Олександр їхав додому. Мати завжди чекала Олександра. Та й сестра…
Ось тільки на сестру він був ображений.
Якось привіз матері чоботи, красиві, з вишитою золотою квіткою на халяві. А через рік побачив ці чоботи на дамі – на директорці місцевого клубу. Побачив, коли пішов туди на танці.
– Мамо, а де чоботи, мій подарунок? Ти їх не носиш?
Мати відвела очі, заметушилася біля плити.
– Так підбор там, Сашко. Я не можу. Пам’ятаєш, нога підверталася? Не можу таке носити…
– Та який підбор? Начебто його там немає…
– Як немає? Є… Мені вже не за віком.
– І де вони?
– Продала Галя. Адже їй вони малі.
Олександр тоді розсердився на сестру, пішов до міста і купив матері нові чоботи. Грошей не пошкодував.
Як продавчині сказав, що для матері – жінці похилого віку, щоб без підбора дала, так вона за бурками попрямувала, виставила перед ним взуття.
Олександр аж образився. Невже він для матері грошей пошкодує? І вже з принципу взяв найдорожчі – шкіра і хутро натуральні.
Мати вдома одягла – аж розплакалася. М’які, зручні.
І яке ж було здивування Олександра, коли через два роки приїхав знову у відпустку і побачив ці чоботи на Ірині – племінниці.
– Ірко, це ж бабусині чоботи. Я ж їх матері дарував.
– Так? Ну… я не знаю. Вона мені подарувала, – випалила Ірка і, грюкнувши дверима, зникла.
А коли мати у валянках повернулася з магазину, запитав її – чому так. Вона розгубилася, засоромилася і якось плутано пояснила, що Іринці потрібніші…
Олександр знову розлютився на сестру.
– Це що? Я, значить, матері – подарунки. А ти – то продала, то Ірці подарувала.
– Не кричи! Не я це. Мати сама їй віддала.
– А ви і раді, і схопили, так! Чого матері треба? Нехай у валянках ходить! Я не вам, я їй купував на свої, на кровні…
Вони кричали, лаялися, поки не побачили, що мати плаче. Сидить на дивані – побіліла вся, витирається фартухом і гірко плаче.
– Ти чого, мамо, не переживай, я тобі ще куплю! Не плач…
І крізь сльози почув:
– Тільки не лайтеся, не лайтеся. Мені не треба…
Галина грюкнула дверима, вискочила у двір. Мати з хвилюванням дивилася їй услід. А потім вийшла теж. І Олександр спостерігав, як принизливо мати ходила за нею, вмовляла, а Галина брикалася і відходила від неї вбік, бралася за дворові справи.
І здавалося йому тоді, що не цінують матір, принижують тут, а вона і сама не розуміє цього через свою старість.
Все це згадувалося тепер, коли Олександр знову їхав додому, до матері і сестри.
Пролітали поля, поїзд мчав. Два роки вже не був він вдома.
Олександру було трохи за тридцять. Його життя – перекатиполе.
Бродяга за натурою. Останнім часом він працював вахтовим методом.
І ось, нарешті, в грудні – відпустка. Заробіток – на руки, та ще й який, з премією …
Тільки й будинок у Олександра, що материнський. Більше немає ніякого. Але і його вже своїм будинком вважати важко.
Залишилася в будинку матері його старша сестра – Галина зі своєю родиною. Будинок розширювався, прибудував своїми руками колишній зять собі велику кімнату.
Ось тільки незабаром зятю життя сільське набридло, сам він міський був. Розлучилася сестра з чоловіком, залишилася в будинку з матір’ю і двома підрослими вже дітьми.
Тоді-то про себе Олександр і вирішив, що одружиться він років у тридцять, і неодмінно на своїй – із села. Забере її, і вони будуть приїжджати додому разом. Він був упевнений, що мати підбере йому двох-трьох наречених, і що вони неодмінно будуть дуже гарними.
Але час минав, дівчата-однолітки вийшли заміж, вже до школи водили дітей. Та й ті, хто молодші, теж не чекали на нього – такого принца.
Ну, а юні створіння почали називати його – дядько Сашко.
Дядько Саша дивувався, засмучувався і дивився в дзеркало, потираючи щетину на щоках. З подивом бачив, що і справді – для них він, скоріше, дядько.
Здригався вагон, неяскраво горіли матові лампочки під стелею. Все приглушено, тихо. Олександру не спалося.
