Заграла мелодія на телефоні. Дзвонила подруга. Крім неї ніхто й не дзвонить:
– Ольга, слухай! – почала та без передмов. – Ти ж знаєш, що Чудик продав свій котедж. Так ось заселився новий господар. Звуть – Микита Геннадійович. На вигляд років п’ятдесят. Якийсь неохайний…
– Рито, в сенсі, неохайний?
– Не поголений, одяг не свіжий… Ти не перебивай! Так ось я розговорилася з ним і…, – подруга зробила інтригуючу паузу, – він шукає домробітницю.
– Ти що? – в голосі Ольги чулася зацікавленість.
– Я йому відразу про тебе сказала. Він сказав: нехай через годину зайде! Давай, швидше збирайся!
Ольга сунула телефон у кишеню і почала збиратися. У них у селищі роботу не знайти. Їй було тридцять років, чоловіка у неї не було, вона далеко не красуня. Освіта середня. Ось і жила, перебиваючись випадковими заробітками, в основному прибирала в котеджах, крім того, як утримувати будинок у чистоті, вона нічого й не вміла.
Але й таку роботу знайти нелегко, жінок, які бажають підробити, більше, ніж пропозицій.
***
Ольга довго стукала в двері, що вели у двір. Вже зібралася йти, коли почула лайку, потім відчинилися двері, і вона побачила чоловіка невизначеного віку, дійсно, неохайного, сильно оброслого, але від нього пахло дорогим міцним напоєм.
– Що тобі? – запитав той грубо.
– Мені сказали, що ви шукаєте домробітницю.
– А, так, заходь!
З деяким побоюванням жінка пішла за ним. Усередині котеджу панував безлад.
– Як тебе звати? – запитав господар.
– Ольга.
– Мене – Микита Ге…, – махнув рукою. – Можеш Микитою звати.
– Дуже приємно, – спробувала посміхнутися жінка, хоча приємно було зовсім не було.
– Ось, – провів той рукою по повітрю. – Можеш починати.
– А які мої обов’язки будуть? – поцікавилася нова вона.
– Поняття не маю. Ти – домробітниця, ти – і розбирайся.
– Гаразд. А скільки платитимете? – задала Ольга найактуальніше питання.
– Сама вирішуй! Не забивай мені голову дурними питаннями.
– А може я вирішу по тисячі на день.
– Тисяча, значить – тисяча. Все роби! Я піду прогуляюся, – сунув їй зв’язку ключів. – Це від усіх дверей.
Чоловік злегка вмив обличчя і вийшов.
«Бездомний!» – посміхнулася Ольга, дивлячись йому вслід.
Потім пройшлася по котеджу. Хоч з боку він і здавався двоповерховим і не особливо великим, але ще один поверх був нижче рівня. Та й горище було цілком придатним для проживання.
***
Повернувся господар на таксі з цуценям в руках. Радісно зайшов у передпокій, вигукнув, звертаючись до Ольги, немов до старої знайомої:
– Дивись, якого красеня я купив! Справжній ротвейлер!
– Гарне цуценя! – кивнула головою Ольга.
– Ти тепер і йому готуй, що належить. Тільки цими магазинними кормами не годуй.
«Так я ще й годувати повинна, і його, і собаку?»
А чоловік продовжив, як ні в чому не бувало.
– Ти зараз нам, щось приготуй.
– Зараз приготую, – а про себе подумала. – «Чи не продешевила я, сказавши, що тисячу на день».
У холодильнику все лежало впереміш, і свіже, і не дуже, але все було дороге. Господар побачив, що вона принюхується до кожного продукту, який виймає з холодильника, і заявив:
– Ольго, якщо хочеш, викинь все з холодильника і купи нове.
Зник в одній з кімнат. Незабаром повернувся з карткою в руці і несподівано вимовив:
– А в будинку красиво стало.
На обличчі жінки з’явилася посмішка, але він на це не звернув уваги.
– На, – простягнув картку. – Код п’ятнадцять, нуль сім.
– Навіщо?
– Продукти купувати.
– Ну… добре…, – Ольга нерішуче взяла картку.
Після обіду Микита заявив, подаючи домогосподарці якусь брошуру:
– Ми з Річардом підемо, погуляємо. Мені інструкцію дали, там написано, і чим його годувати.
Ольга стала господарювати в будинку Микити. Купувала продукти, зберігаючи чеки. З подивом жінка почала помічати, що її господар змінюється в кращу сторону. Почав голитися, одягався щоразу в чисте, а найголовніше, став менше вживати.
Дивувало її, що він ніде не працював, але гроші у нього були. Картку, яку дав їй у перший день, так і не забрав. Ще вона помітила, що її почало тягнути до цього похмурого чоловіка.
Чоловіки її увагою ніколи не балували, але навіть цей, далеко не молодий чоловік, бачив у ній лише домробітницю.
Їхнє селище було недалеко від міста, всього-то кілометрів десять. Ольга іноді туди їздила і одного разу зайшла в дорогий бутик і побачила гарну сукню, і захотілося подивитися, як буде виглядати в цій сукні.
