– Олю? А ти що тут робиш? – Оля вийшла в передпокій, коли почула, як у замку повертається ключ. Потім двері відчинилися і зайшла її мама і, звісно, дуже здивувалася, побачивши її, Олю, тут, у батьківській квартирі.
Оля зітхнула.
– Та ось…Пішла я від Олега. На обличчі Олі з’явилася сумна напівпосмішка, а очі наповнилися сльозами.
– У сенсі? – мама, яка почала знімати з себе пальто, зупинилася і з подивом подивилася на доньку.
– У прямому! – Оля усміхнулася.
– Так, – Оля бачила, що її мама взяла себе в руки, бо вона знову почала рухатися: зняла пальто, чоботи, попрямувала мити руки. – Іди на кухню, – кинула вона Олі. – Я зараз переодягнуся, прийду до тебе і ти мені все розкажеш.
Хвилин за п’ять на кухні з’явилася мама.
– Ой, донечко, ти вечерю приготувала? Дякую, – сказала вона. – Невже тебе так рано відпустили з роботи?
– Я сьогодні взагалі не була на роботі, – вимовила Оля.
– Так …що в тебе сталося з Олегом? – запитала мама.
– На мене вчора кинувся собака і вкусив, – очі Ольги наповнилися болем.
– Який собака? Ти що кажеш таке? – мама уважно подивилася на доньку.
– Такий собака, мамо! Величезний! – Оля закрила обличчя руками. – Я ж казала! Я просила! Ну зустрічай ти мене на зупинці! А йому ліньки. Просто лінь. Але ж я відразу сказала, що треба знімати іншу квартиру, що мені страшно буде ходити серед усіх цих гаражів, та ще й без ліхтарів. Я казала, я просила…
Оля важко зітхнула, прибрала руки від обличчя і стала буравити своїм поглядом обличчя своєї матері.
– А ти ще, мамо, піддакувала йому. Мовляв, так, краще зняти дешевше. Ти що, мене зовсім не любиш?
– Почекай….А собака-то тут до чого? – запитала мати.
– Я вчора затрималася. Було темно. Раптом із темряви виплило величезне, кудлате і кинулося на мене. Я застигла. Думала, що оскільки він йде з господарем і господар сказав йому “до мене”, і “фу”, то вони просто пройдуть повз і все. А він підбіг і вкусив мою ногу.
Ольга почала плакати.
– А від Олега ти чому пішла? Із собакою все зрозуміло. Треба було в травмпункт звернутися і все, – мама знизала плечима.
– І все? – сльози Ольги миттєво висохли. Вона відчула злість. – А нічого, що він навіть не вийшов із дому, коли я йому зателефонувала. Нічого, що не допоміг? І в травмпункті його зі мною не було!
Оля відчула, як її руки знову затряслися від такої несправедливості.
– І що такого? – мама була спокійна, навіть занадто. – Подумаєш, довелося з’їздити в лікарню – з ким не буває? – вона знизала плечима.
Очі у Ольги розширилися від подиву, і в голову полізли думки про те, що, напевно, вона не рідна донька, – адже мати, та, яка привела у світ свою дитину, так просто не може думати.
– Мамо, ти серйозно? Тобто, якби ти потрапила б у таку ситуацію, то….
– Ні, я не можу потрапити в таку ситуацію, – мама негативно похитала головою. – То давай далі, чому ти пішла від Олега?
Оля раптом зрозуміла, що її мама не зрозуміє всього жаху її ситуації. І від цього їй стало сумно. Вона знову важко зітхнула.
– Тому що йому на мене наплювати. Він не надає мені жодної підтримки, а вимагає. Ну щоб я прибирала, готувала, працювала, залицялася до нього….
– А хіба це не жіночі заняття? – Оля помітила, що її мама усміхнулася.
– У всіх по різному, мамо. Наприклад, у тебе це не так….
– Ой, донечко! Ти на мене не дивись. Якби в мене був би такий чоловік, як у тебе Олег, то я б усе це робила для нього. Він же в тебе гарний, статний, усі дівки на нього вішаються! Дивись, не встигнеш озирнутися – відведуть! – мама підморгнула Олі й додала. – Тож, люба, збирайся і їдь назад. Я тобі таксі викличу.
– Нікуди я не поїду! – обурилася Оля. – Я абсолютно не хочу бути з ним на таких умовах. Досить! Усе йому, йому, йому….Вранці, бачте, я маю встати раніше й приготувати сніданок, з вечора зробити й покласти йому обід, попрасувати всі його речі. А мені? Мені це хтось робить? Ніхто! Ні! Я залишаюся тут.
– Олю, бери свої речі і йди куди хочеш. Моя донька має один раз вийти заміж і не розлучатися. Якщо важко, терпи. Ти ж жінка! А Олег твій – красунчик. Я ще раз тобі кажу, що тобі потрібно триматися його.
