Знайомі та колеги засудили мене, назвавши мої дії ненормальними, але мені все одно. Для мене ті, хто ображає тварин, і не люди зовсім. Хіба можна зраджувати своїх друзів? А собака – моя улюблена Плюшка, – для мене найдорожчий друг, і я її ні на кого не проміняю.
Плюшка – це красивий руденький шпіц, якого обожнювала мама. Вона з Плюшкою носилася, як із маленькою дитиною, а батько завжди з цього розчулювався. Він теж любив Плюшку: гуляв із нею, грався, постійно фоткався.
Сімейна улюблениця. Ну а коли мами не стало, я забрала Плюшку до себе.Складно нам усім тоді було, звісно, – ми страшенно сумували за мамою. Навіть не знаю, що б я робила без Плюшки.
Із Плюшкою доводилося постійно гуляти, а так я б згорнулася в ліжку калачиком і взагалі б не вставала. Сил ні на що не було, але я вичавлювала їх із себе – про собаку ж потрібно піклуватися, мама б цього хотіла.
З татом ми тоді якось дистанціювалися одне від одного і переживали горе окремо, кожен – по-своєму.
Згодом стало легше, я змогла жити далі і навіть почала дивитися по сторонах. В один із таких днів я познайомилася з Данею. Я гуляла зі старенькою Плюшкою, а він був на пробіжці. Був прохолодний вечір, згустився туман – і тут вибігає він.
– А я вас тут часто бачу, – сказав Даня. – Та все не наважувався підійти й познайомитися. Можна дізнатися, як вас звати?
– Катя, – представилася я. – А це – Плюшка.
Даня погладив собаку – явно з ввічливості, – і знову переключився на мене.
До тварин він, як надалі виявилося, був байдужий, але мене це не збентежило. Адже я розуміла, що не всі зобов’язані любити собак. Комусь подобаються кішки, комусь – рептилії, а в когось у житті взагалі зовсім інші інтереси.
Мені було достатньо того, що він ставився до Плюшки уважно: не ображав, грав потроху, міг вигуляти, якщо я просила.
З’їхалися ми досить швидко – у мою орендовану квартиру, яку можна було потім викупити. Мені потрібен був хтось, із ким можна поговорити, кому можна подарувати своє нерозтрачене за роки скорботи тепло, свою турботу і любов.
І мені здалося, що Даня з’явився в моєму житті дуже вчасно – якраз у той період, коли я перестала замикатися в собі і стала готова до нових стосунків.
Незабаром Даня зробив мені пропозицію, але я чомусь засумнівалася. А тато сказав:
– Шлюб – це не рабство, Катюшо. Не складеться – розійдетеся. А складеться – будете жити довго і щасливо. Життя – воно ж коротке й непередбачуване, сама знаєш…
– Але раптом не вийде? – запитала я. Страшно мені було йти на такий крок, хоча тато мав рацію – я не в рабство себе продавала і в будь-який момент могла піти.
– Так буде тобі цінний досвід. Як інакше жити-то, якщо не ризикувати і не пробувати?
Поміркувавши, я все-таки погодилася вийти заміж за Даню. Я і зараз дуже вдячна татові за ті слова. Нехай і не вийшло в нас “довго і щасливо”, але я справді набула цінного досвіду і знала тепер, яких людей не слід обирати в супутники життя. Заодно й коло знайомих просіяла, викресливши з життя всіх тих, хто мене засудив.
Весілля в нас було маленьке, але веселе. Був мій батько, мати Дані, ще по кілька родичів та по парі друзів. Грошей нам надарували стільки, що ми вирішили, не відкладаючи справу в довгу шухляду, викупити свою орендовану квартиру. Більшу частину суми вніс мій батько, плюс дещо ми позичили в банку і досить швидко з цим боргом розрахувалися.
Жили ми з Данею добре: у побуті одразу порозумілися, без зусиль розподілили обов’язки, з ходу розписали систему нашого сімейного бюджету. Легко мені з ним було. Де треба, Даня брав відповідальність на себе, а в інших випадках поступався мені. Жодного разу не було такого, щоб він бив себе кулаком у грудину і кричав: “Я чоловік, буде так, як я сказав!” або навпаки – такого, щоб він знітився безініціативною ганчірочкою і бурмотів би в кутку.
Усе стало шкереберть, коли свекруха, Ксенія Федорівна, занадилася ходити до нас у гості.
Коли ми просто співмешкали з Данею, вона до мене особливо не лізла. Чи то думала, що наші стосунки довго не протримаються, чи то злякати не хотіла – не знаю. А може, їй не подобалося, що ми живемо в орендованій квартирі – ніби як чуже, а не своє.
Але щойно ми цю квартиру викупили, вона відчула себе в ній господинею: почала приходити, не запитавши дозволу, почала речі перекладати, навіть зажадала зробити їй дублікат ключів.
– Ні, – сказала я, – ніякого дубліката.
– Але ж у твого батька він є, – зауважив Даня. – Несправедливо виходить.