Промчав з пронизливим гудком зустрічний поїзд, щільним струменем пронеслися повз освітлені вікна. Повз пропливали темні села, річки і озера. Стукали колеса. А Олександр все думав – щаслива чи нещасна мати?
Тоді з Галиною вони не розмовляли кілька днів, а мати по черзі їх вмовляла помиритися.
– Ти, Сашко, не сердься на Галину. Їй же нелегко. Ірка – дівчина, Петро росте не по днях, а по годинах, не встигаємо штани купувати. А зарплата у неї – сам знаєш, а Колька її пропав, не допомагає. А такий чоловік, начебто, непоганий був, і ось тобі…
– Мамо, ну, це не твої проблеми. Ти ж повинна хоч трохи пожити нормально. Для себе.
– Але ж хіба це життя, коли тільки для себе? Для себе так і жити не варто. Діти ж – це ланцюги, що з’єднують матір з життям.
– Виходить, мамо, за твоєю логікою, моє життя не має ніякого сенсу. Ні дружини, ні дітей. Так чи ні?
– Ну, що ти. Ти ж про мене дбаєш. Хочеш піклуватися, сили є для турботи. Переживаю за тебе – сім’ю треба.
– Знову розмову переводиш? Ми, взагалі-то, про тебе говорили, про твоє життя.
– А моє життя – це ви. Діти мої та онуки. А коли у вас миру немає, то й жити мені нема чого. І чоботи не потрібні ніякі.
– Мамо! А здоров’я? Я ж тобі, щоб тепло було …
– А я ось бачу, що Ірці одягнути нема чого, очі сумні. Чоботи-то як дістала, як одягла вона – очі горять, радості – повні штани…! Так і я щаслива, найщасливіша з усіх… Ми – сім’я, Сашко. А в сім’ї, хіба будеш щасливий, коли інший сумує.
– А вони не сумують, що ти роззута?
– Вони ще молоді. Настане і їхній час.
– Не розумію, мамо. Я теж молодий. На десять років Галину молодший, так і те розумію…
Того разу він не поїхав за черговими чобітьми. Ну їх! Знову матір без чобіт залишать. Хоч з Галиною і помирився. Заради матері, звичайно.
Два роки не був він удома. Багато чого сталося у нього за цей час. Мати дзвонила. Розповідала, що восени чоботи їй купили, і ще багато всього, але не все. Відчув, що мрія матері щоб діти її були дружні.
І часто думав він про слова матері.
Адже це правда. Це він відірвався, як осінній лист, а Галина з матір’ю залишилася одним цілим – сім’єю. Ось і болить у матері за неї серце.
Материнська любов робить жінку найвразливішою істотою на землі.
Поїзд пригальмовував біля його станції. Олександр одягнувся, стягнув валізу.
На станції падав дрібний сніг. Олександр спустився, озирнувся. Крізь дерева виднілася будівля станції. Але він пішов в інший бік, на лісову стежку.
І тут з лісу вибіг з санками хлопчина. Олександр впізнав Петра – племінника. І хоч йому було всього дванадцять, зростом він був з Олександра.
Обійнялися…
– Петре! Ну, ти виріс! Давай!
Вони поставили валізу на санки і покотилися по рідкому ще снігу.
– Як справи тут у вас?
– У нас Ірка заміж зібралася.
Олександр зупинився.
– Як це? А скільки їй?
– Так ще й немає вісімнадцяти, але за довідкою реєструють їх з Генкою.
– За якою довідкою?
– За такою. Вона дитину чекає.
– Оце новини! Ну ви даєте…
– Це Ірка дає! – хмикнув Петро і глянув на дядька, чи не перегнув він з гумором.
– А мати чого?
– А мати не знає, де грошей взяти на придане, та на весілля. Не думали ж… Переживає, плаче навіть. У Генки-то батьки весілля хочуть, гостей багато.
– А бабуся як?
– А бабуся … А ось бабуся – молодець! Взагалі, не переживає. Вона і сказала – нехай одружуються, знайдемо грошей. Хоче золоту обручку свою продати, і дідову.
Петро тягнув санки, полози погано ковзали по замерзлій землі. Олександр замовк. Пам’ятав, як цінувала мати ці каблучки. Раз вона їх жертвує, значить, у неї нічого не змінилося – готова все віддати заради своїх.
