Соня бродила по ринку ,з тугою поглядаючи на гарні шкільні костюми.
Старший син, човгаючи кросівками по гарячому асфальту, плівся поруч. Продавці, помітивши Сонін погляд, починали махати руками і умовляли жінку підійти подивитися, обіцяли знижки. Соня сумно зітхнула. Навіть зі знижкою вона не вкладалася до бюджету, виділеного на купівлю одягу дітям до школи.
Зрештою, Соня зупинилася. Син, що йшов позаду неї схиливши голову, тицьнувся матері в спину.
– Слухай, – сказала жінка, – ти в нас уже дорослий, у шостий клас підеш, може, обійдемося цього року без костюма? Сорочку та штани купимо. З минулого року дещо лишилося. Адже сестричка твоя до першого класу йде, їй зараз більше треба.
Хлопчик закивав головою. Він був на все згоден, аби більше не блукати цим ринком у таку спеку і не міряти речі, які в результаті виявляються не по кишені.
Увечері засмучена Соня дочекалася чоловіка з роботи. Степан увійшов у піднесеному настрої потираючи долоні.
– А що у нас на вечерю? Я зголоднів як вовк. Сьогодні не ходив у кафе на обід, адже ми вирішили економити.
– Так, економити, – гірко хитнула головою Соня. — Ось тільки все одно не вкладаємося. Речі подорожчали. Слухай, Степане, я вирішила нашому хлопчику костюм цього року не брати. Він погодився. У нас він уже дорослий і все розуміє, що для сестрички першокласниці важливіше виглядати ошатною. А ще я вирішила взяти підробіток. Вестиму бухгалтерію сусіднього відділу.
– Це як? — Степан відірвався від тарілки зі смаженою картоплею і з подивом підвів голову на дружину.
– Коли ти це робитимеш? Ти ж сама знаєш, що перший клас це дуже важко. Із донькою треба буде робити уроки, зустрічати зі школи. Ти не встигнеш.
– Степане, ми викрутимося якось. Братиму роботу додому і робитиму її після того, як діти ляжуть спати.
– Ні, так діла не буде. Тоді я повинен брати підробітки, я ж чоловік у цій сім’ї. Якщо на моїй основній роботі це не вийде, піду таксувати. Точно! Таксуватиму вечорами.
Соня не стала сперечатися із чоловіком. Нехай таксує. Гроші зараз ой-ой як потрібні. Сім’я платила іпотеку, а тепер ще двоє школярів. І у свекрухи ювілей намічався. Те, що вона хоче отримати в подарунок, жінка повідомила заздалегідь.
Їй терміново знадобилася посудомийка. І не якась, а гарної фірми. Віра Григорівна була жінка без комплексів і ще кілька місяців тому вислала синові посилання на посудомийку, яку хоче отримати у подарунок. Соня з чоловіком ахнули, коли перейшли цим посиланням. Аж надто велика ціна.
– Ну гаразд, – невпевнено сказала тоді Соня, – не кожен день твоїй мамі шістдесят виповнюється. Бачиш, яка вона завбачлива, за два місяці нас попередила.
Економити довелося сильно, тому й не вистачило зараз грошей на шкільний костюм синові. Зате потрібна на посудомийку сума давно лежала в загашнику. Хоч це Соню заспокоювало.
Степан дотримався свого слова і вийшов таксувати. Тепер його й днями та вечорами не бувало вдома. Щоб побачити сина Вірі Григорівні довелося прийти рано-вранці.
Енергійна жінка з коротким білим волоссям, що відсвічує блакитним відтінком, увірвалася в квартиру наче ураган.
– Це добре, що я вас застала. Ще не встигли на роботу розбігтися.
– Ттшш, – приклала палець до губ Соня. – Віра Григор’єва, діти ще сплять. Ми їх рано не будимо, невдовзі школа почнеться, хай відпочивають.
– Сюсюкаєтесь ви з ними, – кривила губи свекруха. — Балуєте. Діти мають зростати у жорсткій дисципліні. Гаразд, ходімо до кімнати. Де тут можна спокійно поговорити, щоб не розбудити їх.
Соня провела свекруху в їхню спальню, де Степан одягався на роботу. Чоловік здивувався:
– Мамо, а ти чого так рано?
– Хотіла про свій ювілей поговорити. Шістдесят років це така дата! Степане, а ти знаєш, що подарує мені твоя сестра? Вона вже мені сказала. Люба купила мені путівку на три дні до Буковелю. Житиму в готелі, як королева. Мені дуже подобається її подарунок.
– Тобто Любі ви заздалегідь не говорили, що хочете отримати на свій ювілей? – Уточнила Соня.
– Ну, як, натякала трохи, – клацнула пальцями Віра Григорівна.
– Але, я натякала на щось простіше. — екскурсія там якась, або щось таке. А путівка це дуже дорого. Проте Люба її вже купила. Так ось, я тут подумала і хочу з шиком відзначити свій ювілей. У ресторані. Покличу всіх родичів, старих друзів та знайомих. Погуляємо щиро. А потім у Буковель.
