Тетяна виховувала двох дочок абсолютно сама. Коли її чоловік завів інтрижку на стороні, вона не стала підлаштовуватися під обставини, з’ясовувати причину і намагатися пробачити його. Жінка відразу подала на розлучення.
Хоча чоловік щомісяця переказував, передбачені законом кошти, їй доводилося дуже важко. І Тетяна працювала, працювала і працювала. І по дому все встигала, мити, прати, готувати.
А ще з ними жили два коти, які теж вимагали свою порцію уваги і догляду. Єдиною мрією Тетяни в той час був відпочинок, такий, коли голова, нарешті, торкається омріяної подушки.
Минали роки. Дочки виросли і вийшли заміж. Коти відправилися в свій котячий інший світ і, одного разу Тетяна виявила, що їй більше не потрібно нікуди бігти. І голова може нескінченно довго спочивати на тій самій подушці. І готувати особливо не потрібно, і прати майже нічого.
Жінка довго не могла усвідомити цей факт і часто не знаходила собі місця, безцільно блукаючи по квартирі.
Подруги радили завести чоловіка або нового кота, але Тетяна не відчувала в собі сил ні на те, ні на інше. Вся її енергія була витрачена раніше, в нескінченній гонитві.
Моя сімейна ситуація була трохи схожа з історією з життя Тетяни, але коли ми пройшли повз один одного, ніхто з нас про це не знав.
Моя колишня дружина покохала іншого чоловіка, коли ми вже морально готувалися стати бабусею і дідусем.
Наша дочка півроку тому вийшла заміж, а через кілька місяців дочка гуляла на весіллі своєї матері і новоспеченого вітчима заразом.
Я на весілля колишньої дружини піти відмовився. Хоча запрошення отримав. Ми з дружиною, звичайно, розлучилися начебто цивілізовано, але яким же потрібно бути ханжею, щоб бути присутнім на весіллі власної дружини.
Вся ця ситуація не так би й турбувала мене, якби не настала після неї творча криза. Для письменника немає нічого гіршого, ніж відсутність художніх ідей, так що моє життя в той час нагадувало існування тіні.
— Чоловіче, це ваш лабрадор? — окликнула мене Тетяна.
Тоді я, звичайно, ще не знав її імені і просто відповів:
— Ні.
Ми пройшли повз один одного. І повз собаку. А наступного дня я побачив чорного лабрадора, що сидів на тому самому місці.
— Що сталося, брате? Невже всю ніч тут просидів? — я почав озиратися в пошуках господаря собаки, але поблизу нікого не було. Точніше, народу навколо було достатньо, але всі поспішали у своїх справах і лабрадор, що сидів добу на морозі, нікого не цікавив.
— То це все-таки ваш собака? — почув я обурений голос і, озирнувшись, побачив вчорашню жінку.
— Ні, — знову відповів я, — але він, схоже, давно тут сидить.
— На нашийнику є адреса? — запитала жінка.
— Зараз подивимося.
Адреса на нашийнику була, але прочитати її я не міг. Я ще не звик, що зір вирішив, мовляв, термін служби закінчився і пора тобі, дорогий, носити з собою окуляри.
Побачивши мої спроби прочитати дрібні гравіровані літери, жінка підійшла ближче. Мабуть, її зір ще не настільки збунтувався, бо вона зуміла прочитати адресу, хоча теж при цьому мружилася і відкидала назад голову.
— Спробую відвести його за цією адресою, — вирішив я.
А жінка відразу сказала:
— Піду з вами. Раптом адресу забудете.
Мабуть, вона подумала, що разом з ослабленням зору у мене може розвиватися склероз.
Двері в квартиру ніхто не відчиняв. Зате незабаром відчинилися двері навпроти.
— Ви до кого? — запитала дівчинка років одинадцяти, яка виглядала з-за дверей.
— Ось собаку привели, — майже хором відповіли ми.
— Чарлі! — вигукнула дівчинка і кинулася обіймати пса.
Я з полегшенням зітхнув, а жінка запитала:
— Ти не знаєш, де господарі собаки?
Дівчинка стала дуже серйозною і відповіла нам, відводячи очі вбік:
— Вони … Розбилися на машині, а Серегія відправили в дитячий будинок.
Ми надовго замовкли, думаючи кожен про своє.
— А як же собака? — запитала, нарешті, моя супутниця, яка по дорозі представилася Тетяною.
— Я просила маму залишити Чарлі у нас, але вона не погодилася. Його мали відправити до притулку. Може, він втік звідти?
— Ми знайшли його біля супермаркету, — пояснив я.
— Він часто ходив туди з тіткою Оленою, мамою Сергія. Сидів біля дверей, поки вона купувала продукти.