Їм треба було пройти кілометрів два. Ліс був пронизаний димними косими променями. Сніг падав все сильніше, пеленою висів між стовбурами.
Ось і рідне село. Як завжди, тут у Олександра завжди виникало трепетне почуття – почуття дому.
І ось з цим почуттям і прийшло усвідомлення того, що він зробить цього разу. Ні, не для сестри, і навіть не для племінниці – для матері зробить. Любов потрібно проявляти дією.
Сестри вдома не виявилося, на роботі. Але вже з вечора, як завжди, коли він приїжджає, в будинку було наготовано, як на святковий стіл. Тільки атмосфера висіла інша – хвилююча.
Мати постаріла ще на пару років. І Олександру здавалося, що в цих роках є якась геометрична прогресія, ніби старість настає швидкими кроками.
Він обійняв матір, міцно притиснув до себе. Та витерла старечі сльози.
– Що у вас тут, мамо?
А мати так трималася перед Галиною, бо тій і так було нелегко пережити новини доньки, трималася перед Іринкою, щоб підтримати дівчину, яка дізналася що чекає дитину від однокурсника … так трималася, що, побачивши сина, розплакалася.
– Такі справи, синку, Іринка ж дитину чекає. О-ох, які справи у нас. А батьки нареченого її весілля хочуть. Небідні, мабуть. Кафе хочуть. Ірка плаче. Галина чорна вся ходить.
– Мамо, а наречений хоч хороший?
– Та, хто його знає! – мати витирала сльози. – Начебто, хороший. Вони разом навчаються.
– Тоді, це щастя, а не горе. А гроші – справа наживна. Гроші я знайду. Зіграємо племінниці весілля! Тільки ти більше не плач, – навмисно бадьорим голосом примовляв Сашко.
Мати затамувала подих, підняла на нього очі.
– Ти що ж хочеш допомгти?
– Звичайно, мамо! Ми ж одна сім’я. А гроші у мене є. Ось в банк з’їжджу. Скільки буде потрібно, стільки і зніму. Тобі сукню купимо і туфлі. Ти у мене найкрасивіша будеш в цьому кафе. Всіх затьмариш.
– Та годі, – вона махнула рукою, – Іринці б…
– І Іринці, мамо, і Галі. Не переживай! Здається мені тепер, що я для цього і збирав.
І ось уже посміхається мати.
– Зараз обідати будемо, – починає звично клопотати.
І тільки Галина прийшла з роботи, і вся в хвилюванні.
– Сашко, я віддати-то швидко не зможу. Ось рахую, рахую – не зможу. Навіть за рік, напевно… Кожну копійку рахуємо. Даремно ти…
– Забудь, Галю. Нехай це буде моїм подарунком вам усім, і тобі, і Іринці – з днем весілля. Адже мати права – щаслива вона тільки, коли ми всі щасливі.
І закрутилася весільна підготовка, метушня. І Сашко був як ніколи теж задіяний у всій цій метушні.
За день до торжества довелося йому у справах до нареченого, до Генки, поїхати. А у нього сестра старша – Марія. За стіл його посадила.
А він все дивився, як нечутно вона снувала в сірих вовняних шкарпетках від плити до столу з відвареною гарячою картоплею, з яєчнею, як до блиску протирала склянки. Така домашня, в кофтині з короткими рукавами. Опускала очі, ніби соромилася гостя.
І зрозумів тоді Олександр, що хоче дивитися на цю дівчину все життя. Що не хоче більше по гуртожитках мотатися, а хоче ось так – удвох…
– Маріє, а Ви на весіллі з ким будете?
– Як з ким? З мамою, татом, з Геною…
Олександр уже додав до цього списку і своє ім’я.
– Дядько Сашко, я така тобі вдячна! Така вдячна, – шепотіла на весіллі на вухо йому юна наречена, – А Марія у них просто розумниця, хапай!
А він і схопив. Весілля відкрутило і закрутило їхні стосунки. Відпускати, залишати дівчину Олександр вже не міг.
– Сашко! Марія! Дітки мої, дай вам Бог! – проводжала їх мама, – А ми вас чекати будемо завжди.
Марія поїхала разом з ним. Зареєстрували шлюб вони в місті.
І приїжджали додому надалі тільки разом.
***
Не важливо, скільки нам років і чого ми досягли: нам все одно потрібна мама…
Спеціально для сайту Stories