– Нічого собі, – свиснув Степан. — Мамо, це влетить у копієчку. Чи багато народу зібралася кликати?
– Я вже список накидала.
Віра Григорівна порилася у своїй сумочці і дістала листочок зверху до низу списаний іменами.
– От, – простягла вона синові. — Побачити хотілося б з усіма. Хтозна, як далі життя складеться.
Степан узяв листок і очі його округлилися. На весілля зазвичай менше запрошують народу.
– Мамо, ти впевнена, що потягнеш такий бенкет?
– Ти потягнеш, – рішуче заявила жінка. — Ти мій єдиний син, а шістдесят років буває один раз у житті. Зроби матері подарунок – організуй свято.
Степан з дружиною остовпіли і не знали, що сказати.
– Добре, вам на роботу час. Я побіжу. Ви подумайте над організацією. Я хочу відзначати у “Старому замку ” і вже дзвонила туди. Забронювала ресторан цього дня. А далі ви.
Не отримавши жодної відповіді від сина з невісткою Віра Григорівна втекла.
– Як же це? Твоя мама не розуміє, що це нам не по кишені? Ми на посудомийку ледве нашкребли.
– А що, Соню, цей бенкет обійдеться набагато дорожче посудомийки? — почухав потилицю Степан.
– Набагато – не те слово! – відрізала жінка. — Ти ж сам бачив, який список Віра Григорівна накатала. Ми не потягнемо.
– Я навіть не знаю, – відвів очі Степан. — Бачиш, Люба їй путівку купила і чекає мама від мене чогось подібного.
– Подібного? – обурилася Соня. — Я знаю ціни на ці путівки. Там лише три дні. Ця путівка коштує навіть менше ніж посудомийка, яку до цього замовляла твоя мама. Ти чому промовчав і не відмовив їй одразу?
– Соню, ну як я відмовлю? У чомусь вона має рацію — шістдесят років це серйозна дата. Може заїдеш до “Старого замку”? Підрахуєте там усе, потім подумаємо, де гроші взяти.
– Добре, – кивнула невдоволена Соня. — Я схожу у свою обідню перерву. Але тільки для того, щоб ти переконався, що це ми не потягнемо.
Увечері, коли Степан заскочив додому повечеряти, перш ніж їхати таксувати, Соня мовчки поклала перед ним наполовину списаний листок. Внизу, під межею, великими цифрами було виведено остаточну суму.
– Ось, стільки нам обійдеться мамин бенкет у “Старому замку”. І це ще скромно. Я вибирала не найдорожчі страви.
Степан опустив протяжне зітхання.
– Соню, я думав цілий день. Хай із ними, із цими грошима. Візьму з кредитки, а потім потихеньку гаситимемо. До того ж у нас уже трохи відкладено. Ну ті, що на посудомийку призначалися.
– Там же лише чверть! Степане, нам потім взагалі на всьому доведеться заощаджувати, щоб цю кредитку погасити.
– Ну, я ж пішов таксувати. Викрутимося якось. Не хочеться мені ображати маму.
– Роби як знаєш, – махнула рукою засмучена Соня.
Через півтора тижні у «Старому замку» Віра Григорівна відзначала свій ювілей. Гості їли і не переставали вимовляти тости на честь ювілярки. Вона посміхалася, але коли дивилася у бік сина з дружиною невдоволено стискала губи. Потім підловила Соню в туалеті та висловила своє “фу”:
– Це що за стіл, Соню? Економ-варіант? Фруктів майже немає, бутербродів з ікрою також. Соромно гостям в очі дивитися. Що ж ви поскупилися на рідну матір?
– Віро Григорівно, – спалахнула Соня, – не хочеться псувати вам свято, але ви хоч самі дивилися цінники цього ресторану? Нам і цей бенкет був не по-кишені.
Свекруха помила руки і скорботно підібгавши губи вийшла з туалету. Коли бенкет добігав кінця вона піднялася і попросила тиші.
– Мої дорогі, дякую вам усім величезне, за те, що ви прийшли сьогодні на моє свято. Я вам усім дуже вдячна. Хочу похвалитися подарунком своєї дочки. Моя Люба подарувала мені путівку до Буковелю. Вона в мене така розумниця і я її так люблю. Через пару днів вже поїду відпочивати.
Гості схвально загули .
Під кінець своєї промови Віра Григорівна коротко кинула.
– А син дарує мені посудомийку. Після повернення з Буковелю, я сподіваюся, вона буде вже встановлена на моїй кухні.
При цих словах матері Степан упустив виделку, а Соня витріщила очі.
– Про що вона каже? — зашепотіла вона чоловікові на вухо. – Яка посудомийка? Нашим подарунком був цей бенкет, чому вона ні слова про це не сказала? Вона що думає, ми купимо їй ще й посудомийку?
Степан засмучено хитав головою, не знаючи, що сказати дружині.
Після повернення з Буковелю Віра Григорівна не виявила посудомийку на своїй кухні.
З претензією вона зателефонувала до сина. Розмова у них була коротка і Степан не став посвячувати в подробиці цієї розмови свою дружину. Але після цієї розмови Віра Григорівна перестала спілкуватися з родиною сина.
