шум, і дівчина зрозуміла, що помилялася. Марта все-таки з’явилася, і навіть не одна. Люда забороняла сестрі приводити хлопців у цю квартиру, але цей, мабуть, була інша історія.
-Познайомся, сестро, це Дмитро, – урочисто заявила Марта, вказуючи рукою на високого, можна сказати, довготелесого хлопця з сірими очима.
Його неслухняне, давно не стрижене волосся падало на лоб і хлопець недбалим рухом відкидав його, усміхаючись Люді. І від цієї посмішки щось здригнулося в серці в старшої сестри. Посмішка була такою нехитрою і простою, як і симпатичне обличчя нового друга Марти.
– Ви так схожі, не очікував. Навіть не знаю, хто з вас гарніший, – не подумавши, ляпнув хлопець і сам зніяковів. Марта погрозила йому пальчиком.
– Дивись, не задивляйся на мою сестру. Слухай, Людка, кава так пахне смачно. А поїсти в нас що-небудь є?
Люда хмикнула про себе. Марта зазвичай не так висловлюється. Була б одна, запитала б, що поїсти. Прикидається, знову прикидається гарною дівчинкою.
– Проходь, проходь, Дмитре, – метушилася Марта. – Зараз я що-небудь приготую. Ти не подумай, готувати я вмію.
І знову Людмила усміхнулася про себе. От же заливає! І чого вона так старається? Наступні слова сестри розвіяли всі незрозумілості, заради чого Марта вдає з себе домашню кішечку.
– Людо, Дмитро мій наречений, і ми з ним збираємося одружитися найближчим часом.
Людмила обпеклася об турку, в якій варила каву, так несподівано це прозвучало. А Дмитро все посміхався і дивився на Марту закоханими очима.
– Так, ми вже подали заяву, і я попросив Марту піти з роботи. Не діло такій гарній дівчині перебувати в такому кафе.
Люда відмовчувалася. Дивилася на воркування Марти, її внутрішньо пересмикувало від удавання сестри.
Дмитро їв пригорілу яєчню приготовану Мартою і нахвалював. За їжею розповідав про себе. Що більше Люда чула його приємний голос, то більше дивувалася, як він узагалі міг зв’язатися з такою, як Марта?
Коли за вікном почало темніти, Людмила задерла кухонну шторку. Хлопець схаменувся, ввічливо з нею попрощався і пішов. Перед відходом вони з Мартою довго цілувалися, а Люда кипіла. Виплеснула своє невдоволення на Марту, щойно за Дмитром зачинилися двері.
– Що ти робиш? Яке весілля? Навіщо тобі цей хлопець, я не розумію? Він простий, позитивний, а ти не зможеш довго прикидатися.
– А ось і зможу? – зухвало посміхнулася Марта. – Він же дурний. Практично змусила зробити мені пропозицію. А він цього так і не зрозумів.
– Але навіщо? Поясни мені, навіщо? Ти що, свого Миколу вже не чекаєш?Місяця не минуло, як ти до нього на побачення їздила.
– Ось саме, що їздила, – похмурішала Марта. – І дитину ми зробили на цьому побаченні.
Люда жахнулася словам сестри. Вже від кого від кого, але мати дитину від Миколи було цілковитою дурістю.
Марта з Миколою зустрічалися з дев’ятого класу. Що тільки вони не витворяли разом! Для Миколи те, що він сів, було закономірним підсумком. Сів за грабіж, у якому, до речі, брала участь і Марта. Микола її не видав.
Марта обіцяла коханого чекати. Їздила до нього на побачення, возила передачки. А тепер ще, як виявилося, чекає від нього дитину.
Тим паче, Люда не могла зрозуміти, навіщо сестрі Дмитро.
– Так ти що, дурепа, чи що, зовсім? – звузила свої блакитні очі Марта. – Миколі ще чотири роки сидіти, а мені його дитину потрібно на щось ростити. Микола сам мені порадив вийти заміж за цього, коли я йому розповіла, який дурник за мною залицяється.
Це тільки здається, що Дімка звичайний простак. Він при грошах! У нього зарплата хороша, і він збирається купувати собі квартиру. Тепер уже не собі, а нам. Я постараюся цей процес затягнути, щоб квартира була куплена вже після того, як ми з ним розпишемося. Тоді вона вважатиметься купленою в шлюбі.
Це Микола мене навчив. Так от, вважай, пів хати мої. Знову ж таки, дитину Дмитро на себе запише. Можна буде аліменти стрясти. Поки Микола сидить, ми з його дитиною не будемо ні в чому потребувати. А коли вийде, розлучуся. Поділимо хату, дивись і грошенят ще з нього отримаю. Ми з Миколою будемо в шоколаді.
