– Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути? Тобі ж всього двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не говорила?!
Алла пригорнулася до чоловіка, віддано подивилася в очі:
– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…
– А тепер? На що ти розраховуєш тепер?!
Вони познайомилися випадково. Алла вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там – ожеледь. Дівчина послизнулася на сходах і, напевно, впала б, якби чиїсь сильні руки не підхопили її буквально в польоті.
– Обережніше, – почула вона оксамитовий чоловічий голос поруч із собою, – тримайтеся за мене…
Відчувши, що твердо стоїть на ногах, Алла підняла очі на свого рятівника:
– Дякую…
– Що ж ви так навантажилися? – з посмішкою запитав незнайомець, – та в таку погоду?
– Батьків в гості чекаю, – просто відповіла Алла, – їдуть перевірити, як я в місті живу. Ось і…
– Зрозуміло. І далеко вам все це тягнути? Може, вас підвезти?
– Ну, що ви. Незручно. Ви і так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Он мій будинок – зовсім поруч.
Алла, обережно ступаючи, пішла у вказаному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою…
Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: в пам’яті постійно спливала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх баченнях.
«Яке миле створіння, – думав він, – відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… І голос… Ні, я повинен її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…
Микита не був дамським угодником, скоріше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже насторожено, весь час чекав підступу.
Причиною тому була нещаслива перша любов, яка закінчилася банальною зрадою.
З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, провівши його в армію і пообіцявши чекати, через півроку вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.
Коли Микита повернувся, вона, анітрохи не соромлячись, видала:
– Микита, ну не переживай ти так. Якщо тебе це заспокоїть, знай: я досі тебе кохаю. Однак, кохати і виходити заміж – це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя на орендованій квартирі або, ще краще – в гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…
Микита все зрозумів. Довго страждав. Навіть почав вживати. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету…
І ось тепер, він – тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік, замислився про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то – мигцем.
А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. А він навіть імені її не дізнався…
Два тижні Микита маячив у тому самому магазині. Чекав прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.
Увечері після роботи Алла зайшла купити щось на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:
– Нарешті я вас знайшов!
Впізнавши свого рятівника, посміхнулася:
– А навіщо ви мене шукали?
– Ми забули познайомитися! Я – Микита, а ви?
– Мене звати Алла, – дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Микита?
– Далі? А далі нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?
– Не знаю, так несподівано…
– Погоджуйтеся, Алла! – вмовляв чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…
Він розповів їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…
Алла уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, все більше їй подобався…
Вони почали зустрічатися. Практично щодня. І чим більше зустрічалися, тим сильніше прив’язувалися одне до одного. Їм було добре разом, незважаючи на те, що Алла виявилася дівчиною цнотливою, до себе Микиту не підпускала.
Спочатку чоловіка це здивувало, а потім привело в справжній захват. Тепер він був абсолютно впевнений, що Алла призначена йому долею і чекала тільки його!
Він познайомив Аллу зі своєю мамою. Алла відвезла Микиту до своїх батьків у село.
Там Микиті все дуже сподобалося. Простий уклад життя, прості стосунки. Гостинний господар.
Саме там, у присутності батьків, Микита зробив Аллі пропозицію…
На реєстрації були найближчі: так захотіла Алла. Сказала, що не хоче великого торжества, але зате мріє про справжню весільну подорож. Микита погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався через місяць після весілля.
І ось уже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Кожен день після роботи летів додому як на крилах…
В один із прекрасних сімейних вечорів Микиті здалося, що Алла чимось стурбована.
– Що з тобою, кохана? – турботливо запитав він, – ти здорова? У тебе все гаразд?
– Нам потрібно поговорити, – тихо відповіла молода дружина…
– Кажи, я тебе уважно слухаю.
– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Алла, насилу підбираючи слова.
– Нормально поставлюся, – Микита бачив, що дружина сильно хвилюється, і спробував її заспокоїти, – щоб не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю…
– Я розумію, що повинна була сказати раніше… Але не змогла…
– Алла, не муч мене, – Микита вже почав напружуватися, – ти мене розлюбила?
– Ні, звичайно. Тільки… Вибач… У мене є діти… Двоє…
– Що? Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути?
– Я не жартую…
– Але тобі ж всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не говорила?!
Алла пригорнулася до чоловіка, віддано заглянула в очі:
– Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…
– А тепер? На що ти розраховуєш тепер?!
– Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…
– Пробачу?! Я?! – Микита все ще не вірив у те, що почув…
– Розумієш, у мене, як і у тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже кохали одне одного. Дізнавшись, що я при надії, він кинув мене. Злякався. Мені ж тоді було всього сімнадцять. Коли народився син, він одумався, вибачення попросив.
Я пробачила. Ми почали жити разом. Ще через рік народилася дочка. А він, поки я ходила при надії, іншу собі завів. Аришці було шість місяців, коли він знову мене кинув. Тепер вже з двома дітьми.
– І де ж тепер твої діти? Якийсь кошмар… Я ж був у вас у селі… Твої батьки нічого не сказали. Теж приховали, виходить…
– Діти поки живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, ось і запропонували, щоб я малюків у них залишила.
– А батьки, що ж? – не вгамовувався Микита, – невже не шкода онуків?
– Вони їх регулярно відвідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.
– Зрозуміло. Сімейка – та ще…
– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Зауваж, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…
– Та вже…, – кинув Микита, – і невинність ти круто розіграла… Я навіть повірив у твою цнотливість…
– Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…
– А у нас вийшло?
– Звичайно! Ми ж кохаємо одне одного!
– І ти можеш це говорити після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!
– А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А ось чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.
– Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – люблю. А якщо відмовлюся – значить ні?
– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. Ось і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.
– Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?
– Готова.
– Але це ж жахливо! Невже ти не розумієш?!
– Просто я дуже сильно кохаю тебе…
Микита більше не міг цього слухати. Він схопив куртку і вибіг з квартири.
Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтися.
Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…
– Не знаю, що й сказати, синку, – задумливо промовила мати, вислухавши Микиту, – тут ти сам повинен вирішувати.
– Що вирішувати, мамо? Адже я заздалегідь все знаю: якщо погоджуся – мені буде погано, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.
– Тоді не поспішай щось робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти будеш жити з людиною, здатною на таке…
– Я теж не уявляю…
– То, може, краще вам розлучитися?
– Я люблю її, мамо…
– Тоді не знаю…
Микита залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Алла відмовилася:
– Не хочу вішати на тебе такий тягар, – сказала вона абсолютно спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми будемо їх відвідувати.
– В якості кого? – втомлено запитав Микита, – вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.
– І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.
– Дивися сама, – кинув у відповідь Микита і більше не повертався до цієї теми.
До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина возиться з ними, Микита мимоволі думав:
“– Цікаво, що буде, коли у нас народиться дитина? Раптом, зі мною щось трапиться? І що тоді? Вона і її сюди відвезе?”
Через рік Микита подав на розлучення…
Не зміг так жити…
Та й кохання кудись випарувалося…
Спеціально для сайту Stories
