Минув рівно рік, як пенсіонер Федір залишився зовсім один. Щоправда, у нього була дочка, але вона жила дуже далеко, в іншому місті, і після відходу матері засвіти, навідувала батька рідко. Тому, втомившись від самотності, Федір вирішив знову піти працювати.
Раніше він працював слюсарем-інструментальником, але зір через поважний вік погіршився, та й руки стали не такими чутливими. Тож дорога назад на завод для нього була закрита. І він, не довго роздумуючи, пішов влаштовуватися двірником у житлово-комунальне господарство.
Там спочатку засумнівалися, розпитали про здоров’я, про пристрасть до чарки. Але потім усе-таки видали йому спецодяг, дали робочий інструмент і відвели на ділянку — двір величезного багатоквартирного будинку, який він мав утримувати в чистоті сам, без помічників.
Пенсіонер, побачивши обсяг роботи, спочатку схопився за голову. Але потім, згадавши приказку про те, що очі бояться, а руки роблять, завзято взявся до справи.
Тепер він прокидався дуже рано, приходив на свою ділянку о п’ятій ранку і починав так активно махати мітлою, що незабаром його двір став найчистішим у всьому місті. І мешканці цього двору дуже швидко оцінили старання чоловіка.
Вони щодня вітали його схвальними словами, а самотні літні жінки, побачивши його зранку у дворі, аж мліли.
А одного разу Федір звернув увагу на дивний факт: не встигав він з’явитися у дворі з мітлою, як одразу ж на лавці збиралася група пенсіонерок. Вони уважно спостерігали за його роботою й вигукували схвальне: «Ой, який молодець! Оце чоловік! Справжній чоловік! Мені б такого!» І це — о п’ятій-то ранку.
Спочатку двірник намагався не звертати уваги на цих глядачок, прагнучи якнайшвидше підмести тротуар біля них і відійти на поважну відстань.
Але ці громадянки одразу ж підводилися з лавки й — наче птахи — перелітали на іншу, ближче до Федора. І знову, ще голосніше, починали висловлювати свій захват:
— Ах, як він підмітає! Як підмітає!
— Це ж захват, а не робота!
— Наш Федір Іванович — найкращий двірник у світі!
«І звідки вони дізналися моє по батькові?» — думав у цей час із роздратуванням двірник і сердито махав мітлою.
Нарешті одного разу Федір не витримав, підійшов до лавки й ввічливо сказав:
— Жінки, ви, звісно, вибачте, але скажіть чесно: ви що, знущаєтеся з мене?
— Чому — знущаємося? — застигли пенсіонерки. — Ми, Федоре, навпаки, тобою милуємося!
— А мені здається, що знущаєтеся, — вперто повторив Федір.
— Та чому?
— А тому що жінки ніколи так відверто й відкрито не хвалять чоловіків! Я вже довге життя прожив і трохи розуміюся на жіночій психології. Моя покійна дружина ніколи не хвалила мене при людях.
— Та це ж тільки дружини так роблять! — перебиваючи одна одну, заговорили жінки. — Вони бояться наврочити! Дружини — вони ж звичайні жінки. А ми не такі. Ми — твої фанатки, Федоре.
— Так, ми — фанатки! А фанатки завжди мають бурхливо висловлювати свій захват. Наші онучки нам усе докладно пояснили. Ти — наш кумир.
— Які ще фанатки? – остовпів пенсіонер. – Що це значить – кумир? Хіба двірник може бути кумиром? Ви знову з мене глузуєте?
— А ось і ні! У нас – фан-спільнота! – знову заговорили жінки. — Ми навіть хочемо її офіційно зареєструвати в нашому житловому господарстві. І будемо тебе постійно підтримувати.
— Гей, жінки, припиніть негайно! — злякався Федір. — Я вам не співак і не футбольний клуб, щоб навколо мене влаштовувати танці з бубнами. Негайно припиніть цей цирк. Інакше я завтра ж попрошуся на іншу ділянку.
— Ні, Федоре Івановичу, — розсміялися жінки. — Тепер ти від нас нікуди не дінешся. Ми — твої фанатки навіки. І якщо треба, ми за тобою навіть в інше місто поїдемо, щоб показувати свою любов.
Того дня пенсіонер якось допрацював. Поспіхом підмів ділянку й швиденько втік, твердо вирішивши вже завтра попроситися на інше місце.
Але як же він здивувався, коли наступного дня, о п’ятій ранку, снідаючи на кухні, раптом почув, як з вулиці лунають скандування, схожі на вигуки на футбольному матчі:
— Федір — наш герой! Ми назавжди з тобою!
Федір злякано кинувся до вікна й побачив групу вчорашніх жінок, які викрикували це скандування й піднімали над головою величезний саморобний плакат із тими самими словами.
— От дідько… — ахнув пенсіонер. — Цього ще не вистачало…
Не допивши чай, він за хвилину вискочив із дому й побіг повз розбурханих стареньких у бік управління житлового господарства. Там дочекався начальниці й вимагав:
— Переведіть мене на іншу ділянку! Бажано — на найвіддаленішу, і обов’язково туди, де немає жодної лавки. Нехай там буде бруд по коліна, купа канав і битої цегли.
— Федоре Івановичу, з якої це причини? — витріщила на нього очі начальниця. — Невже ти почав пити? А ми ж хотіли представити тебе до нагороди. Мешканці двору вимагають тебе відзначити.
