Катя вийшла з роботи, але додому їй іти не хотілося. Вона пройшла кілька метрів і присіла на лавочку в невеликому сквері.
Повз поспішали рідкісні перехожі. Магазин, де працювала Катя, зачинявся об одинадцятій вечора, виходила вона не раніше пів на дванадцяту. У цей час людей на вулицях зовсім небагато.
“От і добре” – подумала Катя. Усі вони все одно були чужими. Тут у місті навіть сусіди по сходовій клітці були чужими один одному. Катя все ніяк не могла до цього звикнути і почувалася жахливо самотньо.
Катя закинула голову і подивилася в небо. Осінь тільки-тільки починалася, небо ще не було таким низьким, як узимку, але Катя знала, що зірки тут так погано видно не тому.
Вона згадала, ось Каті років шість, літо в розпалі, у будинках стоїть задуха, Катя вередує. “Ходімо!” – Підморгує дід, тримаючи під пахвою велику клаптикову ковдру.
Вони забираються на сінник. Тут прохолодно, і м’яко, і пахне простором, лугом і полем, на яких росла ця трава, а у великий отвір під дахом видно зірки, такі величезні, як очі кота Васьки.
– Дідусю, а можна долетіти до зірок?- запитує Катя.
– Можна. – Відповідає дід. – Усе можна. Нічого неможливого у світі немає. Головне йти і не зупинятися. Ось деякі люди мріють про щось, і все чекають, а коли ж мрія збудеться. Але нічого не роблять при цьому. А мрія все далі. А потім люди і зовсім забувають про неї і задовольняються тим, що є. І самі не помічають, наскільки вони нещасні без мрії.
Катя задумалася:
– Це ось так: скоро я піду до школи і мрію вчитися на одні п’ятірки, але якщо я сама не буду старатися, то нічого в мене не вийде?
– Саме так, – схвалив дід.
Пізніше Катя часто забиралася на сінник. Особливо, коли було сумно. Вона дивилася на зірки і мріяла та вірила, що якщо вона не відступиться від своїх мрій, то все в неї в житті буде чудово.
У п’ятому класі, коли вчителька перед усіма учнями похвалила Катю за твір, Катерина стала мріяти, що коли виросте, теж буде вчителькою.
У сьомому, коли Катя закохалася в сусіда по парті Сергійка, новенького, який перевівся до них, тому що його тато викупив частину занедбаного колгоспу під ферму, Катя почала мріяти, що в неї буде велика сім’я, в ідеалі, якщо з Сергійком.
Господарство з розмахом і багато дітей. Катерина любила допомагати дідусеві з бабусею, возилася з курми, козами, поливала огірки і варила з бабусею варення.
А у восьмому класі все змінилося. Перший раз у житті Катя поїхала на море. Бабуся дістала десь для внучки путівку в літній табір. Катя була в захваті.
Море було таким неосяжним. Катя додала, було, в скарбничку своїх мрій, мрію їздити всією сім’єю на море щороку. Але коли повернулася з табору, на неї чекали сумні новини.
У їхньому будинку вночі сталася пожежа. Згоріли майже всі споруди і частина будинку, а бабуся з дідусем надихалися чадного газу.
Крім них у Каті не було нікого. Каті не було й трьох, коли її батьки потрапили в аварію. Поїхали в місто, за подарунками до Нового року. Почалася завірюха, і батько не впорався з керуванням. Катя їх зовсім не пам’ятала. Дід і бабуся були для неї всім.
Виявилося, що в Каті є якісь далекі родичі, які погодилися забрати Катерину до себе. Не можна сказати, що тітка Ніна і дядько Юра були поганими, просто вони були чужими.
Жили іншим чужим для Каті життям. У них був син Кирюшка, семи років. Тітка Ніна працювала половину дня, а потім водила Кирюшку на нескінченні тренування, гуртки та додаткові заняття.
Дядько Юра працював із ранку до вечора, а іноді й у вихідні. У суботу тітка Ніна встигала зводити сина ще на кілька занять, збігати куди-небудь на манікюр або в магазини, неділя була днем прибирання та інших домашніх справ.
