— Гарантії? — лікар здивовано поглянув на дівчину зі слідами розмазаної туші на обличчі. — Ніяких гарантій немає і не може бути.
— Але як же…
— А ось так. Є тільки надія і ще один день, який ви зможете провести поруч зі своєю собакою.
— Всього один день? Один?
Юля зі сльозами на очах подивилася на свою «стареньку» Альму, яка через прогресуючу катаракту вже давно не могла бачити обличчя своєї господині, але…
…Якимось дивним чином собака відчула на собі її погляд і радісно замахала хвостом.
Їй було приємно, що Юля турбується про неї.
Особливо зараз, коли Альмі як ніколи потрібна її підтримка, турбота і любов.
— Всього один день, — ледь чутно повторила Юля, змахуючи сльози і ще більше розмазуючи туш по щоках. — Це ж так мало…
— Скільки буде цих днів, на жаль, ніхто не знає, — зітхнувши, відповів ветеринар. — Я всього лише лікар, але не Бог. Можу сказати тільки те, що поки собака жива, можна поборотися за неї.
— Навіщо? — шморгаючи носом, запитала Юля. — Навіщо боротися і продовжувати її муки, якщо все одно не буде ніякого поліпшення? Якщо вона все одно потім…
Юля не змогла закінчити свою думку. Їй навіть думати про це було страшно, не те, що вимовляти вголос.
— Що буде потім, ніхто не знає, — тепло посміхнувся лікар, виписуючи направлення на КТ. — Та й навіщо думати «про потім», коли ми з вами знаходимося тут і зараз? Майбутнє завжди невизначене. А зараз ми з вами можемо ще щось зробити.
— Але ви ж самі сказали, що Альма не виживе. Що у неї вік, четверта стадія… Що пухлина неоперабельна… Ви ж самі сказали, що у неї немає ніяких шансів на одужання.
Юля подивилася на лікаря, потім перевела погляд на Альму:
— Тоді навіщо все це?
— Сьогодні ми зробимо все, щоб вона була жива. І так будемо робити щодня. Поки це в наших силах. Я не наполягаю. Рішення приймати вам.
Юля довго думала, порадилася з чоловіком і, нарешті, прийняла рішення. Вона вирішила, що буде боротися до кінця.
Та й вибору у неї не було.
Навіть ще один день, який вона проведе поруч з Альмою, вартий того, щоб боротися за її життя.
Їй навіть стало соромно за те, що вона дозволила собі піти на поводу у власних емоцій і засумніватися в доцільності продовжувати лікування.
«Ні, потрібно боротися… — твердо вирішила вона для себе. А що буде потім, це вже неважливо. Лікар правильно сказав — ми живемо тут і зараз. Куди важливіше, що буде сьогодні, а не потім…
Так, Юля прекрасно розуміла, що їй доведеться витратити чимало грошей на лікування і хіміотерапію.
Але хіба в грошах щастя? Ні!
Щастя — це бути поруч з тим, кого ти любиш. Бути якомога довше… І для цього ніяких грошей не шкода.
*****
Альма з’явилася у Юлі, коли вона вчилася в одинадцятому класі.
Мама не дозволяла їй заводити собаку, тому Юля у вихідні, а іноді і в будні дні, прогулюючи останній урок, відправлялася в притулок для тварин. Щоб просто подивитися.
Вона з винуватим виразом обличчя дивилася на бездомних тварин, які перебували у вольєрах, і просила у них вибачення за те, що не може забрати їх додому.
Вони все розуміли… І не ображалися.
Їм достатньо було того, що Юля приходить до них у гості. Що вона гладить їх. Посміхається їм.
Адже тваринам для щастя потрібно зовсім небагато. Просто, щоб поруч була людина.
— Привіт, Юленька, — привіталася з нею співробітниця притулку, яка проходила повз.
Останнім часом Юля бувала тут дуже часто, тому її вже вважали «своєю».
Іноді, коли не вистачало рук, вона з власної ініціативи допомагала чистити вольєри і вигулювати собак.
— Добрий день, Тамаро Василівно. Ось, візьміть, — тихо сказала Юля, простягаючи жінці пакет, в якому була велика упаковка собачого корму і кілька пакетиків котячого.