– Чи надовго? – процідила, Люда. – Квартиру, яка тобі від держави дісталася, після того, як ти випустилася з дитбудинку, твій Микола швидко розтринькав. Хіба можна від такого дитини у світ приводити?
– Зараз усе буде по-іншому. У нас буде дитина. Коли Микола вийде, потрібен хоч якийсь початковий капітал. Усе, набридло мені перед тобою виправдовуватися, – позіхнула Марта. – Я спати.
– Почекай, – зупинила сестру Люда. – А цей Дмитро, ти про нього подумала? Він же хороший. Навіщо ти так?
– Я не зрозуміла, сестричко, що ти переживаєш про чужу нам людину? Зрештою, ти на чиєму боці? Я твоя рідна сестра, і ти мусиш у всьому мені підігравати, щоб твій племінничок ні в чому не мав потреби.
Марта знову широко позіхнула і пішла спати, а Люда взяла турку і знову почала варити собі каву. Третю чашку за вечір. Зазвичай вона так не робила, але зараз точно знала, що не засне.
Ситуація абсолютно вибила її з колії. Начебто, вона прекрасно знала Марту, знала, на що сестра здатна. Але все-таки, не до такої ж міри? У чому винен цей простий, нехитрий хлопець? І чому він так вірить Марті? Невже, він абсолютно сліпий?
Відповідь напрошувалася сама собою. Хороші люди не бачать зла і в інших. Вони дивляться на світ зі своєї, чистої, точки зору. Ось і бачить Дмитро в Марті недосвідчену, невинну дівчинку.
Люда задумалася, кава втекла. Психанувши остаточно, вона кинула брудну турку в раковину і пішла намагатися заснути. Як вона й очікувала, їй не спалося.
З того дня Дмитро став частим гостем у їхній квартирі. Вони з Мартою готувалися до весілля. Урочистості не намічалося, вирішили скромно посидіти після розпису вдома. Марта потупила очі і сказала, що їй нікого запрошувати, подружок у неї немає.
Подруги-то у Марти були, тільки такі, яких Дмитру показувати не варто було. Це Люда розуміла.
Коли Дмитро в них бував, Люда подовгу з ним базікала. Хлопець цікавився її роботою, і в них знайшлося набагато більше спільних тем для розмови, ніж було в Дмитра з Мартою.
Вони були те, що називається, “на одній хвилі”. Іноді Людмила ловила на собі зацікавлений погляд Дмитра. Серце її в такий момент переверталося від радості.
Але варто було втрутитися Марті й поплескати своїми оченятами з пухнастими віями, як мана зникла…
Марта, ніби відчувши в сестрі суперницю, поспішила порадувати нареченого своїм станом.
У сусідній кімнаті Люда чула, як радіє хлопець і як мрійливо каже, що в них має бути дівчинка. Дівчинка, схожа на Марту.
У цей момент Людмилі було так боляче, як не було, напевно, навіть тоді, коли бабуся не вибралася з палаючого будинку. Вона відчувала в хлопці свою другу половинку, яку завжди мріяла зустріти. От чому він зустрівся не їй?
Після того, що зробить із ним Марта, Дмитро ніколи не буде колишнім. Своїм вчинком вона зламає цю прекрасну, добру людину.
Дні летіли швидко, занадто швидко для Люди. І ось настав вечір перед розписом Дмитра і Марти.
Марта кружляла перед Людою в новій сукні.
– Дивись, не весільна, звісно, але піде. Світленька, гарна. Ти ж поїдеш із нами до РАЦСу?
-Ні, – занадто різко відповіла Люда. – У РАЦС я точно не поїду. Не можу більше дивитися, як ти обманюєш його. Марто, відпусти Дмитра, він такого не заслужив.
– Це що за розмови такі? – застигла на місці Марта. – Ти мені це кинь. Усе начебто вже зрослося. Краще не втручайся. Чи ти що, сама на Дмитра око поклала? Так він же дурний.
– Ось саме, для тебе він дурний, а для когось людина. Прекрасна людина. Він заслуговує на щастя.
– Таааак сестричко, – Марта сперлася кулаками об письмовий стіл, за яким сиділа Люда, – слухай мене сюди. Цей козел мій. Ти що думаєш, я не бачу, як ви з ним тут балакаєте своїми незрозумілими словами.
Я навіть злякалася, як би він до тебе не переметнувся. Якби не мій стан, можливо, так і вийшло б. Ти краще не лізь. Знайдеш собі іншого дурня, якщо тобі такі подобаються.