Дядько Юра, якщо був удома, то переміщався цілий день від холодильника до дивана або столика з ноутбуком.
Кирюшка, дорвавшись нарешті до планшета, грав у якісь ігри. Вони навіть між собою мало розмовляли, а вже на Катю і зовсім не звертали особливої уваги. Катерина намагалася допомогти, чим могла, прибрати, приготувати, пропонувала навіть водити Кирюшу по секціях, після школи, але тітка Ніна частіше відмовлялася, чомусь кривлячись.
З новими однокласниками у Каті не склалося. Спочатку над нею просто сміялися, дражнили селючкою. Катерина, і справді, відрізнялася від них не тільки одягом, а й манерою розмови, звичками. А потім до неї звикли і теж перестали звертати увагу.
Катерина вчилася ще старанніше, у неї тепер було більше часу. І сподівалася після 11 класу вступити до інституту, на педагогічний. Але в середині дев’ятого класу тітка ненароком поцікавилася про її плани.
– Дитинко, мені здається, не в твоєму випадку вибирати. Найправильніше, піти в училище після дев’ятого класу, до вісімнадцяти в тебе буде вже спеціальність. Зможеш сама себе утримувати. Ось хоч у торгове. Продавці завжди потрібні.
Катя зрозуміла, що родичі з нетерпінням чекають, поки Катерина стане самостійною і з’їде від них.
Класний керівник дуже здивувалася, коли Катя повідомила, що не піде в старші класи, але вмовляти не стала. Так Катерина попрощалася з першою мрією. Але запас мрій ще був. Можна було зустріти кохану людину, створити сім’ю, стати хорошою матір’ю.
Павло став за нею бігати ще на першому курсі. Що не кажи, а Катерина була красивою дівчиною. Та й від сільських звичок не залишилося сліду.
Павло був веселим, душа компанії. На другому курсі Катя погодилася-таки піти з ним на побачення. Не можна сказати, що вона була закохана, але все ж Павло здавався їй непоганим.
Одразу після закінчення училища, Катя влаштувалася на роботу, до того ж тітка Ніна видала їй невелику суму, яку, як виявилося, встигла відкласти з допомоги, яку виплачували на Катю.
Катерина була вдячна і за це, і за весь час, який провела у родичів, а особливо за те, що їй не довелося жити в дитячому будинку.
Вони зняли з Павлом невелику квартирку. Павло теж працював, а після роботи любив погуляти де-небудь із друзями, приходячи під ранок.
Катя ж намагалася створити затишне сімейне гніздечко. У підсумку Павло просто приходив на все готове, але навіть не звертав уваги на це. І якщо Катерина намагалася поговорити з ним серйозно на цю тему, або про подальше майбутнє, то він відмахувався і незмінно говорив: “Не будь занудою”.
Через рік терпіння закінчилося. Вона з’їхала. Їй було двадцять, але вона вже подумки попрощалася і з другою мрією.
“Хоч на море махнути” – вирішила Катя, але завідувачка відрізала: “Яка відпустка, працювати і так нікому. Почекай, наберемо штат, там і підеш”. “У спекотному листопаді?” – зітхнула Катя. Завідувачка тільки покосилася на Катю спідлоба. І Катерина якось з усім змирилася.
Працювала все літо, позіхала, увечері приходила в порожню квартиру, іноді щось читала, а іноді відразу лягала спати. І так по колу.
– Гаразд, коли-небудь потім. Вчитися ніколи не пізно, та й кохання своє ще зустріну, я молода, а те, що без відпустки, так теж плюс є, зароблю більше, – говорила собі Катя.
Катерина посиділа ще трохи на лавці і попрямувала в бік будинку. Підійшовши до пішохідного переходу, вона задумалася. Відволік її грубий окрик водія:
– Ну, чого стоїш?! – Водій, дотримуючись правил, зупинився, щоб пропустити її.
“Стою. Але ж, і справді, стою. Чому я стою?” – знову задумалася Катя, махнувши водієві, щоб проїжджав. Вона згадала слова діда: “А мрія все далі. А потім люди й зовсім забувають про неї і задовольняються тим, що є. І самі не помічають, наскільки вони нещасні без мрії”.