— Які ще мешканці? — насторожився пенсіонер. — Випадково не жіночої статі?
— І вони теж. Тепер увесь двір — твої шанувальники й шанувальниці. А ти раптом вирішив від них втекти.
— А я взагалі звільнюся, якщо ви мене не переведете! Зрозуміло вам? І нагорода мені ніяка не потрібна! Придумали теж — на нерви мені діяти своїми захопленнями.
— Ну, як хочеш, — розчаровано зітхнула начальниця. — Якщо нагорода не потрібна, підеш наводити лад у дворі нового будинку. Там від будівельного сміття чорт ногу зламає. Ох і намучишся ти.
— Головне, щоб там не було жодної фанатки, — кивнув Федір, закинув мітлу з лопатою на плече й пішов за вказаною адресою.
З яким же задоволенням він працював того дня, прибираючи важке будівельне сміття! Щоправда, спочатку він раз у раз озирався, чекаючи, що ось-ось із-за кута з’явиться ця дивна група. Але до обіду зрозумів, що жінки нарешті відстали.
Увечері він повертався додому геть без ніг. Але біля свого будинку раптом знову побачив знайому групу жінок. Вони мовчки стояли й милувалися величезним написом — білим на червоному тлі, що був прикріплений до рекламного щита: «Двірник Федір — мій герой! Він тепер живе зі мною!»
— Ви що, збожеволіли? — ледь не закричав пенсіонер. — Хто з ким живе? Я ні з ким жити не збираюся!
Він помчав додому. Там дістав заспокійливе й почав думати, як позбутися цих фанаток.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
Пенсіонер здригнувся й злякано подивився у вічко. На щастя, це приїхала донька. Федір одразу ж почав розповідати їй про свої пригоди, але донька весело розреготалася.
— Тату, виявляється, ти у мене — зірка!
— Не жартуй так, донечко… — заскрипів зубами батько. — Я в тебе поради прошу, а ти смієшся.
— Тату, не хвилюйся, я все владнаю, — відповіла донька. — Я ж раніше сама була фанаткою одного співака і знаю, як діяти.
— Як?
— Треба влаштувати для твоїх фанаток вечірку.
— Ти що, з глузду з’їхала?
— Тату, це працює тільки так. Поки ти з ними ближче не познайомишся, вони здалеку дошкулятимуть тобі. Де вони зараз? — Дочка подивилася у вікно. — Це, бува, не вони там сидять на лавці біля нашого під’їзду?
— Вони, вони… — сердито пробурмотів Федір. — Тепер до ночі сидітимуть, чекатимуть, чи не вийду я.
— Чудово. Тоді сьогодні в нас у квартирі буде весело. Зараз я спущуся й скажу, що ми запрошуємо їх у гості. Але нехай принесуть щось до чаю.
— А може, не треба? — з тугою запитав батько.
— Треба, тату, — твердо відповіла донька. — Треба.
Звісно, одним чаєм свято не обійшлося. Тому вже за годину Федору здавалося, що він знає всіх цих жінок дуже давно і всі вони — надзвичайно милі.
Особливо одна, яка співала пісню таким проникливим голосом, що Федір аж розчулився до сліз.
Наступного дня фанатки Федора більше не переслідували. І він знову попросився на стару ділянку — щоб частіше бачитися з тією жінкою, яка так душевно співає про самотність.
Минуло кілька місяців, і подвір’я знову сяяло чистотою. Але тепер о п’ятій ранку Федір Іванович махав мітлою зовсім без роздратування. Навпаки — він раз у раз поглядав на знайому лавку біля третього під’їзду.
Пенсіонерки все так само збиралися вранці, але дикі слова з підліткового лексикону про «кумирів» та «фанаток» зникли.
Замість того, щоб скандувати лозунги з плакатами, вони просто сиділи, гомоніли про своє й іноді частували двірника гарячими пиріжками. А головне — серед них завжди була Віра, та сама жінка з проникливим голосом.
Виявилося, що Віра Петрівна в минулому була вчителькою музики, а зараз, як і Федір, дбала про свій спокій після втрати чоловіка. Вона не влаштовувала «цирку», а просто виходила о шостій ранку з термосом запашного чаю і сиділа на лавці, чекаючи, поки Федір закінчить підмітати.
— Федоре Івановичу, зробіть перерву, — кликала вона м’яким голосом. — Чай охолоне.
Федір спирався на держак мітли, витирав чоло й з посмішкою підходив до лавки.
— Дякую, Віро Петрівно. Ваші трави — це не те що мої фармакологічні «таблетки від нервів». Після вашого чаю й працюється легше.
Якось суботнього вечора, коли донька знову приїхала провідати батька, вона застала його не за телевізором у порожній квартирі, а за налаштуванням старої гітари, яку дістав з шафи.
— Тату? Ти згадав молодість? — здивувалася донька, притулившись до одвірка.
— Та ось… — трохи зніяковів Федір, підтягуючи струну. — Віра Петрівна казала, що колись дуже любила співати під гітару. Думаю, виберуся завтра ввечері у двір.
Донька тихо посміхнулася. Вона зрозуміла, що її тодішня ідея з вечіркою була найновітнішим і найраціональнішим рішенням у житті батька. Самотність, яка роками тиснула на плечі старого, остаточно відступила — і для цього знадобилося лише трішки жіночої уваги й щирий людський голос, що вміє душевно співати про найголовніше.