Їй дозволили приміряти. Глянула вона в дзеркало і не повірила, на неї звідти дивилася красуня. Вийшла з примірочної, дівчина-продавець посміхнулася:
– Вам дуже пасує! – і тут же запропонувала. – Спробуйте ось з цими туфлями.
Одягла Ольга і туфлі, і мало не заплакала від захвату. Запитала ціну:
– Двадцять дві тисячі. Зробимо знижку десять відсотків. Вам обійдеться близько двадцяти.
Ольга сумно кивнула і пішла переодягатися. Вона в житті таких грошей в руках не тримала.
***
Всю дорогу перед очима стояв її образ у примірювальній:
«У мене ніколи такої сукні не було і туфель – теж. От би зробити ще зачіску і пройтись по селищу. Цікаво, Микита звернув би на мене увагу, якби я прийшла в сукні і туфлях? Сумніваюся, він більше на свого собаку уваги звертає».
***
Повернулася в котедж і стала готувати обід. Приготувала, накрила на стіл. Покликала господаря котеджу. Коли той доїв борщ, по його обличчю стало зрозуміло, що сподобався, він навіть кивнув:
– Дякую! Смачно!
І Ольга зважилася:
– Микита, а коли ти мені гроші заплатиш? – вона опустила голову і забелькотіла. – Я в місті сукню бачила… і туфлі…
Його відповідь просто вразила:
– Так картка у тебе є, купила б, та й все!
– Так вона… вони… дорого коштують…
– А хіба на картці недостатньо коштів? – він чомусь посміхнувся.
– Я всі чеки зберігаю, – одразу повідомила Ольга.
– Які чеки? – не зрозумів той.
– Коли продукти купую.
І тут Микита розсміявся. Сміявся довго, а вона з переляком дивилася на нього.
– Іди, купуй! – і подивився з такою ніжністю.
– Дякую! Прямо зараз?
– Іди зараз!
***
Перш ніж зайти в бутик, Ольга зайшла в перукарню і зробила зачіску.
Продавець-консультант зустрів її з посмішкою, як стару знайому:
– Зважилися?
– Так.
І знову вона стояла перед дзеркалом і милувалася. Підійшла дівчина з красивою дамською сумочкою, повісила її на руку і, глянувши в дзеркало, сказала:
– Ось тепер дуже красиво! Берете?
– Так, – рішуче кивнула головою Ольга.
Вона йшла містом і бачила, що чоловіки проводжають її поглядом. У маршрутці відчувала себе королевою. А в селищі її навіть не впізнавали.
Зайшла в котедж. Очі Микити здивовано розширилися:
– Ольга, це ти?
– Я, – і кокетливо запитала. – Подобається?
– Ти красива.
Він дивився на жінку, але його очі чомусь стали тьмяніти.
– Микита, що не так? – злякано запитала жінка.
– Ти тут ні до чого. Дружину згадав.
– А що з нею?
– Нічого, – він похитав головою. – Закохалася в якогось молодого артиста і поїхала з ним на постійне місце проживання за кордон. Ми з нею майже тридцять років прожили…
Чоловік сів на диван і продовжив, мабуть, хотів виговоритися:
– У мене ж великий бізнес в обласному центрі. Згоден, що не приділяв дружині належної уваги, у мене завжди на першому місці була моя робота. Я і їй роботу організував, у неї було кілька магазинів, які вона продала, коли ми розлучилися, – він важко зітхнув.
– Я почав вживати. Всім нашим бізнесом став завідувати син. Ось він мене сюди і відправив місяць тому. Синові вже двадцять сім. Він у мене розумний хлопець.
Микита знову замовк. Знову зітхнувши, продовжив:
– Зараз побачив тебе і згадав. Так само дружина щиро раділа, коли була молодою. У міру того, як ми ставали багатшими, приводів для радості у неї ставало все менше і менше. Важко було її чимось порадувати.
Ольга несподівано сіла поруч і почала розповідати про своє життя, мабуть, теж хотілося виговоритися:
– У мене ніколи не було ні батьків, ні чоловіка, ні дітей. Та й далі нашого міста я нікуди не виїжджала, завжди мріяла побачити море. Мені через тиждень виповниться тридцять. Роботу у нас в селищі не знайти. У місті мене теж на роботу ніхто не брав.
– Оля, – він поклав їй руку на плече. – А поїдемо на море?
– На яке море? – жінка навіть не зрозуміла, про що він говорить.
– На Чорне.
– Як це поїдемо?
– У мене машина в гаражі. Сідаємо і їдемо. Там і відзначимо твоє тридцятиріччя.
– Микита, ти жартуєш?
– Треба Річарда комусь залишити. І купити все для поїздки, – він встав і мотнув головою. – Часу ще мало, по магазинах встигнемо пройтись.
– Ти, правда, не жартуєш? – склала руки, як на молитві.
– Так, не жартую я. Пішли! – взяв її за руку.
***
На телефоні заграла мелодія. І пролунав крик подруги, схожий на наказ:
– Розповідай!
– Рита, ми були на морі. Як там прекрасно! – і Ольга заплакала від щастя.
– Ти що, плачеш?
– А ще, я заміж виходжу …
Спеціально для сайту Stories
