Лера росла тихою і спокійною дитиною.
– Розмазня ти в мене слабохарактерна, тихоня! – зітхала мати, коли Лера приходила з вулиці без нового м’яча, який у неї відібрали у дворі хлопчаки.
– Ех, ну що ти за розмазня! – хапався за голову батько, коли замість неї на екскурсію посилали іншу дівчинку, тільки тому, що Лера посоромилася сказати, що в неї більше п’ятірок, ніж у тієї.
– Дійсно, розмазня! – вирвалося одного разу в найкращої подруги, коли на дискотеці Лера забарилася і не встигла запросити вподобаного їй хлопчика на білий танець.
Лера так і жила, впевнена в тому, що вона слабохарактерна. Закінчивши школу із золотою медаллю і музичну школу за класом саксофона, вона легко вступила в консерваторію і так само легко її закінчила. Вона була все така ж тиха і скромна, цуралася стосунків. Та й ніхто особливо не рвався заводити їх із Лерою.
– Що ж ти, так у мене і просидиш у дівках, – переживала мати, дивлячись на дочку, яка цілими днями займалася на саксофоні. – Вчилася б готувати краще, раптом знайдеться нещасний, хто прибере тебе до рук. Чоловіку не музика потрібна, а борщі та котлети!
А Лері хотілося грати. Раз уже стосунків немає, то хоч музика нехай буде. І вона влаштувалася в музичний колектив, який грав у ресторані вечорами. Її з радістю прийняли, і на сцені вона забувала, що вона “слабохарактерна”, цілком віддаючись музиці. Там на сцені, її і побачив Валерій- шеф-кухар ресторану.
Його мати замучила його розмовами, що час йому вже стати розсудливим і знайти собі дружину тиху, скромну. Дітей завести, на сімейні свята збиратися всім разом. Чинив опір Валерій, скільки міг, але останнім часом тиск став нестерпним, і тут йому на очі потрапила Лера. “Одружуся!” – вирішив шеф-кухар і почав діяти.
Лера не очікувала, що така важлива людина зверне на неї свою увагу, і розгубилася. Цією розгубленістю і скористався Валерій. Він швидко познайомився з батьками дівчини і швидко попросив у них її руки.
– Ти дивись, розмазня, а якого чоловіка урвала! – із захопленням і здивуванням поглядала на доньку мама. – Мабуть, квартиру ми з батьком вам подаруємо, але запишу я її на себе. Адже таку як ти, легко навколо пальця обвести.
Так і зробили батьки Лери. На весілля подарували молодим ключі від квартири. Батьки ж Валерія подарували їм невелику дачу.
– Підуть дітлахи, будете вивозити їх на свіже повітря. Ягід насадите, огірочки-помідорчики, – мріяла свекруха. Лера, киваючи, погоджувалася. Вона, як у тумані, вийшла заміж за людину, яку майже не знала. Але їй з дитинства навіювали, що вона тихоня ,і такий чоловік – це навіть більше, ніж межа її мрій.
Лера зітхнула і стала втягуватися в сімейне життя. Збираючись після першої шлюбної ночі вранці в ресторан на репетицію, Лера побачила здивований погляд чоловіка.
– Ти це куди?
– Як куди? На роботу! – Лера не зрозуміла здивування чоловіка.
– На яку роботу? Моя дружина має сидіти вдома, готувати, прибирати, чекати чоловіка з роботи, – голосом, що не терпить заперечень, заявив Валерій. – Я не для того одружився, щоб ще й удома самому готувати. Мені й на роботі вистачає кухні.
– Мені треба написати заяву, попрощатися з колективом і вибачитися. Усе-таки в них на одного саксофоніста стане менше, а вони цього не очікують, – розгубилася знову Лера.
– Напиши вдома заяву, я віднесу, – позіхнув чоловік. – І банді вашій я передам, щоб шукали собі іншого трубача.
– Саксофоніста, – поправила його Лера.
– Та яка різниця, – відмахнувся той.
Так і стала Лера домогосподаркою, не встигнувши насолодитися свободою, музикою і славою.