– Тато не ходить до нас у гості, як до себе додому, – відповіла я, – і про візити завжди попереджає мало не за тиждень. А твоя мама трохи береги, схоже, поплутала. У нас своя сім’я, Даню, і ділити житлоплощу з твоєю матір’ю я не підписувалася.
Ми тоді добряче посварилися – уперше із самого знайомства. Але я не поступилася, і ключі Ксенія Федорівна не отримала.
Ключі я не хотіла давати не тільки через її нав’язливість, а й через ставлення до Плюшки. Якщо Дані на тварин просто було начхати – ну є вони, немає їх, без різниці, – то Ксенія Федорівна їх просто-таки ненавиділа. Особливо собак.
– Тварини повинні жити на вулиці, – заявляла вона щоразу, як Плюшка вискакувала в коридор, щоб її зустріти.
– Подалі від людей. Вони брудні.
– Моя собака чистіший за вас буде, – відповідала я, анітрохи не піклуючись про те, що можу ненароком образити Ксенію Федорівну.
Перша я б ніколи не почала розмовляти з нею в такому тоні, але якщо вона дозволяє собі приходити в гості без дозволу, та ще й ображати мою собаку, то чому я маю мовчати?
– Викинути б її – і діло з кінцем, – заявила вона одного разу.
– Це – пам’ять про мою матір, – сказала я. – І ще хоч слово погане про мою собаку почую – викину не її, а вас. І забороню Дані вас пускати.
У такі моменти мені гостро не вистачало мами. Я не розуміла, як потрібно поводитися. Чи перебільшую я, з таким завзяттям відстоюючи Плюшку? Чи, може, потрібно бути хитрішою і шукати до свекрухи підхід? Але, з іншого боку, вона мені – чужа, чому я маю до неї якийсь підхід шукати, якщо вона до мене його не шукає?
– Ми з тещею і тестем якось одразу порозумілися, – сказав батько, коли я поскаржилася на огидну поведінку Ксенії Федорівни.
– Мені здається, не варто її пускати у ваш дім, якщо стосунки одразу не склалися. Я розумію, мама… але нехай тоді Даня сам до неї їздить, а не тебе змушує все це терпіти.
Тут я була з батьком солідарна і багато разів просила Даню перестати потурати своїй нахабній матері.
– Ми ж взагалі не сварилися, поки вона в наші стосунки не лізла, – заявила я під час чергової такої розмови.
– А тепер через день скандали. Мене це не влаштовує. Я не для того заміж виходила, щоб жити на пороховій бочці і терпіти у своїй квартирі неприємну мені людину.
– Просто тобі прикро, що в мене є мати, а в тебе немає, – ляпнув тоді Даня.
Мене ці слова страшенно образили – настільки, що я тиждень не могла змусити себе почати з ним розмовляти, не те, що обійматися і цілуватися.
Адже він так добре мене знає, ми так здорово жили разом, то чому він говорить мені такі жахливі речі? Ніби емпатії зовсім немає.
– Вибач, кохана, – вибачався він увесь тиждень.
– Сам не знаю, що мені в голову стукнуло. Не повинен був так говорити. Просто неприємно, що ти проти мами моєї налаштована, от я й сказав зі злості.
– Я не просто так проти неї налаштована, – відповіла я, коли більш-менш оговталася і відпустила образу.
– Вона приходить без запрошення, намагається встановлювати в нашій квартирі свої порядки, ображає мою собаку. Це ненормально, Дань. Ми сім’я чи що? Тримай свою матір на відстані, і я буду до неї чудово ставитися. Розбиратися з матір’ю – твоє завдання, не моє. Якби тато тебе дошкуляв, я б не чекала, поки ви самі розберетеся, а сама б із ним поговорила.
– Ну й даремно, – відповів Даня. – Чоловік із чоловіком має розбиратися, і жінка з жінкою. Чого я лізти-то буду?
Це був перший раз, коли він заговорив про стереотипи. Я одразу напружилася.
– Нічого я не винна, Даню. Хочеш спокійного життя – потрудися щось для цього зробити. Поки що нам заважає виключно твоя мати.
Плюшка переживала, коли ми сварилися: починала бігати навколо, лізти під ноги – прямо як кішка. Я відволікалася на неї і заспокоювалася, а Даня так і залишався при своїй думці.
Сумно все це було. Я відчувала, що наш шлюб тріщить по швах, і від власного безсилля хотілося вити. Ну що я могла зробити? На уклін до Ксенії Федорівни йти? Я могла б вибачитися за свою грубість, але ж ця грубість стала лише відповідною реакцією на її дії.
– Ну що ви до нас тягаєтеся, – запитувала я, бачачи її вкотре на порозі. – Медом вам тут намазано, чи що? Життя від вас ніякого немає.
– Я до сина, а не до тебе, – гордовито відповідала вона.
– Тоді по моїх шафах не лазьте, нема чого вам туди свій ніс пхати.
Так, я хамила, але дуже вже від неї втомилася. Я багато працювала, гуляла і займалася із собакою, робила свою половину домашніх справ, а замість відпочинку і розслаблення отримувала нервування у вигляді свекрухи, яка голосно голосила, як її бісить Плюшка.