У перший же вихідний Катерина поїхала в село. Вона не була тут давно. Кілька разів вона їздила на місто спочину, на околиці села, навіть один раз із тіткою Ніною, але в самому селі їй робити було нічого.
Вона не хотіла зустрічати знайомих, яким нічого буде розповісти про своє міське життя, не хотіла бачити залишки хати, яка так багато значила для неї колись.
А тепер, навпаки, душа потягнулася саме до дому, туди, звідки все почалося.
Хата так і стояла обвуглена з одного краю, огорожа похилилася, город заріс, подекуди виднілися залишки сараїв і того самого сінника. Тільки лазня, яка,стояла в іншому кінці городу, залишилася цілою. Навіть через роки вона мала добротний вигляд.
Катя увійшла в будинок, а точніше в те, що від нього залишилося. Дивно, адже вона навіть ніколи не думала, що ці останки тепер її. Тітка щось говорила про це, але Катя не надала значення.
Не хотіла згадувати. Тепер вона бродила тут, і їй здавалося, що вона чує свій власний дитячий сміх. “Ох, єгоза! Ось дід повернеться, я йому все розповім”, – кричить із кухні бабуся.
І Катя біжить на ґанок, чуючи, як дід уже кашляє в огорожі, щоб першою кинутися до нього на шию і задобрити, поки бабуся не встигла розповісти про її пустощі. Хоча дід ніколи її всерйоз не сварив. Катерина і зараз вискочила на ґанок, але в огорожі, звісно ж, нікого не було.
– Добрий день. Цікавитеся будинком? – Почула Катя. За парканом стояв молодий чоловік.
– Цікавлюся. – Катя посміхнулася. – Сергію, ти? Не впізнав?
– Катю… – Сергій, той самий сусід по парті, теж здивовано посміхнувся. – Стільки років нікого не було, а тут їду повз, дивлюся, хтось до хати зайшов, дай, думаю, подивлюся, хіба мало що. А ти як тут? З ким? Як узагалі життя? Ти надовго?
– Я… та я проїздом, можна так сказати. – Розгубилася Катерина. – Як тут у вас? Які новини?
– Новин повно за стільки років. – Розсміявся Сергій. – Юльку пам’ятаєш, яка у всіх виставах шкільних грала? У театральний вступила. А Генку? Він теж у місті зараз, на ветеринара вчиться, обіцяв повернутися потім. Та багато хто в місто поїхав. У вас там зовсім інше життя.
– А ти чому не поїхав? – Запитала Катя.
– Мені тут добре. Я батькові допомагаю. Справи непогано йдуть. Зате простір, не те, що в місті. Як приїду туди, через годину вже задихаюся. Ти ж пам’ятаєш, яке поле в нас, а за ним річка, а за річкою ліс.
– Пам’ятаю. – Катерина мрійливо подивилася в той бік, де в кінці села починалося велике поле. Згадала, як бігли вони щодуху наввипередки і просто з розбігу стрибали в річку. – Красиво зараз там, напевно.
– Красиво. – Погодився Сергій. – Хочеш, сходимо? – Раптом, запропонував він.
– Хочу. – Зраділа Катя. – Тільки я б поїла чого-небудь.
– Там і поїмо. – Підморгнув Сергій. – Термос із чаєм у мене завжди з собою, а в магазині якраз свіжі булочки. Нічого не змінилося, як і ми бігали в обід, так і зараз. – Катя згадала, як у велику перерву майже вся школа бігла в магазин через дорогу, по гарячі пиріжки та булочки.
Цього разу до берега річки вони не пішли через поле, проїхали машиною. Вмостилися на старому поваленому дереві. Пили гарячий чай вприкуску з пиріжками. Сергій все говорив, розповідав про однокласників, а Катя думала, зовсім не змінився. Дивилася на жовтіючий ліс, вдихала особливе повітря дитинства, і їй було добре.