Оцінюючи кулінарні здібності дружини зі своєї дзвіниці, він завжди знаходив до чого причепитися.
– Ти вирішила, що в нас у будинку водяться вампіри? – пробуючи приготовану страву, бурчав Валерій.
– Ти про що? – не розуміла Лера.
– Часнику не пошкодувала! Тут не тільки вампіри, звичайні люди не витримають, – не соромився у висловах кухар-професіонал усміхаючись.
– Ну, готуй сам! – знизувала плечима Лера.
– Ми вже це обговорювали, – чоловік хмурився і міг весь вечір не розмовляти з дружиною. Їй доводилося вибачатися, адже мовчки сидіти вдома цілий день без спілкування дуже важко.
Лера встигала переробити всі домашні справи до обіду і потім уже не знала, чим зайнятися. Іноді вона діставала свій саксофон, гладила його, немов він живий, розмовляла з ним, прикладала мундштук до губ і перебирала пальцями клавіші, згадуючи якусь мелодію.
Але жодного разу її інструмент не видав жодного звуку. Потім вона прибирала його в кейс і ховала в шафі. Так минав час, і нічого в житті Лери не змінювалося.
Тільки одного разу, прибираючи у квартирі, Лера виявила те, що вивело її з себе.
– Це що?! – вона кивнула на коробку з напоями і делікатесами.
– Та так… взяв трохи зі свята. Навіщо їм стільки? – відповів чоловік.
– Завтра ж віднеси назад! І більше не носи додому їжу й міцне! – звичайна тихоня Лера розійшлася не на жарт.
– Ой, гаразд тобі. Усі носять. А я що, не можу?
– Це злодійство!
– Зовсім ні!
– Якщо я побачу ще раз…
– Гаразд, зануда…
Чоловік начебто почув дружину. А може, став краще ховати…
– Валеріє, – дзвонила частенько свекруха. Її спершу смішило, що невістку звуть так само, як її сина, але потім вона звикла, – як у вас справи з продовженням роду? Коли вже я дочекаюся онуків? Спершу сина не могла одружити, тепер тебе не можу змусити дитину у світ привести.
– Добре, щойно це станеться, ви дізнаєтеся про це перша, – Лера не знала, як відвадити свекруху з такими запитаннями. Хоча вона вже й сама замислювалася про дітей.
Неробство її засмучувало. Неможливо весь день щось прибирати, варити, прати. У неї не триповерхові хороми і не семеро по лавках.
Нарешті, Лера побачила заповітні дві смужки на тесті. Чоловік поставився до цієї новини байдуже. Немов йому сказали не про дитину, а про якусь незначну новину.
– Слава Богу, мати від мене відчепиться зі своїми безглуздими запитаннями, – сказав він, не відриваючи голови від ноутбука і продовжуючи складати нове меню.
Лера відчула, як серце стиснулося. Вона чекала на радість і захоплення, але почула тільки байдужість. Складалося враження, що цікавий стан дружини для нього було лише однією з дрібниць у нескінченному списку справ. Наче йому повідомили, що сьогодні дощ замість сонця, хоча, найімовірніше, ця новина викликала б у чоловіка більше емоцій.
“Ну й добре, – подумала Лера, – зате я стану мамою і буду балувати свою доньку… або сина!” З цими думками вона і стала жити.
Виношування дитини протікало легко, але гормони зробили свою справу – Лера сильно погладшала. Вона ловила на собі презирливі погляди чоловіка, але вдіяти зі своєю новою вагою нічого не могла.
Зате свекруха виявилася, на подив, лояльною.
– Нічого, – гладила вона живіт Лери, – ось з’явиться в нас онука, тоді й займешся собою. А зараз потрібно думати про дитину.
– А якщо онук, – сміялася Лера, – можна далі товстою ходити?
– Онука буде, ось побачиш, – підморгнула невістці свекруха. І як у воду дивилася. Лера привела у світ гарненьку, міцну, здорову доньку, Марійку.