– Добре. Я піду! А Олега мого можеш забрати собі, раз він так тобі подобається! – кинула Оля і пішла у свою колишню кімнату за своєю сумкою, радіючи, що вона її не стала розбирати. Вона знала, що могла б залишитися, але також вона знала, що її мати перетворила б її життя на пекло.
Оля взяла сумку, вийшла з квартири і набрала подрузі.
– Іро, привіт! Мені деякий час потрібно пожити десь. Приймеш мене. Дякую, люба. Ага. За півгодини у тебе буду.
Минув час.
Після того, як мама вигнала її з квартири, Оля перший час пожила у своєї подруги і з’їхала, щойно змогла зняти кімнату.
Із чоловіком вона розлучилася. І кілька років навіть не думала про те, що зможе взагалі зійтися з кимось.
Але, як то кажуть, ми припускаємо, а Господь розпоряджається…
Той день починався як зазвичай.
Оля приїхала на роботу вчасно, увімкнула свій комп’ютер, узяла чашку і попрямувала в кімнату відпочинку, щоб зробити собі каву. Їй хотілося спати і зовсім не хотілося працювати.
Потім вона поставила чашку з кавою на стіл і сіла за нього. Дістала телефон і побачила, що сьогодні день народження однієї її подруги з інституту. І тут Олі спало на думку, що вона цілком може привітати її. Так, звісно, зараз вони вже майже не спілкувалися, але чому ні?
Не довго думаючи, Оля написала їй привітання в месенджері, і її телефон одразу ж вибухнув дзвінком.
– Олю, привіт! – це була та сама подруга. -Дякую за привітання. Що ти сьогодні робиш увечері? – запитала вона.
– Та …нічого, – відповіла Оля.
– І це чудово. Записуй адресу. Це кафе, я там сьогодні якраз відзначаю своє свято. Приходь. Там народ із нашої групи буде, поспілкуєшся і мені буде приємно, – запропонувала Наталя.
– Це так несподівано….. Правда, – Оля відразу захотіла поїхати на цю зустріч, але подарунок! Подарунка-то в неї немає….
– Усе, навіть слухати тебе не хочу. Давай, до зустрічі, – заявила раптом Наталя і відключилася.
Увесь день Оля роздумувала їхати їй чи ні, а потім наважилася: зрештою, замість подарунка можна й гроші дати. І це навіть буде краще, бо тоді Наталя купить собі те, що їй хочеться.
Оля йшла поруч із молодим чоловіком, який зголосився проводити її додому, і роздумувала: попрощатися з ним реально біля свого будинку чи біля чужого і, якщо біля чужого, то якого?
– А ти Наталю звідки знаєш? – запитала вона його.
– Ми разом працюємо, – відповів Дмитро. – Знаєш, так цікаво вийшло… Ми ж не друзі з нею, просто колеги. І я їхав на роботу і побачив розсилку про те, що в неї сьогодні день народження. Підходжу до офісу, дивлюся, вона йде. І я її привітав. А вона мене запросила в кафе. Дивно!
– А що ж тут дивного? – знову запитала Оля.
– Те, що я все-таки вирішив піти. Зазвичай я не ходжу на такі заходи. І я знаю навіщо я пішов, – Оля скосила очі на Дмитра і побачила, що він усміхається.
– Навіщо?
– Щоб зустріти тебе, – вимовив Дмитро, а Оля посміхнулася про себе.
Потім вони попрощалися і за кілька днів Дмитро зателефонував їй і запросив на побачення. За кілька місяців вони почали зустрічатися, а за рік одружилися, а ще за рік у них з’явилася дочка.
Телефон Олі розривався від дзвінків.
– Хто там? – запитала Оля, яка проходила повз.
– Не знаю. Номер незнайомий, – відповів Дмитро.
– Відповідай ти, – сказала вона.
Дмитро кивнув. Він почав розмовляти і, щоб не заважати своїй дружині, пішов в іншу кімнату. Повернувся він хвилин за п’ять зі збентеженим обличчям:
– Олю, це твоя мама дзвонила, – сказав він.
– Мама? – Оля була здивована: вона не дзвонила своїй мамі з того моменту, як та виставила її з дому, та й мати її теж не зв’язувалася з нею.
– Щось сталося в неї? – запитала вона.
– Не знаю. Вона запитала, хто я, я відповів. Потім вона сказала, що їй треба поговорити з тобою, ну а я сказав, що ти зараз зайнята і краще їй дзвонити тобі з 13 до 15. І все. Ми попрощалися.
Дмитро помовчав і додав:
– Просто май на увазі.
– Хм… Мама, – Оля не вірила, що її мама взяла і зателефонувала. – Напевно їй щось потрібно, – нарешті сказала вона. – Я не буду їй дзвонити. Нехай дзвонить сама, – вирішила Оля.
– Олю, – сказав Дмитро. – Може все-таки з нею зустрінешся? Я з тобою можу піти. Принцесу нашу візьмемо. Ти уяви, ось вона здивується і зрадіє, що ти і заміж і вийшла, і що онука в неї з’явилася!
