Для сільської дівчини багато речей здаються не такими вже й важливими, якщо порівнювати її думку з думкою міських. Прикраси, одяг, модний телефон – це все непогано, але не критично важливо, якщо подумати. Нас, сільських, завжди цікавили більш значущі речі.
Розпорошуватися на дрібниці – тільки даремно витрачати час. Принаймні, така моя філософія. А ось мій молодший брат не вирізнявся особливим терпінням. Він завжди вимагав від батьків особливої уваги, подарунків і додаткових грошей. І, що найцікавіше, практично завжди отримував бажане.
Я ж, як старша дитина в сім’ї, внутрішньо була до цього готова і просто не звертала уваги на таке до себе ставлення. Перед своїм днем народження я серйозно поговорила з батьками. Мені мало виповнитися 22 роки, і єдиною моєю мрією було виїхати в місто до свого коханого хлопця.
На той момент ми зустрічалися з ним три роки. Я знала його батьків, мої батьки знали його… Я просила виділити мені деяку суму, щоб я змогла влаштуватися на орендованій квартирі з ним, а там би вже щось обов’язково знайшлося. Батьки погано сприйняли моє прохання, але обіцяли допомогти.
У нашому селі робота була, але оплачувалася вона до смішного низько. Зарплата була практично як середня пенсія. Просто копійки. І це тоді. Зараз мені навіть важко уявити, яка там вийшла ситуація. Забіжу наперед: моїм бажанням не судилося здійснитися.
За тиждень до мого свята брат ублагав батька, щоб він дав йому грошей на ремонт старого авто. Машини, яка вже років п’ять просто гнила в сараї. Йому раптом захотілося її “оживити”, щоб повипендрюватися перед місцевими. Батько, зрозуміло, погодився.
Мені ж було сказано, що якщо мій чоловік налаштований серйозно, він не братиме гроші зі своєї дівчини. Нехай він сам усе оплачує. І плювати, що він студент. Я тоді буквально втратила контроль над емоціями. Кричала на брата, на батька, обзивала їх по-всякому.
Сказала, що так і знала, що нічого не вийде. Раз за 22 роки до мене ставлення не змінювалося зовсім, то з чого б йому зараз ставати краще. Я взяла свої якісь ще давні заощадження, речі й поїхала автобусом у місто. Пам’ятаю, тоді цілий день минув, поки я з коханим нарешті зустрілася.
А мій день народження ми святкували з чаєм у нього в гуртожитку. Проте я була щаслива. Для мене почалося нове життя. Зі своїми мінусами, радощами і розчаруваннями. Я боялася залишитися сама, без хлопця, без грошей. Тоді б довелося з опущеною головою повертатися в рідне село і стати посміховиськом.
Але в коханому я не помилилася. Згодом він став мені чоловіком, якого я дуже кохаю досі. З горем навпіл ми знайшли мені роботу. Нічого складного, продавець кормів у великому зоомагазині. Оскільки з тваринками я ладнала, для мене це був відпочинок.
Кілька разів на день повозитися з мішками з кормом та вислухати сумні історії від покупців про те, що їхній песик не хоче їсти харчі, які коштують дорожче за мій денний раціон. Я не спілкувалася з ріднею. Тому коли коханий розповів про можливість переїхати в іншу країну, я задумалася.
Треба було попрощатися, чи що. Але потім щось накотив негатив, і я відмовилася від цієї ідеї. Не хотіла псувати собі настрій, напевно. Та й що б я сказала, я їду, всім бувай? А навіщо взагалі приїжджала? Чотири роки ми жили за кордоном. Добре хоч коханий знає мови.
А там і його знайомі допомогли. Загалом, ми влаштувалися, живемо тепер у гарній квартирі, хоч і не своїй. Але, як я зрозуміла, півсвіту не має своїх апартаментів і абсолютно не переймається з цього приводу. Ось і я особливо не парюся. А півроку тому мені наснився рідний дім у селі.
Мама, тато, навіть брат. А мама сумна сиділа на лавці і дивилася прямо на мене. Розповівши про своє сновидіння чоловікові, вирішила поїхати додому. Ненадовго, на тиждень. Але все ж хоч якась зміна обстановки. Насамперед я, звичайно ж, попрямувала в село. На жаль, приїхала я занадто пізно.
Мене зустріла мама. Вона сиділа і розмовляла з сусідкою, огрядною жінкою, яку я пам’ятаю ще з дитинства. Побачивши мене, мама із зусиллям піднялася і обійняла спочатку мене, а потім і чоловіка. Мені було не по собі, адже я вперше приїхала за довгі роки. Без попередження, але хоча б із гостинцями.
Стала розпитувати, які новини, чи одружився брат. Тоді мама зі сльозами на очах відповіла, що немає вже ні брата, ні батька. Року через півтора після того, як я поїхала, брат розійшовся з черговою подругою. Напився, страх. Тато поїхав шукати його на машині і вночі побачив його сплячим біля ставка.
Завантаживши непритомне тіло, став повертатися, але не впорався з керуванням, перекинувся і впав просто з обриву. Ось так в один момент не стало обох. Я навіть уявила, як це було. Відспівувати обох, найближчих людей. Поки я була незрозуміло де. Який кошмар. Просто жах.
Тоді я попросила коханого поїхати в місто, у готель, а сама провела ніч і майже весь наступний день із мамою. Ми багато говорили, плакали, згадували. Я все думала, наскільки сильною може бути любов матері до дитини. Чи готова вона мене пробачити? Час минав, і мені пора було їхати.
Тоді я пообіцяла мамі, що скоро повернуся, може, заберу її до нас, щоб вона одна не проводила свій вік без рідної душі. Але вона відповіла мені, що їй не потрібно всього цього. Вона хоче залишитися тут, де все так добре знає і де в неї є хоч якісь знайомі обличчя.
Попросила в мене вибачення, що не зупинила. І благословила мене і мого чоловіка. Так я й дізналася, що тепер моя сім’я – це мій чоловік. Адже мама буде далеко від мене. Як фізично, так і ментально. Це нічого, я все розумію. Свій вибір я зробила не зараз, а ще тоді, коли тато і брат були живі.
Чи погана я людина, чи зробила я дурний вчинок свого часу? Напевно, судити не мені. Але зробленого не повернути, і потрібно якось жити далі. У всіх є якісь сімейні драми. А я не така людина, щоб нюні розвішувати. Але в серці моєму відтоді наче справді щось зникло.