Ну дратує тебе собака – так не приходь у квартиру, де вона живе, в чому проблема-то?
– Скільки шерсті від неї, – бухтіла вона, витягаючи неіснуючі волоски з їжі.
– Це ваш волос туди впав, – відповідала я. – Он, бачите – того ж кольору, що й ваші.
Визнаю, я зі своїм характером теж не подарунок. Але все, що мені було потрібно, – це можливість спокійно жити у себе в квартирі. Без непроханих гостей, без скандалів, без довгого носа, який так і норовить залізти до мого комоду і перебрати мої колготки або до кухонної шафи і переставити всі кухлі.
Напевно, я б ще довго терпіла це нездорове протистояння, якби Ксенія Федорівна не перейшла межу.
Повернувшись із роботи, я чекала, що от-от з-за кута вискочить Плюшка і візьметься танцювати навколо мене. Однак зустріла мене тиша, тільки з кухні чувся шум води, що ллється, – Даня мив посуд.
– Даню, – я зазирнула на кухню. – Де Плюшка?
– Мама сьогодні приходила… – почав він, але я його перебила.
– Я за неї рада. Собака моя де?
– Твою собаку я віддав у добрі руки, моя мама сказала, що тваринам у домі не місце – Заявив чоловік
– Ти зробив… що?
Голос у мене вмить сів, я ледве змогла вичавити із себе ці слова. До мене ще навіть не дійшов сенс сказаного, а сльози вже полилися самі собою – гарячі, їдкі, злі. У люті я підскочила до Дані, вчепилася в його футболку і почала на нього кричати. Напевно, моторошно виглядала в той момент, тому що він втупився на мене, широко розплющивши очі.
– Негайно поверни мені мою собаку! – кричала я. – Куди ти її сбагрив? Відповідай!
– Катю, та заспокойся ти… – він спробував відчепити від себе мої руки. – Це ж просто собака. Не місце тваринам у квартирі… та й маму він дратує. І мені не дуже подобалася.
– А мене мати твоя дратує! І ти мені вже не дуже подобаєшся! Давай матір твою в добрі руки віддамо?!
– Ну ти придумаєш…
– Даню, я не жартую. – Він усе смикав мене за зап’ястя, але я вчепилася в нього як кліщ.
– Або ти негайно кажеш, куди подів мою собаку, або я пишу на твою матір заяву про крадіжку. І нехай із нею поліція розбирається. Хочеш матері таке веселе життя?
– Гаразд, Катю, відпусти мене! Ось номер, подзвони…
Не давши Дані договорити, я вихопила в нього із задньої кишені джинсів телефон. Він показав мені потрібний номер, і я кинулася в сусідню кімнату – дзвонити людям, яким Даня спихнув мою собаку.
Спочатку віддавати Плюшку не захотіли, але почувши мої ридання і плутані пояснення, пообіцяли завтра її привезти. Я хотіла їхати за нею просто зараз, але мене спробували заспокоїти:
– Ви не хвилюйтеся, ми вашу Плюшечку не образимо. Пізно вже, а завтра самі вам її привеземо. Але не відмовимося від шоколадки за занепокоєння.
Я крізь сльози посміхнулася і пообіцяла їм найсмачнішу шоколадку, яку тільки зможу знайти.
– Ну вибач мене, Катю. – Я обернулася і побачила Даню, який стояв у дверях і витирав руки рушником.
– Я ж не думав, що ти в таку істерику впадеш… і було б через що.
– Не знав? – сипло запитала я. – Це собака моєї матері. Усе ти знав. І знав, як я її люблю. Тобі просто плювати на мене і на мої почуття. У тобі співпереживання – нуль.
– Ну давай мені ще діагнозів понаставляй. – Він розсміявся. – Начиталася всякого в інтернеті…
Мир?…
Я здивовано на нього глянула. Він що, всерйоз вважав, ніби я пробачу цю витівку? Я й так була на межі вже багато тижнів, а тут – така зрада!
– Та який тобі мир, Даню? Я на розірвання шлюбу подаю. Не зможу більше жити з тобою. Твоя мати у мене поперек горла вже, та й ти продемонстрував своє ставлення до мене. Квартиру поділимо: з твого боку вкладень було менше, тож виплачу тобі твою частку, так буде швидше. Ну або продамо і поділимо, не знаю. Мені все одно. А зараз або ти збираєш речі і йдеш до мами, або я збираю речі і йду до батька.
– Я нікуди не піду, – спокійно сказав Даня.
Знизав плечима, я пішла збиратися. Нехай поживе тут один, з мене не вбуде. Все одно майно потім через суд ділити доведеться – напевно мама напоумить його боротися за кожну копійку.
На роботі всі почали мене розпитувати, чому я пішла від чоловіка, а коли дізналися, то покрутили пальцями біля скронь.
Та й багато знайомих теж вирішили, що я збожеволіла: проміняла чоловіка на собаку. Нехай думають, що хочуть. Зате моя Плюшка тепер зі мною, а сама я в очікуванні шлюборозлучного процесу живу з татом. Давненько ми з ним стільки часу не проводили разом, так що – все на краще.