— Тоді зрозуміло, — зітхнув я. Собака чекає там на свою господиню. Коли ми з Тетяною вийшли на вулицю, обоє почали думати, що робити з лабрадором.
— Потрібно відвести його до притулку, — запропонувала Тетяна.
— Було б добре, якби він побачився з маленьким господарем, — зітхнув я.
— Було б добре. Але як це зробити? До дитячого будинку з собакою не пустять.
— Що ж, вони більше не побачаться?
Ми засумували і, самі того не помічаючи, рушили в напрямку єдиного в місті дитячого будинку.
Час наближався до обіду і діти якраз були на прогулянці. Як тільки ми загорнули за ріг, Чарлі рвонув вперед.
Ми наздогнали його біля грат. Крізь прути вже була простягнута маленька ручка, яка гладила собаку по загривку.
Вихователі розповіли, що собака щодня приходить сюди під час прогулянки. Як за розкладом. Сторож намагався ганяти його, але це марно. Потім вони вирішили, що хлопчикові так буде простіше звикнути до нового життя і не стали їм заважати.
Коли прогулянка у дітей закінчилася, Чарлі слухняно пішов поруч з нами у зворотному напрямку. Так ми знову дійшли до супермаркету і спостерігали, як пес сів на своє колишнє місце.
— Не можна його в притулок здавати, — сказала Тетяна, — Сергій зовсім засумує.
— Не можна, — погодився я і почав уявляти своє життя, доповнене собакою. Життя виходило не таке вже й страшне. Лише з деякими корективами у звичайному розкладі.
— Візьму його поки до себе, а там буде видно, — твердо сказав я.
Турбуючись за долю Чарлі, Тетяна попросила номер мого телефону. І ми стали щовечора телефонувати один одному.
Разом або по черзі водили Чарлі в дитячий будинок строго під час прогулянки дітей. Сергій спочатку ніяк не реагував на нас. А потім, мабуть, трохи звикнувши, запитав:
— А Чарлі де зараз живе?
— У мене в будинку, — відразу відповів я.
— А можна я теж буду у вас жити? — запитав хлопчик.
Я ошелешився. Навіть якщо не думати про те, що я жодного разу не пробував самостійно виховувати маленьких дітей, навряд чи хтось довірить мені виховання дитини.
Розлучені чоловіки зі стрімко погіршуючимся зором і загрозою наближення склерозу напевно не входять до списку найнадійніших опікунів.
— Ми щось придумаємо, Сергію, — несподівано заявила Тетяна. А я подивився на неї, абсолютно не розуміючи, що вона має на увазі.
По дорозі назад вона сказала:
— Напевно, варто подумати над усиновленням Сергія.
— Думаєте, це можливо? Одиноким немолодим людям напевно складно оформити опіку над дітьми.
— Звичайно, сімейній парі було б простіше, — зітхнула вона.
Ми довго йшли мовчки. Потопаючи ногами в м’якому, пухнастому снігу. Мені в голову прийшла абсолютно божевільна ідея, і я повернувся до Тетяни, щоб озвучити її. Вона теж якось натхненно дивилася на мене.
— Виходьте за мене заміж, — невпевнено розтягуючи слова, вимовив я.
— Домовилися, — одразу відповіла вона.
Я подумав, що добре б нам випити гарячого чаю і, можливо, навіть з тістечками з сусідньої кондитерської. Привід у нас начебто був.
Увечері ми сиділи на моїй кухні і спостерігали, як Чарлі гризе кісточку із зоомагазину, спеціально куплену нами для нього сьогодні.
У нього напевно теж є особливий привід. За вікном тривав снігопад. Вже не заметіль, а спокійний політ білих пластівців. Як у нашому з нею житті, подумав я.
Я придивився до її обличчя, в обрамленні цих танцюючих за вікном сніжинок і усвідомив, що вона дуже, дуже красива. І молода. І очі у неї сміються.
За роки сімейного життя я розучився бачити сторонніх жінок, вони розглядалися під грифом «чуже!». Але зараз я міг скільки завгодно милуватися нею. Начебто мені навіть належало це, раз вона незабаром стане моєю дружиною.
І сам від себе, не очікуючи, вимовив уголос:
— Таня, ти така красива!
Її щоки негайно залилися рум’янцем. Мабуть, через зовсім забуті слова, адресовані їй. Опустивши вії, вона ледь чутно прошепотіла:
— Дякую.
Всі наші близькі були проти рішення усиновити Сергія. Навіть моя колишня дружина, чомусь зацікавилася моїм життям, роздаючи нотації.
Я бачив, що Тані складно піти всупереч думці дочок, але вона швидко впоралася з цим.