— Дякую, — посміхнулася жінка. — З мамою так і не вдалося домовитися про те, щоб забрати цуценя?
— Ні. Вона нічого не хоче чути.
— Ну нічого. Не засмучуйся. Усьому свій час. Ти і так дуже багато робиш для нашого притулку.
Юля ще трохи побула на території, після чого попрощалася з тваринами і, вийшовши за ворота, пішла додому. А коли вона проходила повз парк, за нею побіг цуценя.
Такий класний виявився цуценя!
Юля дивилася, як він смішно тупотить за нею по тротуару, виляючи своїм хвостиком, і постійно посміхалася.
А потім вона підійшла до нього ближче і побачила його очі. Дуже незвичайні очі. Космічні…
Одне – блакитне, друге – каре.
Її руки самі потягнулися до цього цуценяти, і додому Юля йшла вже разом з ним.
А поки йшла, думала, як вмовити маму залишити його. Ну не могла вона залишити його на вулиці. Відчувала серцем, що це саме її собака.
Знаєте, таке часто буває: дивишся на тварину і чітко розумієш: «Це мій! Точно мій! Треба брати!» Ось і у Юлі в той момент було саме таке відчуття.
Мама Юлі на подив досить швидко погодилася залишити цуценя вдома.
Чи то цей малюк теж їй дуже сподобався, чи то вона просто побачила рішучість в очах дочки. Насправді це було вже неважливо. Важливо інше — в житті Юлі з’явилася Альма. Найкраща собака на світі.
*****
Як Юля і обіцяла матері, вона сама доглядала за цуценям. Сама годувала його, сама з ним гуляла, сама розучувала з ним різні команди. Не тому що треба, а тому що вона хотіла це робити.
Після закінчення школи Юля вступила до інституту, який знаходився в іншому місті, і забрала собаку з собою.
Ні, не в студентське гуртожиток. Туди, на жаль, з тваринами не можна. Тим більше – з собаками.
Юля винаймала квартиру.
Спочатку оплачувати орендоване житло допомагала мама, потім Юля знайшла собі підробіток. Правду кажучи, часом було нелегко поєднувати роботу і навчання, а ще встигати погуляти з собакою.
Але Юля не скаржилася.
Адже собака дарувала їй такі незабутні емоції, які з лишком перекривали всі тяготи і негаразди, які лягали на її тендітні плечі.
А після закінчення інституту Юля знайшла собі хорошу роботу і через деякий час вийшла заміж. До речі, майбутнього чоловіка їй Альма допомогла знайти.
Вони, як завжди, гуляли в парку, а Альма, підійшовши до молодого чоловіка, який сидів на лавці, чомусь вкрала у нього барсетку з документами.
Юля і цей самий молодий чоловік потім разом намагалися зловити собаку, яка бігала від них по всьому парку. Загалом, так вони і познайомилися.
У кінцевому підсумку Олександр виявився саме тією людиною, яка була потрібна Юлі.
Добрий, хороший, люблячий собак.
Напевно, про такого чоловіка Юля завжди мріяла. І Альма змогла втілити цю мрію в життя.
Минали роки.
Про дітей подружжя поки що не думало, бо спочатку треба було стати на ноги і виплатити іпотеку. І тому всю свою любов вони дарували Альмі.
— А чи не поїхати нам на тиждень на море? — запропонував якось Олександр за вечерею.
— Особисто я не проти, — посміхаючись, відповіла Юля.
— Гав-гав! — радісно загавкала Альма і навіть кілька разів підстрибнула на висоту кухонного столу.
Вона ще ніколи не була на морі, але відчувала, що їй там сподобається. Втім, їй скрізь сподобається. Головне, щоб господарі були поруч. Її улюблені Юля і Олександр.
*****
Коли Альма подолала десятирічний рубіж, у неї почалися проблеми зі здоров’ям.
Спочатку незначні, але з кожним роком Альма буквально обростала болячками.
А коли Альмі виповнилося 13 років, виявилося, що у неї не тільки ниркова недостатність і катаракта, але й онкологія. Пухлина в печінці, метастази в легенях.
Операцію робити не мало ніякого сенсу.
Лікарі це прямо говорили. Але Юля наполягала хоч на якомусь лікуванні. Вона не могла просто дивитися, як страждає її улюблениця.
