— А що це ви робите на моїй дачі? Я вам ключі не давала

Ніна Петрівна збирала гроші на дачу дванадцять років. Кожна тисяча відкладалася з особливою дбайливістю — то з пенсії урізала, то на їжі економила, то підробітками займалася. Коли нарешті набралося достатньо на старенький будиночок в садовому товаристві «Світанок», вона не могла повірити, що мрія збулася.

Будиночок, звичайно, вимагав ремонту. Ґанок хитався від кожного кроку, фарба облущилася так, що деревина місцями почорніла, а в сінях були гори мотлоху, залишеного попередніми господарями.

— Мамо, ти ж розумієш, у мене зараз проект горить, — відмахнувся син Ігор, коли вона боязко попросила допомогти з ремонтом. — Може, восени якось.

Дочка Света теж знайшла відмовку:

— Мамочко, у нас же ремонт будинку, Данила в секцію водити треба, часу зовсім немає. Ти вже якось сама, або найми когось.
Племінник Андрій навіть не відповів на дзвінок — скинув і написав у месенджері: «Зайнятий, потім передзвоню». Не передзвонив.

Ніна Петрівна не образилася. Звикла розраховувати на себе. Сусідка Марина Іванівна порадила місцевих чоловіків — Василя і Сергія, які за розумні гроші бралися за будь-яку роботу.

— Тітонько Ніно, — сказав Василь, оглядаючи ділянку, — будинок хороший, тільки занедбаний. Ми його приведемо до ладу, не переживайте.

І привели. Працювали сумлінно, не халтурили. Ґанок зміцнили новими дошками, будинок пофарбували в приємний блакитний колір, весь мотлох вивезли на звалище. Ніна Петрівна готувала їм обіди, пригощала чаєм з пирогами — чоловіки працювали із задоволенням.

— Така господиня — рідкість, — говорив Сергій дружині. — І нагодує, і заплатить чесно, і подякує.

Коли ремонт закінчився, Ніна Петрівна поставила маленьку теплицю, купила гірлянди і розвісила їх по веранді, розставила вазони з петуніями і чорнобривцями. Вийшло затишно.

Вечорами вона сиділа на ґанку з чашкою чаю, слухала птахів і відчувала, як душа відпочиває від міської метушні.

Сусіди виявилися простими, добрими людьми. Марина Іванівна часто заходила на чай, ділилася розсадою і секретами городництва. Іноді приходили Василь з Сергієм — тепер вже просто поговорити, посидіти в дружній компанії.

— У вас тут райський куточок вийшов, — захоплювалася Марина Іванівна. — Така краса, такий спокій.

Як тільки фотографії дачі з’явилися в сімейному чаті, родичі проявили несподівану активність.

— Мамо, а коли новосілля? — одразу написав Ігор.

— Тітонько Ніно, ми з дітьми можемо приїхати на вихідні? — долучилася невістка Ольга.

— Ніна Петрівна, місце шикарне! Треба обмити покупку як слід! — не відставав племінник Андрій.

Новосілля влаштували. Родина приїхала дружною компанією, хвалила ремонт, захоплювалася затишком. Ігор навіть зізнався:

— Мамо, ти молодець, що взялася сама. Ми б так не зробили.

— Правда, тітонько Ніно, у вас тут як у журналі, — вторила Ольга, фотографуючи кожен куточок для соцмереж.

Після новосілля прохання почастішали.

— Мамо, ми можемо щовихідних приїжджати? Дітям на природі корисно, — натякнув Ігор.

— Ніно Петрівно, а ми з друзями не завадимо? Місця ж багато, — додав Андрій.
Але Ніна Петрівна м’яко відмовляла. Дача була її притулком, місцем для самотності і роздумів. Вона не хотіла перетворювати її на заміський клуб для родичів.

— Розумієте, мені потрібно побути наодинці з природою, — пояснювала вона. — Це моє маленьке щастя.

Родина неохоче змирилася, хоча в сімейному чаті іноді прослизали незадоволені коментарі: «Скупиться», «Могла б і поділитися радістю».

На початку літа прийшла сумна новина — тяжко захворіла тітка Клавдія, мамина двоюрідна сестра, яка жила в Ужгороді. Дев’яносто років, нікого поруч, в лікарню не хотіла лягати.

— Треба до неї з’їздити, — сказала Ніна Петрівна дочці.

— Мамо, ну навіщо тобі ця тряска? Ти ж її років двадцять не бачила, — відмовляла Света.

Ігор теж не схвалив:

— Мамо, ти вже не молода, навіщо тобі зайві клопоти?

Але Ніна Петрівна поїхала. Тітка Клавдія лежала в маленькій квартирці, худа, слабка, але з ясним розумом. Дуже зраділа приїзду племінниці.

— Нінуля, рідна, приїхала… А я вже думала, всі про мене забули.

Ніна Петрівна доглядала за нею два тижні. Готувала, прибирала, читала вголос. Тітка Клавдія розповідала про минуле, про сім’ю, про те, як було важко.

— Ти одна з усієї родини душевна залишилася, — говорила старенька. — Решта тільки на свята дзвонять, та й то не всі.

