Валя років у 13 зрозуміла, що між батьками стосунки стали іншими.
Ні, в будинку не спалахували скандали з биттям посуду, не стояв крик, не линули лайки, але обстановка стала якоюсь напруженою.
Батьки на той час два роки займалися квітковим бізнесом, і в родині з’явилися гроші.
Мати, Лідія Романівна, відповідала за бухгалтерію, а батько, Петро Сергійович, займався всім іншим, частенько їдучи у відрядження.
Ось в одному з таких відряджень він і знайшов своє нове кохання.
Про це Валя дізналася тільки через кілька років, а тоді уважна і розважлива дівчинка тільки зрозуміла, що батьки нещасні, вона жаліла їх обох і намагалася не дратувати.
По дому допомагала, не гуляла допізна з подружками, добре вчилася, завдяки чому вступила до інституту на бюджет.
– Ти вже доросла, зможеш мене зрозуміти, – сказав батько через місяць після її вісімнадцятиріччя. – Я покохав іншу жінку, і ми з твоєю мамою розлучаємося. Так буває.
Валя кинула короткий погляд на Лідію Романівну, яка стояла тут же зі скорботним обличчям, – ридати начебто мати не збиралася, тільки важко зітхнула.
– Так, тату, я доросла, і постараюся зрозуміти. Це ж уже давно почалося? Ви просто чекали мого повноліття? – Валя справді була розумненькою дівчинкою.
– Так, – тепер уже батько важко зітхнув і продовжив: – Ми вирішили продати частину бізнесу і купити тобі квартиру.
Мамі залишиться два павільйони, з великим обсягом вона навряд чи впорається, а тобі вчитися треба. А я… їду в інше місто, донечко.
Плакати і вмовляти батьків Валя не стала. Навіщо?
Вони давно вже все вирішили, а вона і справді доросла, причому подорослішала набагато раніше, ніж вони думали.
Вчитися їй подобалося. Вона ще в школі вирішила стати чудовим програмістом, і робила все, щоб свою мрію здійснити.
Жити продовжувала з матір’ю – це влаштовувало обох, а свою квартиру здавала.
До слова, “двушка”, в якій вони раніше жили повною сім’єю, ще до шлюбу належала Лідії Романівні.
Чоловік і донька були там тільки прописані. Обидва виписалися. Петро Сергійович до нової дружини, Валя – у свою квартиру.
Мати потихеньку займалася бізнесом, найнявши для цього хорошого керівника.
Нікуди особливо не ходила, вважаючи за краще проводити вільний час удома, і здавалася абсолютно спокійною після розлучення.
Валя видихнула. Вона побоювалася, що мати впаде в депресію, але та, мабуть, давно все пережила.
На третьому курсі Валя зібралася заміж за однокурсника Славка- сироту, який приїхав у їхнє місто з далекого провінційного містечка.
– Що, інших варіантів не було? – невдоволено запитала Лідія Романівна. – Він же бідний, та й батьки в нього, як я розумію, не заможні.
Не інакше, на квартиру твою націлився! Вони зараз усі такі. Аби влаштуватися зручніше на шиї в якоїсь наївної дурепи.
– Мамо, по-перше, Славко дуже розумний. Не кожен може, не маючи ні підтримки, ні грошей, вступити до нашого інституту.
По-друге, він добрий, турботливий, цілеспрямований. Зароблятиме стільки, що п’ять таких квартир, як моя, зможе легко купити.
Та ми з ним одне одного кохаємо, зрештою!
Мати невдоволено стиснула губи, але більше ні слова про вибір доньки не сказала.
Весілля молоді вирішили не грати. Розписалися удвох, і після чергової вдало складеної сесії поїхали на два тижні на гірськолижний курорт.
Грошей у батьків ні на що не просили, хоча Петро Сергійович до цієї події надіслав певну суму. Обидва вже давно підробляли за фахом, і цілком себе забезпечували.
Валя і не думала, що мати буде лізти в їхнє життя, але кілька разів на тиждень вони розмовляли по телефону, раз на місяць зустрічалися, а тут Лідія Романівна раптом почала дивно поводитися.