Оля знизала плечима.
– Ну….подивимося. Але дзвонити я їй першою не буду.
Оля сиділа навпроти мами і слухала її голосіння.
– Він прийшов, зібрався і пішов. І кинув мене одну.
Оля мовчала і кусала губи.
– Я так і знала, що тобі все-одно на матір. Що мовчиш?
– А що мені казати? Ти ж батька ні в що не ставила! І ось, нарешті, він зібрав усі свої сили в кулак і пішов, – Оля знизала плечима.
– Ти маєш зателефонувати йому і сказати, щоб він повернувся, – розпорядилася мама.
– З чого це? – Оля знизала плечима. – Він мені не дзвонив уже багато років, так само як і ти…
– Гордість свою вгамуй! Тобі потрібно рятувати шлюб твоїх батьків!
– Мені? – Оля розсміялася. – Ні, – вона заперечно похитала головою. – Мені це не треба. У мене своє життя, а в тебе – своє. Мене в цю справу вплутувати не треба.
– Так! Звичайно. Мати тобі не потрібна, у тебе інша сім’я є, – заплакала мати. – Свекруха, свекор. Вони-то знали, що ти заміж вийшла і про онуку свою відразу знали. І тільки я ….
– Мамо, перестань. Ти ж сама винна. Я ж дзвонила тобі і приїжджала, а ти твердила все про Олега і про те, що я зобов’язана бути з ним. Кому зобов’язана? Навіщо? Ти сама мені сказала, щоб я більше тобі не дзвонила. Ось я і не дзвонила,- у душі в Олі зародилися сумніви: можливо, вона справді неправа і треба було бути наполегливішою.
– А що? Звісно, твій Олег був і залишається кращим за твого чоловіка. Твій чоловік звичайний, а Олег….Господи, та тобі з ним завжди було б весело і не нудно. А цей твій,- мати повернулася в бік майданчика, де гуляв Дмитро з донькою. – Тільки вдома, мабуть, сидить. Не подобається він мені. І донька твоя якась не така.
Оля навіть відкрила рота від подиву, але її мати навіть не звернула на це жодної уваги і продовжила:
– Мене завжди діти люблять, а твоя боїться і не підходить. Перевірити її треба. У психіатра.
Це був явно перебір і всі сумніви миттєво розтанули. Оля відчувала, що готова зірватися, але намагалася тримати себе в руках.
– Гаразд, мамо. Була рада тебе бачити. А тепер мені час.
Оля схопилася з лавки і кинулася до Дмитра. Її мати щось там спершу кричала їй слідом, а потім стала дзвонити на телефон, але Оля точно знала, що зведе їхнє спілкування до мінімуму.
Вона буквально схопила чоловіка і почала швидко відтягувати його разом із донькою подалі від цього місця.
– А що ти хотіла від своєї матері? – усміхнулася Іра. – Щоб вона кинулася тобі на шию і розцілувала? Олю, та ти їй узагалі не потрібна була. Власне, як і я своїй. Ось таке покоління в них. Заміж виходили і дітей у світ приводили, тому що так треба.
– Та нічого особливого я не хотіла, – відповіла Оля. – Просто подумала, що налагоджу з нею стосунки. Ну і з батьком заразом. А він, бачиш, кинув її. І, до речі, не всі батьки були тоді як мої чи твої. Он, у Дмитра-то не так!
– Йому просто пощастило. А з батьком ти вже говорила? – запитала Іра.
– Так, говорила. І навіть зустрілася.
Подруги прогулювалися парком із візочком і Оля зупинилася.
– Іро, це було жахливо! Він розкритикував усе. Навіть ще гірше, ніж мати. Він намагався навісити на мене почуття провини. І тепер мати мені не дзвонить, а він надзвонює. І тільки й робить, що вчить мене життю.
– Ооо, – Іра знову посміхнулася, – Нарешті твоя мати перестала придушувати його і він розкрився у всій своїй красі…
– Слухай, ти ж спілкуєшся зі своїми батьками. Пам’ятаю, ти раніше так на них лаялася і сердилася, а зараз…
– Олю, все просто. Ти просто не розумієш, але я зараз тобі все поясню. От у тебе є хоч якісь класні моменти, які ти переживала в дитинстві з батьками?
Оля задумалася.Спеціально для сайту Stories
– Так, звісно. Я пам’ятаю, як ми з татом каталися на лижах, як робили гірку на дачі й потім намагалися з’їхати з неї. А з мамою ми пекли смачнючі еклери. Щоправда всього один раз….
– Ось бачиш! І в мене теж є схожі моменти. Але ж ті батьки тоді любили нас, правда? Ми ж відчували це. І я кажу собі, що вони просто пішли.
А ті, хто зараз поруч, – це чужі люди, і отже, я можу чинити з ними так, як вони чинять зі мною. І спілкуюся теж із цієї позиції. А ще вчуся у них, адже вони мені показують як не треба поводитися зі своїми дітьми.