«Уявляєш, я вперше заявила, що своїм життям маю право розпоряджатися сама!» — дивувалася вона подібним змінам у собі. Я ж зовсім не переживав через підступи своєї рідні. Мене найбільше хвилювало, чи зможемо ми домогтися опіки над Сергієм.
У підсумку мої побоювання виявилися марними. Всі вихователі дитячого будинку, які протягом тривалого часу спостерігали за нашими радісними обличчями, притиснутими до прутів металевого паркану, були на нашому боці.
Після того як на наших пальцях заблищали новенькі золоті обручки, а органи опіки ретельно обстежили нову простору квартиру, придбану нами в обмін на дві наші двокімнатні, ми стали офіційними опікунами Сергія.
Першу добу Сергій не відходив від свого лабрадора. Потім потихеньку почав обстежувати нове житло, а Чарлі на правах господаря допомагав йому в освоєнні нових територій.
Через тиждень виявилося, що наш хлопчик цілком собі весела і дуже балакуча дитина. Його допитливість не мала меж. Здавалося, що він прагне охопити весь світ цілком.
— Розкажи ще про океани, — приставав він щовечора, тикаючи пальчиком у величезний глобус на моєму столі.
— Ці квіти точно будуть рожевого кольору? — ходив Сергій хвостиком за Танею, — чому тоді вони називаються фіалки?
Не знаю як, але мені здавалося, ніби поруч з хлопчиком і лабрадором я зробив стрибок у часі. У зворотному напрямку, звичайно.
Коли ми гуляли з ними у дворі, мені так і хотілося підстрибувати разом із Сергієм, крокуючи по доріжці. Або помахати хвостом, як Чарлі. Я навіть іноді забував, що у мене немає хвоста, тому що це був найяскравіший спосіб висловити радість мого буття.
Одного разу я побачив з вікна, як Таня гойдається на гойдалці, немов маленька дівчинка, і при цьому заливається таким життєрадісним сміхом! Тоді я зрозумів, що зовсім не один літаю над землею останнім часом. Виявляється, Тетяні так само подобається все у нашому житті.
Одного разу Тетяна десь затрималася. Коли вона увійшла додому, її щоки палали.
— Ми тебе вже зачекалися, — допомагаючи їй роздягнутися, повідомив я.
— Зустріла колишнього чоловіка, — пояснила вона.
Я завмер у передчутті насувається біди, а Тетяна, погладивши мене по рідкому загривку, сказала:
— Як же мені з тобою пощастило!
Я так і не зрозумів, чи то її колишній чоловік виявився настільки нікчемним і зовсім лисим дядьком, чи то вона просто скучила за нами. Але головне, що йти від нас вона точно не збиралася, тому що, розклавши продукти, взялася готувати найсмачніші оладки на світі.
Ми всі втрьох дисципліновано чекали запрошення до столу, сидячи на килимі у вітальні. А коли надійшов сигнал про готовність, наввипередки кинулися до кухні. І цього разу я, нарешті, прийшов першим!
Ще під час переїзду я помітив серед майна Тетяни валізу, всю в рожевих квіточках і метеликах. Я не став коментувати таку річ, але Тетяна сама одного разу розповіла мені історію цієї валізи.
У її минулому житті був такий період, коли вона болісно мріяла про поїздку до моря. Навіть купила цю валізу на розпродажі. Але грошей постійно не вистачало, і поїздка щороку відкладалася.
— А потім і бажання зникло, — посміхнулася Таня, — а валіза так і залишилася припадати пилом у шафі.
— Знаєш що! — спало мені на думку, — Сергій, схоже, теж небайдужий до морів і океанів. Напевно, він захоче побачити на власні очі те, що постійно розглядає на глобусі. І потім, не годиться такій красивій валізі вічно припадати пилом у шафі.
— Що ти пропонуєш?
— Пропоную почати вивчати всі водні стихії, позначені на моєму глобусі! І нехай це буде нашою новою сімейною традицією.
— Залишається вирішити, який вид транспорту обере наш капітан Чарлі, — розсміялася Тетяна.
— Ага, а вибір місця довіримо Сергію.
Треба сказати, що на той час я не просто вийшов із творчої кризи, а перевершив самого себе.
Писати історії про Сергія і Чарлі я міг нескінченно. І ось після надходження чергового гонорару ми запропонували Сергію зробити свій вибір.
Він впевнено тицьнув пальчиком в Атлантичний океан і, врешті-решт, удача Сергія привела нас до берегів Ірландії.
Чарлі летів літаком. А потім з лишком компенсував своє коротке перебування в клітці тривалими пробіжками по пляжу.
Чесно, такого дикого захоплення на його чорній морді я не бачив жодного разу.
Спеціально для сайту Stories