Телефонні розмови швидко згортала, зустріч переносила кілька разів, та й узагалі здалася доньці якоюсь… не такою.
На спроби Валі з’ясувати, що відбувається, мати тільки відмахувалася – все добре!
– Може, у тещі кавалер завівся, – припустив Славко. – Так ти радуйся! Лідія Романівна ще зовсім нестара жінка. Буде ж чудово, якщо вона знову вийде заміж.
– Та я б раділа, якби вона про це сказала. А мати явно щось приховує… – задумливо відповіла Валя.
Об’єктивно кажучи, мати не була красивою жінкою. Так, симпатична, волосся густе, блискуче, очі карі, але була невелика зайва вага, та й не вміла вона себе подати, якось прикрасити…
Загалом, не дочекавшись, поки мати вибере час для чергової зустрічі, а вона це не могла зробити протягом двох місяців, Валя вирішила сама нанести їй несподіваний візит.
– Ой, донечко, – Лідія Романівна, яка відчинила їй двері, явно зніяковіла. – Що ж ти не подзвонила? Раптом нас би вдома не було? Та ти проходь…
– Я поруч просто опинилася. Ось вирішила зайти, похвалитися, що нас зі Славою взяли в хорошу компанію працювати. Тортик принесла… – Валя з подивом дивилася на матір.
За короткий термін Лідія Романівна неймовірно змінилася – стильна стрижка, гарний домашній костюм, очі блищать, та й явно схудла.
Не інакше – кохання!
“Кохання” сиділо на кухні в строгих штанах і випрасуваній білій сорочці. На вигляд чоловікові було років 35.
Потім виявилося, що він молодший за матір на шість років. Чоловік був високий, стрункий і привабливий.
Особливо його прикрашала усмішка, якою він і обдарував Валю під час знайомства.
– Едуард. Можна просто Едик, – глибоким оксамитовим голосом вимовив кавалер матері. – Ну, мені бігти треба. Справи! – розвів він руками. – А ви, дівчатка, тут поговорите, якраз про своє, про жіноче.
Мати зніяковіла і хихикнула, здивувавши Валю, підставила щоку для поцілунку Едику і провела його за двері.
М-так, молодець… Матір можна зрозуміти, тільки от не вселяв він Валі довіри і все!
Але з’ясувалося, що головне – він вселяє довіру матері. Ба більше, вони місяць як одружені.
– І ти навіть нічого мені не сказала? – здивувалася Валя.
– А що?! Твій батько має право на особисте життя, а я ні?!
– Не в цьому річ. Ти теж, звісно, маєш право, але чому приховувала?
– Та я знала, яка буде реакція! Едик же молодший за мене, і не надто багатий, хоча й має власний бізнес.
Зрозуміло ж, що я не хотіла слухати від тебе критику. А ми кохаємо одне одного! – палко вимовила Лідія Романівна.
– Мамо! Та заради Бога! Я тільки рада за тебе.
Валя була не зовсім щирою. Едик виглядав як типовий альфонс, і який у нього був бізнес, залишалося загадкою.
“Щось купує, щось продає. Та яка різниця?” – відмахнулася мати, почувши відповідне запитання доньки.
Справді, заспокоювала себе Валя, різниці немає. Лише б матері було добре.
Протягом наступних трьох років здавалося, що Лідії Романівні й справді добре. Принаймні, вона жодного разу на Едика не поскаржилася.
Навпаки, із захопленням розповідала, як він про неї дбає, як не зводить із неї очей навіть на відпочинку, де повно молоденьких дівчат.
Виглядала мати при цьому чудово.
Валі нічого не залишалося, як вірити матері. Тим паче що вона сама з головою занурилася в роботу.Вони зі Славою вирішили спочатку міцно стати на ноги. Купити квартиру просторішу, обзавестися машинами, створити фінансову подушку, а потім уже обзаводитися дітьми.
А ще й помандрувати хотілося… Загалом, обидва в працювали на здійснення всіх цих планів.