Крапельниці, аналізи, ліки, біганина по ветаптеках і щотижневі записи на прийом до ветеринара – це все стало настільки звичним для Юлі.
Ось тільки краще Альмі не ставало.
А потім Юлі випадково вдалося потрапити на прийом до одного з кращих ветеринарів у місті. Спасибі чоловікові, який посприяв цьому.
Юрій Іванович уважно вивчив історію хвороби Альми, ознайомився з аналізами, призначив цілий ряд інших для повноти картини.
Зрештою, він підтвердив слова своїх колег про те, що Альма доживає свої останні дні. Однак, на відміну від інших лікарів, запропонував боротися до кінця.
— Зараз випишу вам направлення на КТ, за результатами призначу хіміотерапію.
— Тобто мою Альму можна вилікувати? — з надією в голосі запитала Юля.
— Ні, на цій стадії вилікувати її не вийде. Але можна продовжити їй життя настільки, наскільки це можливо. Я не вмовляю, але готовий допомогти. Були в моїй практиці випадки набагато складніші.
— А які гарантії, що лікування допоможе?
— Гарантії? — лікар кинув здивований погляд на дівчину. — Ніяких гарантій немає і бути не може. Є тільки надія і ще один день, який ви зможете провести поруч зі своєю собакою.
Юля вирішила, що буде боротися. І через деякий час їй довелося часто просити відгул на роботі. То раніше йшла на 2-3 години, то приходила ближче до обіду. А бувало, що й зовсім не виходила.
І якщо спочатку колеги ставилися до цього з розумінням, то через деякий час почали обурюватися.
«Взагалі-то, мені бажано раніше забирати дитину з садочка, а я сиджу тут в офісі від дзвінка до дзвінка», — говорила Жанна.
«А до мене батьки приїхали буквально на кілька днів… Чому Юльці можна піти з роботи на пару годин раніше, а мені ні?»
Юлі й самій було ніяково перед колегами, але що вона могла зробити? Вона була потрібна Альмі. Олександр був у відрядженні і не міг її замінити.Та вона б і не хотіла, щоб її замінювали. Адже останні дні вона проводить зі своїм собакою.
Зрештою, чоловік запропонував їй взяти відпустку за свій рахунок. Поки що на два тижні, а там як піде.
Юля так і зробила.
А через кілька днів Альмі стало зовсім погано. Вона зателефонувала о пів на дванадцяту ночі лікарю, пояснила ситуацію.
— Привозьте собаку, — коротко сказав Юрій Іванович. — Я через півгодини приїду.
Лікар намагався зробити все, що в його силах. Але він лише лікар, а не Бог.
— Все? — зневірено запитала Юля, коли Юрій Іванович вийшов у коридор.
— Вона ще жива… У свідомості. Ви можете провести останні хвилини її життя разом з нею. Якщо хочете, звичайно…
— Хочу! — впевнено відповіла Юля і швидким кроком пішла за лікарем.
Альма втулилася своїм вологим носом у долоню Юлі і не зводила очей зі своєї господині.
Юля теж безперервно дивилася на неї і насилу стримувалася, щоб не заплакати.
Лікар стояв біля дверей, мовчки спостерігаючи, як людина прощається зі своїм вірним чотириногим другом.
Юля не відразу відчула, що її Альми більше немає. Вона гладила собаку по голові, багато разів проводила рукою по її носі. Дивилася їй в очі. Але чомусь упустила з виду той момент, коли…
— Ходімо, — тихо сказав Юрій Іванович, обережно взявши її за руку.
Коли Юля вся заплакана вийшла з ветеринарної клініки, був вже ранній ранок.
Місто повільно прокидалося від сну, а Юля… Вона навіть не спала цієї ночі. І Олександр не спав разом з нею.
Він дзвонив кожні півгодини, всіляко підтримував Юлю, заспокоював її, як міг.
Вона була вдячна йому за це. Але зараз не стала йому дзвонити — хотіла побути одна.
Вона була впевнена, що він зрозуміє. Він завжди її розумів з півслова і навіть з півпогляду.
Юля йшла по поки що безлюдній вулиці і навіть не намагалася стримувати сльози.