Свекруха обожнювала онуку і готова була не спускати її з рук. Довелося Лері позначити рамки в спілкуванні. Батьки Лери теж любили онуку, але бачилися з нею рідше.
Тепер Лері було чим зайнятися крім готування і прибирання. Вона цілком віддалася вихованню дочки. На себе, як це зазвичай буває, часу не вистачало.
– Розмазня, – обізвала її мати забутим прізвиськом, яка завітала одного разу в гості, – ти себе в дзеркало бачила? Ось як є, розмазня! Ти подивися, на кого ти стала схожа.
Вона підвела Леру до дзеркала. На неї звідти дивилася втомлена жінка, років сорока, хоча Лері не було ще й тридцяти. Тьмяне довге волосся прибране в пучок, щоб не заважало, домашній халат не приховував тіла,яке погладшало, потухлий погляд.
– Не здивуюся, якщо твій чоловічок смажить якусь вертихвістку. І зауваж, вертихвістка – це не риба! – усміхнулася мати і пішла, залишивши розкритиковану доньку перед дзеркалом.
А ввечері прийшов чоловік. Напідпитку і з помадою на комірі сорочки, із запахом чужих жіночих парфумів.
– Це що? – Лера на автоматі ткнула пальцем у рожеву пляму. Валерій навіть відпиратися не став.
– Це – моє нове життя, сповнене романтики, пристрасті та свободи, – усміхнувся чоловік, обдавши Леру свіжим запахом міцного.
– Свободи? По-моєму, в нашій сім’ї невільною була тільки я.
– Вітаю! Тепер ти теж вільна! Я від тебе йду! – розвів руки Валерій і пішов збирати речі.
– До речі, – крикнув він із кімнати, – щоб ти не говорила всім, що чоловік твій негідник, дачу я переписав на доньку. І на квартиру я не претендую.
– Ще б ти на неї претендував, – усміхнулася Лера. Вона була в курсі, що мати підстрахувалася.
– Ну все, бувай! – чоловік послав їй повітряний поцілунок і вже в дверях обернувся. – Якщо чесно, я думав, що буде складніше, думав, ти істерику закотиш, а ти нічого, молодець, стійко витримала удар! Як справжня розмазня.
Лера промовчала. Їй хотілося кричати, вити, бити посуд, але вдома була маленька дитина. Та й показувати свою слабкість і залежність не хотілося. Вночі вона поплакала в подушку, а вранці прокинулася абсолютно щасливою людиною.
Вона немов відмила вікна і стала бачити світ у його яскравих фарбах. По суті, в будинку нічого не змінилося, хіба що ніхто тепер не чіплявся через дрібниці.
Перше, що зробила Лера – дістала саксофон, дбайливо стерла пил з чохла і вийняла інструмент.
– Ну, привіт, нове життя! – знову погладила його Лера. У ліжечку стояла маленька Марійка і з цікавістю спостерігала за матір’ю.
Через тиждень Валерій приніс Лері папери на підпис. Там було обумовлено все, що стосується доньки, аліментів, майна та інше. Лера була з усім згодна і без розмов усе підписала. Її навіть не стали викликати до суду, лише надіслали свідоцтво про розірвання шлюбу.
А незабаром вона дізналася, що колишній чоловік знову одружився.
Аліменти аліментами, але Лері потрібно було якось жити. Випадково на вулиці вона зустріла бас-гітариста Павла з гурту, в якому вона раніше грала в ресторані.
– Лерко, скільки років! Ти стала така… така…
– Товста? – сміючись, підказала йому Лера.
– Апетитна! – Павло із захопленням дивився на неї. І не дивно – Лера, нарешті, викроїла час і сходила в перукарню і до стиліста. Із сірої втомленої миші вона перетворилася на яскраву і спокусливу жінку, впевнену і таку, що знає собі ціну.
Тепер пишні форми не псували її, а надавали шарму.
– Слухай, Леро, не хочеш приєднатися до нашої банди? Ми набрали новий колектив, нам дуже потрібен саксафон, – Павло благально дивився на Леру.
– Ні, Павло, я у ваш ресторан більше ні ногою! – відмахнулася вона.