Тому Валя не відразу помітила зміни в настрої Лідії Романівни. Та одного разу покликала доньку на зустріч і з ентузіазмом почала розповідати, що придумала нову концепцію для своєї фірми.
– Доведеться все переробити, але воно того варте! – заявила мати.
– Чудово! Але є якась проблема, я вважаю? – Валі здалося, що мати аж надто збуджена і ретельно намагається приховати нервозність.
– Бракує грошей, – зітхнула Лідія Романівна, відводячи очі. – Скількись у мене є, звісно, але потрібен ще мільйон…Мені в трьох банках відмовили. Колись давно в нас із твоїм батьком були прострочення за кредитами, напевно, тому.
Валя терпляче чекала продовження.
– Ось я й подумала, може, ти на себе кредит візьмеш? А через півроку, коли вже мені піде прибуток, я почну його віддавати…
– Мамо, ми зі Славою, звісно, не бідуємо, але це дуже великі гроші для нас поки що… Що ми будемо з ним робити, якщо твоя нова концепція не спрацює і ти не зможеш платити?
– Чому ти в мене не віриш, донечко?!
– Я вірю, але…
– Гаразд. Ні, так ні, – вдавано байдуже сказала мати, нервово мнучи в руках серветку.
– Добре. Я поговорю зі Славою.
Чоловік, на подив Валі, не став обурюватися.
– Це твоя мама, і раніше вона нічого не просила, – сказав він спокійно. – Якщо навіть вона не зможе платити, будемо вважати це подарунком.
Валю, ну справді, у нас дуже перспективна робота. Через кілька років нам цей мільйон копійками здасться…
– Думаєш?
– Знаю! Ну візьми з неї нотаріальну розписку, якщо тобі від цього легше стане. Тільки… я б з’ясував, навіщо їй все-таки ці гроші. Дивно все це.
Розписку Валя взяла, а ось з’ясовувати подробиці не стала, тим паче, що мати намагалася їй показати проект нових квіткових салонів. Та вона ж у цьому нічого не розуміє.
Як потім вона шкодувала, що не стала вникати в деталі!
Через півроку Лідія Романівна все ще не могла похвалитися оновленими магазинами.
На запитання дочки з цього приводу відповідала якось незрозуміло, скаржачись на нерозторопних підрядників. Кредит при цьому виплачувала Валя.
На цій підставі вона вирішила сама подивитися на магазини матері.
– А в нас господар – Борис Іванович, – простягнула симпатична продавчиня одного з салонів, коли Валя попросила запросити господиню.
– І давно?
– Та вже майже півроку…
У другому магазині ситуація була аналогічна.
Мати, наче відчувала, навіщо донька їй телефонує, і на дзвінки не відповідала. Вдома її теж не виявилося, принаймні Валі ніхто не відчинив двері.
Зате у дворі вона зустріла сусідку, Ангеліну Вікторівну.
– Ой, Валюшко, як добре, що я тебе зустріла! – зраділа жінка. – Може, ти на свою матір вплинеш?
– А що трапилося? – насторожилася Валя.
У світлі останніх подій вона вже й не знала, що очікувати…
– Та мама твоя ні в яку не хоче мені квартиру продавати. Каже, що не може зробити знижку як сусідці – гроші потрібні! А я ж не прошу жодних поблажок! Мені б дочку із зятем поруч поселити, і все. Заплачу повну вартість!
– Я поговорю… Але нічого не обіцяю.
Валя не стала говорити сусідці, що вперше чує про продаж квартири, – нічого всім знати про їхні проблеми. А те, що проблеми є, вона була впевнена.
Тільки на третій день Валі вдалося підстерегти матір у дворі. Навіть довелося взяти відгули для цього.
– Мамо, нам треба поговорити! – перегородила вона їй дорогу. – Тільки нічого не приховуй від мене, будь ласка. Я ж твоя донька!
Валя намагалася говорити спокійно і переконливо, хоча це було нелегко.
Славко за допомогою своїх приятелів з’ясував, що Едуард жодним підприємцем не був, натомість двічі був одружений, мав борги з аліментів і ніде не працював.