Вони котилися і котилися безперервним струмком по її щоках. А похмуре небо над головою «плакало» разом з нею. Важкі і холодні краплі падали на голову, плечі, руки…
«Вони не йдуть назавжди…» — Юля прокручувала в своїй голові слова лікаря, які той сказав їй перед тим, як вона пішла.
«Як же вони не йдуть назавжди? — не могла зрозуміти Юля. — Адже моєї Альми більше немає, і ніколи більше не буде…»
Вона розуміла, що, напевно, лікар просто хотів її підтримати таким чином. Але чомусь ці слова міцно засіли в її свідомості.
А в душі раптом оселилася якась надія. Примарна, звичайно. Але надія.
Юля не могла цього пояснити… Розумом вона розуміла, що звідти не повертаються. А в душі, ось прямо зараз, теплиться та сама незрозуміла і незбагненна надія…
«А раптом? Раптом моя Альма повернеться? Адже трапляються ж дива…»
Ранкова злива змінилася неприємною мрякою. Але Юлі зовсім не хотілося йти додому.
Олександр приїде тільки ввечері, а вдома їй все буде нагадувати про улюблену собаку. Та вона просто збожеволіє в чотирьох стінах. На вулиці їй краще.
Юля попрямувала в бік парку. Йшла повільно, не поспішаючи. Тепер їй нікуди було поспішати.
До того моменту, як вона дійшла до потрібного місця, дощ припинився, і з-за хмар невпевнено визирнуло сонце.
Вона присіла на лавку і стала думати про те, що вдома залишилися особисті речі та іграшки Альми, які, напевно, потрібно буде комусь віддати. Як варіант – віднести до притулку для тварин.
Юля вирішила, що більше ніколи не заведе собі собаку. Так, точно ніколи не заведе.
Тому що це дуже боляче втрачати тих, кого любиш… Вона не зможе пережити це ще раз.
А потім вона раптом знову згадала слова Юрія Івановича. «Вони не йдуть назавжди…»
— Чому? — тихо пробурмотіла Юля. — Чому він так сказав? Адже очевидно, що йдуть. Йдуть і не повертаються.
Юля закрила очі і, опустивши руки, повернула їх долонями до сонця. Їй раптом дуже захотілося зігрітися.
Раніше вона могла занурити свої пальці в густу шерсть Альми і ставало тепло. А тепер…
Юля знову заплакала. Тільки цього разу вона не стала закривати обличчя руками.
Сльози, змішуючись із залишками туші, залишали на її щоках нерівні чорні «доріжки».
І зараз їй було байдуже, що подумають люди, якщо раптом побачать її тут таку «страшну»…
Втім, людей поблизу не було. І це, напевно, єдине, що її радувало.
Юля сиділа з опущеними руками хвилин десять, а потім раптом відчула, як щось вологе втупилося в її долоню.
У той момент вона подумала, що їй здалося… Але через хвилину Юля знову відчула до болю знайомий дотик. Знайоме, тому що так робила Альма. І коли була маленькою, і коли лежала на столі у ветеринарній клініці.
Юля різко розплющила очі і… деякий час вона мовчки дивилася собі під ноги.
Потім на її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка, а потім вона почала сміятися. Крізь сльози.
«Цього не може бути! Цього просто не може бути!» — не вірила Юля своїм очам.
Прямо перед нею на мокрій зеленій траві лежало маленьке цуценя. З різними очима. Одне око — блакитне, інше — каре. Юля підхопилася з лавки, підійшла до цуценяти і схопила його на руки, ніби боялася, що воно кудись зникне.
Але цуценя не зникло.
Воно було живим. Реальним. Справжнім. І воно було дуже схоже на її Альму.
Про всяк випадок Юля озирнулася навколо, щоб переконатися, що це не чиєсь цуценя.
Але в парку в такий ранній ранок нікого, крім неї і цуценяти, не було. І це було диво. Так, саме диво.
— Ну що, підемо додому, малюк? — посміхаючись, запитала Юля, геть забувши про свою обіцянку більше ніколи не заводити собак.
— Гав-гав! — дзвінким гавкотом відповів цуценя і радісно замахав своїм хвостиком.
Юля, міцно притискаючи цуценя до себе, ходою щасливої людини йшла в бік будинку, а за її спиною в цей самий момент на небі з’явилася веселка…
Спеціально для сайту Stories