– Так ми пішли в інший ресторан, тобі Валерій хіба не казав? – здивувався Павло.
Валерій їй зовсім нічого не говорив, але про це вона не стала поширюватися, як і про те, що він пішов до іншої. А щодо роботи вона обіцяла подумати, хоча потай уже бачила себе на сцені.
Проблема була в тому, що в садок Марійку було віддавати ще рано. Але тут, як не дивно, виручила свекруха, запропонувавши свою допомогу. Вона не змінила свого ставлення до онуки після того, як її син пішов із сім’ї.
– Цей самець добігається по спідницях, що його випнуть звідусіль, – сердилася на сина свекруха. Їй дуже не подобалася друга дружина сина. – Ось уже, воістину, по заслузі буде.
Свекруха забирала Марійку і відвозила її на дачу. Там було роздолля для дитини. А Лера спокійно могла репетирувати і грати вечорами в ресторані. Вона сильно змінилася.
Від слабохарактерної тихоні не залишилося й сліду. Навіть її власна мати стала шанобливо з нею розмовляти, жодного разу не пригадавши, якою вона була.
Лера любила приїжджати на дачу. Вони часто там збиралися – вона, свекруха, іноді приїжджала мати Лери, влаштовували жіночі посиденьки. Іноді Лера залишалася там із Марійкою, а часом і зовсім сама, прихопивши із собою саксофон.
Одного разу, граючи на дачі, вона почула рідкісні хлопки позаду себе. Обернувшись, ледь не впустила інструмент – на порозі з валізкою стояв Валера і плескав у долоні.
– Усе сурмиш? – посміхався він на весь рот
– Припустимо, – насупилася Лера. Щось підказувало їй, що неспроста тут з’явився колишній чоловік.
– Леро, така справа, можна я поживу на дачі? – зам’явся він.
– А що так? Вигнала тебе твоя романтика і пристрасть у нове вільне життя? – усміхнулася Лера.
– Ну, скажімо, у нас виникли певні розбіжності, – ухилився від відповіді Валерій і підморгнув Лері.
– У ресторані живи. Чого до мене прийшов?!
– Із ресторану мене… вигнали. – Колишній чоловік відвів погляд. Від свекрухи Лера вже знала, що чоловіка спіймали на крадіжці продуктів і пригрозили судом. Довелося йому повертати суму накраденого і йти по доброму. Врятувало тільки те, що він виручив одного разу директора ресторану, і той не став тепер подавати заяву в поліцію на горе-шефа.
Але в ресторанному бізнесі чутки швидко розходяться, і Валерія на хорошу посаду ніхто не хотів брати. А працювати на картоплі фрі йому гордість не дозволяла. Ось і вирішив трохи відсидітися у колишньої дружини, а потім поїхати в інше місто, щоб спробувати щастя там.
– Ми з тобою, все ж таки не чужі. Пусти пожити, га?
– Лише тому, що ми не чужі, грошей із тебе за проживання на дачі не візьму, – задумалася Лера. – Але й прохолоджуватися не дам: роботою забезпечу. Потрібно прибрати в теплиці, перекопати грядки, спалити листя і стару траву, нарубати дров, зібрати яблука, поправити паркан.
Вона загинала пальці, озвучуючи перелік робіт, а у Валерія повільно починала відвисати щелепа.
– Леро, ти ж несерйозно? – сторопів колишній чоловік, дивлячись на загнуті в кулак пальці.
– Валерію, я серйозна як ніколи! Давай, вирішуй швидше, мені їхати треба. Залишати тобі ключ чи ти теж ідеш?
– Залишати, – похмуро буркнув він.
– Але якщо не працюватимеш, приїде поліція і виставить тебе за хвіртку. Зрозуміло? І якщо ти залишишся, то живеш тут тільки до першого снігу.
– А потім? – здивувався колишній чоловік.
– А потім – романтика, свобода і що там у тебе ще за списком? – усміхнулася Лера, закриваючи за собою хвіртку.Спеціально для сайту Stories