Коли тітка Клавдія пішла з життя, виявилося, що заповіт вона написала на Ніну Петрівну. Квартира невелика, але в центрі міста, плюс пристойна сума в банку.

— Тому що одна тільки і приїхала, — пояснив нотаріус слова покійної. — Єдина, кому вона була потрібна не заради спадщини.

Ніна Петрівна повернулася з похорону втомлена, сумна. Хотілося побути на самоті на дачі, подумати про життя, пом’янути тітку Клавдію в тиші.

Але коли вона під’їхала до своєї ділянки, почула гучні голоси і сміх. На веранді горіло світло, грала музика. Ніна Петрівна повільно піднялася на ґанок і заглянула в будинок.

За її столом сиділа вся родина. Ігор з дружиною і дітьми, Света з
чоловіком, племінник Андрій з подругою. На столі — закуски, міцне, торт. Веселощі в самому розпалі.

— А що це ви робите на моїй дачі? Я вам ключі не давала, — господиня застигла на порозі, дивлячись на застілля рідні.

Тиша зависла на кілька секунд. Потім Ігор підвівся з винуватим виглядом:

— Мамо, ми… ми відзначаємо спадщину тітки Клави. Подумали, що ти не проти.

— А ключі звідки? — холодно запитала Ніна Петрівна.

— Сусіди дали, — пробурмотіла Света. — Ми сказали, що ти дозволила.

— Тітонько Ніно, не сердься, — улесливо посміхнувся Андрій. — Ми ж сім’я! Спадщина — це ж спільна радість!

— Яка ще спільна? — Ніна Петрівна відчула, як закипає всередині. — Коли тітка Клавдія хворіла, де ви були? Коли вона пом.рала одна, хто з вас приїхав? Я одна доглядала за нею, я одна її ховала!

— Ну мамо, ми ж не знали, що все так серйозно, — почав виправдовуватися Ігор.

— Не знали? — голос Ніни Петрівни став жорсткішим. — Я всім говорила, що вона погано себе почуває! Але вам було не до неї! А тепер, коли вона заповіла мені квартиру, ви згадали про спорідненість?

— Ну не будьте такою, — спробувала втрутитися невістка Ольга. — Ми ж просто хотіли розділити з вами радість…

— Радість? — Ніна Петрівна подивилася на неї з презирством. — См..ть людини для вас радість?

— Мамо, ми ж не це мали на увазі, — забелькотіла Света.

— А що мали? Що моя спадщина — ваша спільна власність? Що ви маєте право прийти в мій дім без дозволу і розпоряджатися тут як господарі?

Родичі переглядалися, не знаючи, що сказати. Атмосфера свята зникла.

— Все, — твердо сказала Ніна Петрівна. — Збирайтеся і їдьте. Негайно.

— Мамо, ну що ти, ми ж…

— Негайно! Або викликаю поліцію! Геть.

Родина заметушилася, збираючи речі, недоїдену їжу, дитячі іграшки. Бурмотіли щось про «не очікували такої реакції» і «зовсім образилася».

Коли остання машина зникла за рогом, Ніна Петрівна сіла на ґанок і заплакала. Від втоми, від образи, від розчарування в найближчих людях.

Через півгодини підійшла сусідка Марина Іванівна.
— Ніна Петрівна, що сталося? Ми чули крики…

— Нічого страшного, — витерла очі Ніна Петрівна. — Родичі навідалися.

— Слухай, а вони казали, що ти їм дозволила ключі взяти. Ми й дали, думали, ти попросила. Вибач, що повірили!

— Марино, не переживай. Ти ж не винна, що вони брешуть.

— Які мерзотники! — обурилася сусідка. — Скористалися нашою довірливістю!
Василь і Сергій теж підійшли, дізнавшись про переполох.

— Тітко Ніно, якщо що — ми поруч, — сказав Василь. — Такі родичи ще можуть повернутися.

— Не повернуться, — спокійно відповіла Ніна Петрівна. — Більше я з ними справ не матиму.

— Правильно, — підтримав Сергій. — Сім’я — це не ті, хто рідна кров, а ті, хто в скрутну хвилину поруч.

Ніна Петрівна подивилася на своїх сусідів — простих, чесних людей, які співчували їй більше, ніж власні діти. І зрозуміла, що права була тітка Клавдія: справжня сім’я — це ті, хто любить не за щось, а просто так. Хто приходить не за спадщиною, а за живою людиною.

Наступного дня вона поміняла замок на хвіртці і попередила сусідку більше нікому з рідні ключі не давати. Нехай її маленький рай залишається саме її раєм — місцем спокою і справжньої дружби.

А ввечері заварила міцний чай, дістала фотографії і довго сиділа на веранді, згадуючи добру стареньку, яка навчила її останньому уроку: багатство — не в грошах і не в спадщині, а в тому, щоб оточувати себе людьми, які цінують тебе, а не твоє майно.

У телефоні пищали повідомлення від ображених родичів, але Ніна Петрівна їх не читала. Навіщо? Все вже було сказано.

Спеціально для сайту  Stories

You cannot copy content of this page