Після довгих стосунків я все-таки вийшла заміж за коханого. Вже не знаю, що послужило каталізатором. Вік, кохання чи ще щось, але я внутрішньо вже була готова залишитися вічною цивільною дружиною.
Не зрозумійте мене неправильно, але 35 для жінки – це вік. Тим паче без дітей. Хоча, кажуть, у за кордоном це ще вважається мало не юністю. Весілля було скромним, запрошені тільки свої.
Мої найкращі друзі та батьки чоловіка, але саме торжество пройшло вдало, гріх скаржитися. Все оплачували ми, а гості, зі зрозумілих причин, дарували гроші. І так, перша шлюбна ніч пройшла в будинку його батьків.
Ми жили в них, оскільки орендована квартира була нам не по кишені. Точніше, як. Ми намагалися економити. Я і до весілля помічала, що моя свекруха, попри свою заможність, була людиною скупою.
Причому не тільки до мене. Двоповерховий приватний будинок, гараж на дві іномарки, начебто все є. І водночас у загальному холодильнику в нас була тільки своя полиця.
Весь інший простір вважався хазяйським, і ми на нього прав не мали. Як і на продукти, які там знаходилися. А одного разу чоловік, прийшовши з роботи, взяв пару “чужих” сосисок. Що тоді почалося!
Свекруха так розлютилася, нібито в неї будинок пограбували. І вона при цьому прекрасно знала, хто ці кляті сосиски взяв. Її ж син, не я! Проте тут їй треба віддати належне, вона особисто до мене жодних претензій не висунула.
Так тривало недовго. Через чотири місяці ми все-таки зважилися з’їхати, попри фінансові незручності. Довелося економити, але терпіти більше таке ставлення до себе було неможливо.
За весь час, проведений із батьками чоловіка, я, чесно, жодного разу не відчула себе нормальною людиною. Відчуття було як у зубожілій містечковій лікарні, де медсестри дивляться на тебе як на порожнє місце і не звертають уваги.
Якийсь час усе було нормально, і я навіть зітхнула з полегшенням. Але потім я поступово почала помічати за своїм чоловіком деякі зміни, особливості. Він почав розпитувати мене після роботи, де чеки за покупки в магазині.
Робив зауваження, що куплена мною їжа могла б бути й дешевшою, якби я проїхала ще кілька зупинок громадським транспортом і купила б “он у тому магазині”. Якби стежила за акціями.
Взагалі-то я ніколи не була реально багатою людиною. Звикла економити, не піддаватися раптовим покупкам. Але деякі закиди чоловіка були справді проявом жлобства. Чого доброго, ще б пакети змусив прати по кілька разів.
Ви як думаєте, це нормально? Я вважаю, абсолютно ні. Не розумію, де він цього нахапався. Сам же пам’ятає, як це, почуватися винним у питанні грошей. Чи він забув, як отримував від матері через якісь сосиски?
Наше сімейне життя дало тріщину, і ми почали буквально спілкуватися крізь зуби. Найспокійніше, що я чую від чоловіка, – глибокі стримані зітхання розчарування. Думаю подавати на розлучення. Важко жити з бідним, але зі скупим – набагато важче.