Під час монологу Марти, висловленого жорстко, крізь зуби, Люда сиділа нахиливши голову. Коли сестра відійшла від її столу, дівчина зрозуміла, що так сильно стискала в руці ручку, що та зламалася навпіл, поранивши гострим уламком її долоню. Болю не було, принаймні, не від долоні, що кровоточила. Точно не від неї…
Біль сидів глибоко всередині. Біль, що роздирає душу від майбутньої, непоправної події, що трапиться вже ось-ось. Марта стане дружиною Дмитра…
З моменту появи Дмитра дівчина дізналася, що таке безсоння. Ця ніч була особливо важкою. Ближче до ранку Люда прийшла до єдиного рішення.
Вона знала, о котрій годині Дмитро має заїхати за Мартою, щоб разом поїхати до РАЦСу. Поки сестра чепурилася, Люда непомітно забрала її телефон і спустилася до під’їзду. Зробила це якраз вчасно – Дмитро паркував машину на вільному місці.
Люда не дала хлопцеві вийти, сівши до нього в автомобіль. Не привітавшись, похмуро почала:
– Дмитре, я знаю, те, що ти зараз почуєш, буде для тебе великим ударом. Я не можу більше мовчати і бачити, як моя сестра тебе обманює. Вона чекає дитину не від тебе, і ти не знаєш її справжню. Не хочу довго нічого пояснювати. На, почитай сам.
Люда розблокувала телефон сестри і відкрила листування Марти з Миколою. Там було все. І про дитину, і про дурня, за якого Марта має вийти заміж, щоб потім відібрати половину квартири.
Усе тривале листування Дмитро переглянув дуже швидко. Пробіг очима і зблід. Ця блідість була, мабуть, єдиним симптомом його хвилювання. Сірі очі стали трохи темнішими, коли він мигцем подивився на Люду.
– Я хочу з нею поговорити. Поговорити наодинці. Не піднімайся поки що до квартири, – кинув хлопець і вийшов із машини.
Люда теж вийшла. Її трохи потрушувало, поки вона чекала Дмитра на вулиці. Хлопець пробув у квартирі недовго. Вилетів із під’їзних дверей. Ніби не бачачи Людмилу кинувся до свого автомобіля. Машина різко газанула і рвонула з двору.
А у квартирі на Люду чекала розлючена Марта. Ні слова не кажучи, вона кинулася на сестру.
– Вівця, яка ж ти вівця!- кричала розлючена Марта. – Таку справу зірвала. От що мені тепер із цією дитиною робити? Поки я іншого знайду, у мене живіт виросте. Сама, значить, будеш забезпечувати свого племінника.
– Не буду, – зло буркнула Люда. – Ні племінника, ні тебе. З’їжджай звідси. За цю квартиру плачу тільки я, а я не хочу більше жити з тобою.
– От я б і з’їхала, якби сьогодні заміж вийшла. Ти ж сама все зіпсувала. Що думаєш, тепер Дмитро до тебе прибіжить? А ось і ні, він думатиме, що ми з тобою однакові. Ми ж сестри!
Сказати чесно, Люда і сама так думала. Дмитро поїхав і вона вважала, що ніколи більше його не побачить.
Через кілька тижнів, втомившись лаятися з Мартою і зрозумівши, що сестра не з’їде, Люда вирішила з’їхати сама. Дівчина швидко знайшла собі іншу квартиру. Зібрала свої речі і, міцно обхопивши руками найбільшу свою цінність – старовинний годинник, спустилася на ліфті до машини таксі.
У цей момент і під’їхав Дмитро. Спочатку він просто спостерігав збоку, як таксист укладає в багажник сумки з речами Люди, і як обережно кладе вона туди свій громіздкий годинник. Зрозумівши, що Людмила зараз поїде, Дмитро наважився і підійшов.
– Їдеш? – натягнуто запитав він.
Люда дуже хвилювалася. Машину Дмитра вона помітила одразу, щойно вона в’їхала у двір. Зараз у дівчини стояв клубок у горлі. Замість відповіді вона кивнула.
– А що так? – поцікавився Дмитро.
– Не можу більше з Мартою жити.
-А хіба ти не така? Ви ж сестри. Коли ми з тобою спілкувалися, ти не прикидалася?
– Ні, Дмитре, ніколи. Я завжди була сама собою.
Таксистові набридло чекати, і він опустив скло.
– Пані, ви їдете чи ні?
– Вона не їде, – сказав Дмитро, – давайте я розплачуся з вами і заберу з багажника речі. Людо, сідай у мою машину, я сам тебе відвезу.Спеціально для сайту Stories
