Ліза вчилася на «відмінно». Серед усіх старшокласників їхньої сільської школи вона була найкращою.
«Наша зірочка» — так її називали вчителі. Тому дівчинка, хоч і любила своє село та рідний дім, але твердо вирішила після школи поїхати до міста, щоб реалізувати свої мрії та здібності.
В глибині душі Ліза соромилася того, що її батьки були простими колгоспниками. Мати все життя працювала бухгалтером, а батько пройшов шлях від тракториста до начальника ремонтної майстерні.
Але Ліза мріяла про більше. Тому вона посилено готувалася до вступних іспитів до столичного ВНЗ. І вступила на хімбіофак.
Їй пощастило. Після закінчення навчання Лізу взяли на роботу на велике підприємство столиці.
Життя закипіло. Робота, гуртожиток, подруги і друзі… Не було часу їздити додому. Столиця закрутила Лізу своїм виром подій, свят, бурхливим культурним життям. Але у відпустку, на Великдень і на Різдво Ліза приїжджала додому – сумувала за батьком і матір’ю.
– Не забувай, донечко, нас. І село своє не забувай. Знай, що тебе тут завжди чекають. А вже як ми раді… – говорила їй мати.
На виробництві Лізу помітили. Старанну і серйозну дівчину почали просувати по кар’єрних сходах.
Скоро Ліза і заміж вийшла. Знайшла серед численного чоловічого колективу заводу хорошого хлопця. Молодим дали кімнату в гуртожитку, а через кілька років – квартиру.
Незважаючи на прохання матері, Ліза не могла частіше їздити додому до батьків. Ті змирилися, розуміли, що у дочки тепер своя сім’я і турботи. Але дуже сумували, передчуваючи, що сільський будинок після їх від’їзду продадуть…
Це засмучувало старіючих батьків Лізи, але дочці вони про це говорити не наважувалися. Який сенс?
– Здавалося б, радіти за дочку треба, – говорила мати. – А мені шкода, що вона з села втекла. І тут би знайшлася їй робота. З її хваткою і здібностями вже колгоспом би керувала.
– Потрібен їй твій колгосп. Вона і на заводі не остання людина тепер. А там – столиця… Ми підемо з життя, і наш будинок завалиться. Гаразд, якщо продадуть в добрі руки. І все одно шкода. Три покоління нашого роду тут виросли. Так…
Так минав час. Ліза вже сама стала матір’ю двох синів, які виросли і вчилися, і мріяли про кар’єру, квартири, машини…
Коли не стало батька Лізи, мати дуже знесиліла, не могла змиритися з відходом чоловіка. Лізі довелося їхати в рідне село, щоб підтримати маму і доглядати за нею: старенька багато хворіла.
На той час Ліза вже вийшла на пенсію, а чоловікові залишалося допрацювати до заслуженого відпочинку один рік.
Ліза повернулася в село мимоволі. Вона розуміла, що буде жити тут, можливо кілька місяців, поки мати не одужає. І знову почала звикати до тихого, розміреного сільського життя. Вона немов повернулася в дитинство: працювала в городі, годувала курей, ходила в ліс за грибами.
За дорослих своїх хлопців Ліза не хвилювалася: завжди телефонували один одному. Та й батько був з ними. Він чудовий сім’янин.
Мати Лізи почала одужувати, оживати. Присутність дочки підняла їй настрій і додала сил. Вони разом сиділи вечорами в затишній кухні, в’язали, топили піч, готували борщ, як і раніше, багато років тому.
Ліза відчувала, як любить її мати. Всю свою ніжність старенька віддавала дочці, немов та була маленькою дівчинкою. Лізі навіть здалося, що в дитинстві мати не так багато приділяла їй уваги – завжди була в роботі, в клопотах по дому.
А зараз старенька сама була більше схожа на маленьку дитину. Але вона, як ніколи, трепетно ставилася до дочки, немов боялася відпустити своє пташеня з гнізда.
І від відходу батька, і від відчайдушної любові матері до неї Ліза змінилася. Ніби надломився той внутрішній стрижень, що був всередині неї.
Колишні старання і життєві амбіції здалися їй тепер не такими важливими. Вона ходила до сільської церкви, молилася і ставила свічки за здоров’я матері. Повертатися до міста їй вже не хотілося.
Приїхав за Лізою чоловік.
– Що, як справи? Чи не час повернутися додому? Мати нібито повеселішала, поправилася. Поїхали.
– Ось саме, що повеселішала, тому й поправилася. А не було б мене поруч, то й її б уже не було, – серйозно відповіла Ліза, – давай-но краще ти до нас, Іване, переїжджай. А там подивимося, де нам краще жити…
– Що? Та ти з глузду з’їхала, в село переїхати знову хочеш? Ти ж завжди була рада, що звідси поїхала, сама ж казала, – здивувався Іван.
Більше подружжя не розмовляло на цю тему, та й взагалі майже не розмовляло. А через пару днів Іван поїхав до міста.
Наближався вісімдесятий день народження матері. Напередодні в село приїхала велика компанія: чоловік Лізи з синами та їхніми дівчатами. Всі розвантажували з машини численні пакети з провізією, солодощами, подарунками для бабусі.
– Ви б хоч попередили. Мати від радості плаче. Давно онуків не бачила, а тут ще й невісток прихопили.
– Нічого, нічого, нехай звикає, – посміхнувся Іван, – якщо у нас так справа піде, то скоро вона і правнуків побачить. Начебто старший одружуватися збирається.
Ліза ахнула і пішла збирати на стіл.
Святкували три дні. Іван поглядав на щасливих дружину і тещу, веселу молодь. Увечері, перед від’їздом до столиці, він підійшов до Лізи.
– А знаєш, ти права. Допрацюю я ці місяці – і сюди. Дітям наша житлова площа знадобиться. А нам пора і про здоров’я, і про спокійне життя подумати, правда? На свіжому повітрі пожити, «далеко від міського шуму…»
– Звичайно, правильно. Тепер я це зрозуміла… Ми в місто їздити в гості до дітей будемо. А вони до нас на літо онуків привозитимуть. Так краще.
Тихий осінній вечір згасав. Подружжя сиділо на старому ґанку і дивилося на захід сонця.
– Насамперед, як приїду, ґанок полагоджу, – сказав Іван.
– Справ у нас з тобою і тут вистачить, нудьгувати не доведеться. Довго нас тут чекали. Дуже довго… – зітхнула Ліза і притиснулася до чоловіка…
Спеціально для сайту Stories