– А ти як? Щось я все про наших. Розкажи про себе. – Сказав Сергій, підливаючи чай.
– Та особливо й розповідати нічого. – Сказала Катерина, а потім розповіла все. – Загалом, обнулитися приїхала. Не так усе пішло, як хотілося. Хочу виправити, поки не пізно.
– Молодець. Ніколи не пізно. – Схвалив Сергій. Його телефон брякнув. Сергій подивився на екран. – Мені час. – Сказав він, вибачаючись. – Куди тебе довезти? На станцію?
– До будинку назад. Ще там побуду. – Попросила Катя. “До дівчини своєї поспішає, напевно. Звичайно, симпатичний такий і добрий” – подумала Катя.
Залишившись сама біля будинку, Катерина вирішила обстежити лазню.
Вона була невеликою, але ґрунтовною. З просторим передбанником. Катерина оглянула піч, спробувала розтопити. На її подив, вогонь зайнявся, дим тягнуло димарем, наче нею користувалися тільки вчора. Дуже швидко в лазні стало тепло.
Катерина сиділа, дивлячись на танцюючі вогники полум’я, які відбивалися в її очах. Від цього здавалося, що в голові в Каті визрів хитрий план. І це було так.
– Вітаю, тітко Галю. Не впізнаєте мене? – Катя стояла перед прилавком селищного магазину.
– Катерина? – Примружилася продавчиня.
– Я. – Посміхнулася Катя. – Вам змінниця не потрібна?
– Та ні, є в мене. Однокласниця твоя, до речі, Тетяна Дрозденко. А ти що це, повернутися вирішила?
– Вирішила. Роботу ось шукаю. – Засмутилася Катя.Спеціально для сайту Stories
– Так ти на фермі запитай у Валеріча. У них завжди робочі руки потрібні.
– Дякую. – Відповіла Катя і попрощалася.
Микола Валерійович – це і був тато Сергія. Ну варіантів не було. Катерина покрокувала в бік ферми.
– Катю, знову ти? – Зрадів Сергій, побачивши її. – А ти що ж не сказала, що до нас зайдеш? Разом би поїхали, я ж якраз сюди поспішав. У нас тут усе автоматично, але нагляд усе одно потрібен. Вечірнє доїння. – Сергій розвів руками.
“Не до дівчини, значить, поспішав” – подумала про себе Катя. І ця думка її потішила. А вголос сказала:
– Я залишитися вирішила. Тітка Галя мені сказала, що у вас робота є.
– Є. – Посміхнувся Сергій. – Підемо до батька, поговоримо.
– Катю, ти тут? – Почула Катя тихий голос Сергія.
– Тут. – Катя виглянула з лазні.
– Я ковдру тобі привіз, подушку. М’якшу й теплішу. – Сергій стояв у вечірніх сутінках.
– А чай є? – Катерина тихенько розсміялася.
– Є. – Розсміявся у відповідь Сергій.
– Нічого, обживуся. Поки що тут. Головне, що тепло, а там потроху і будинок до ладу приведу. Боргів, напевно, накопичилося. – Катя вголос будувала плани.
– Ти молодець. – Похвалив Сергій. – Смілива. Ти знаєш, я так радий, що ти повернулася.
– Так? – здивувалася Катя.
– Так. Я ж ще тоді в сьомому класі в тебе закохався. Думав, треба ж, як пощастило, з найкрасивішою дівчиною посадили. А потім усе думав, може, повернешся коли-небудь. – Сергій подивився на Катю.Спеціально для сайту Stories
– А я повернулася. – Відповіла вона і взяла його за руку.
***
Катя вивчилася потім заочно на педагогічному, як і хотіла. Працює в тій самій школі, де вчилася колись сама. Навантаження, щоправда, великого не бере поки що, турбот багато.
Господарство велике, троє дітлахів і чоловік, за всіма догляд, та нагляд потрібен. На місці старого обгорілого будинку давно стоїть новий. З великою верандою. Катя виходить туди вечорами і дивиться мрійливо в небо.
“Чи то ще буде” – думає вона. Ось тільки на море їздять рідко. Їм і тут добре.