Треба було раніше все це з’ясувати! Та чого вже тепер…
Мати покірно кивнула і видала таке…
– Едик потрапив у дуже погану ситуацію. Його підставили…
– І що? Його потрібно тепер відмазувати від в’язниці? – перебила її Валя, яка раптово розлютилася.
Мати докірливо на неї подивилася:
– Гірше. Його можуть … Розумієш, півроку тому Едик придумав чудовий бізнес. Я продала свої павільйони і в тебе гроші взяла… Але нічого не вийшло!
І тоді Едик вирішив зіграти в казино – він узагалі везучий чоловік! Але не цього разу…
– То хто його підставив?! Рулетка?! Мамо, ти сама-то віриш у те, що говориш?!
– Доню, не кричи. Ми всі проблеми вирішимо. Ось продамо мою квартиру і віддамо вам мільйон… І борги Едика теж вистачить віддати.
– Мамо!!! Та він альфонс звичайний і, як я тепер розумію, гравець! Тобі тікати від нього треба, а не квартиру продавати!
– Не кажи так! Ми кохаємо одне одного! Чи ти вважаєш, що кохання – це тільки в молодих буває? – очі Лідії Романівни почали наповнюватися сльозами.
– Мамо, та не вважаю я так, – м’яко відповіла Валя, яку налякали сльози матері. – Звичайно, ти можеш любити кого хочеш, але він же тебе обманює, гроші з тебе тягне. Так не можна…
– Я маю допомогти коханому чоловікові, – вперто повторила мати.
– Добре, а де ти жити будеш потім?
– У Едика будинок є в селі, кілометрів п’ятдесят звідси. Ми там поживемо, поки він на ноги не встане і не зможе купити квартиру в місті.
Валя дуже сумнівалася, що Едик коли-небудь “встане на ноги”, але мати її і слухати не хотіла.
У підсумку вони серйозно посварилися і розійшлися, кожна з твердим наміром більше не спілкуватися одна з одною.
… Мати з’явилася на порозі квартири доньки і зятя через півроку. Ще більше схудла, якась змучена, з потухлим поглядом.
– Вибач мені, донечко, – замість привітання тихо промовила вона.
– Проходь, – спокійно відповіла Валя і посторонилася.
Потім Лідія Романівна знесиленим голосом повідала, що борги Едика вони віддали, продавши її квартиру, і справді поїхали в село.
Тільки будинок виявився маленькою хатинкою із туалетом на вулиці. Добре хоч газ і вода всередині були.
– Розумієш, мене це не злякало. Нехай так… Це ж ненадовго, – розповідала мати. – Заради Едика я готова була потерпіти, кинулася налагоджувати побут…
А він став пропадати – казав, що шукає можливості для бізнесу, зустрічається з потенційними інвесторами…
Залишок грошей від продажу квартири швидко танув. Іноді він привозив якісь незначні суми і просив ще потерпіти…
– А потім зник, – підказала Валя.
Мати скорботно кивнула.
– А тиждень тому з’явилися якісь люди. У костюмах і на хорошій машині, представилися партнерами, але більше були схожі на бандитів.
Сказали передати Едику, що термін на виплату боргу закінчився і тепер із ним говоритимуть по-серйозному. Мені не повірили, що я нічого не знаю, обіцяли повернутися… Мені страшно.
Валя мовчала. Злитися на матір вона давно вже перестала, зараз їй було її просто шкода.
– Мені нікуди більше йти, – заплакала Лідія Романівна.
Виганяти її, звичайно ж, ніхто не став. Два місяці вона прожила у них, приходячи до тями. За цей час подала на розлучення і влаштувалася на роботу.
Едик так і не з’явився. Добре, що борги його не були офіційними, і при розлученні їхня частина Лідії Романівні не дісталася.
Вона орендувала квартиру і з’їхала від дочки. Валя зі Славою подумують взяти на себе іпотеку, переїхати, а це житло надати матері. Тільки оформляти на неї нерухомість не збираються.Спеціально для сайту Stories
