Коли ти молода і не боїшся майбутнього – ти чиниш часом легковажно і доволі імпульсивно. Не думаєш про наслідки, особливо в особистому житті. Поводишся так, ніби молодість триватиме вічно. Це не початок лекції про те, як не можна себе поводити. Це просто думки вголос.
Мені вже за п’ятдесят. Ми з чоловіком виростили двох дітей, які вже й самі розлетілися по своїх сім’ях. Син переїхав до іншого міста, а донька залишилася тут, займається роботою вдома і виховує онуку. Загалом, я могла б сказати, що прожила життя так, як і хотіла.
Якби не одне але, яке напевно відібрало в мене не один рік життя. На початку зими у мого чоловіка був день народження. Я завжди готуюся до цього свята з особливою ретельністю: страви на столі мають бути такі, як він любить: багато м’яса, риби, пінного і всього в такому дусі.
Мужицька, калорійна, смачна їжа. І справа не в тому, що він мене змушує так робити, просто я за всі ці роки добре знаю його смаки. Зранку в нього були якісь справи, і ми домовилися провести урочисту частину ближче до вечора. Ще й дітям треба було час, щоб приїхати.
Загалом, виснажливе очікування і купа роботи. Мені такі клопоти до душі, адже я знаю, що після них ми всі зберемося разом і як слід відсвяткуємо, проведемо гарно час разом. Це ж найголовніше! Однак того дня все було по-іншому. Мені зателефонував чоловік і сказав, що нам потрібно поговорити.
За ним зазвичай такого не водилося, але, мабуть, не стримався, захмелів і вирішив згадати якісь старі образи? Виявилося, справа набагато серйозніша – його колишня колега, років на 10 мене молодша, блондинка, хоч і фарбована. Ми бачилися кілька разів на фуршетах.
Я на неї навіть не звернула уваги, хоча чоловік відгукувався про неї найхвалебнішими словами. Потім її і ще з десяток людей звільнили, і я навіть забула про її існування. А ось мій чоловік, мабуть, ні. З огляду на те, що він наважився зізнатися на свій ювілей, то справа була дуже серйозною.
Хоча для мене й інтрижка була б критичною. Що було робити, я сама відкрила пляшку гіркої, випила склянку залпом і, не чекаючи ефекту, обдзвонила дітей, скасувала всі плани на вечір. Пам’ятаю, на деталі мене не вистачило, але ніхто тоді справді не приїхав.
Наступного дня я зустрілися з чоловіком. Він прийшов один, із новою стрижкою і вогником в очах. Сказав, що претензій до мене не має, але покохав іншу і нічого з цим вдіяти не може. Квартиру він залишає мені, але забирає машину. Частину грошей вже забрав, а більше йому не потрібно.
Ну і діти в нас уже дорослі, тож будь-які аліменти будуть сприйматися з його боку не більше ніж жарт. І пішов. Не було навіть якоїсь сцени прощання. Я все ще перебувала в шоці, тож просто мовчки кивала, а він, мабуть, хотів якнайшвидше розібратися, тож так і пішов, як прийшов. Без зайвих слів.
Син одразу ж став на бік батька, оскільки вирішив, що в нашому віці вже час починати думати тільки про себе, не озираючись на дітей або сімейні обов’язки. Донька прийняла мій бік. Та й загалом усі наші спільні знайомі підтримували мене і навіть намагалися якось допомогти.
Але яка допомога була мені потрібна? З фінансами начебто все гаразд, та й діти допомагають. А більше, що мені ще потрібно? Місяць йшов за місяцем, життя тривало, наступний день народження чоловіка я не святкувала принципово. Навіть дітей не кликала.
Син напевно був у татуся, але я з цим зробити нічого не могла. Ми про це не розмовляли, та й що б це змінило? Життя триває. А три дні тому колишній мені сам зателефонував. Сказав, що хотів прийти, але побоявся, що я влаштую сцену і вижену його. Загалом, він хоче повернутися.
Його роман закінчився нічим, одне одному вони не підійшли. Не змогли притертися або що там, деталі мене не цікавлять, але суть, я думаю, ви зрозуміли. На колінах він приповзати не буде, але просить вибачення і хоче особисто про все поговорити. І ось я собі думаю. Як мені вчинити?
Можна просто відмовити, і ніхто мені слова не скаже. Внутрішнє задоволення і почуття справедливості – це дуже приємно. Крім того, я дійсно за цей час зрозуміла, що у фінансовому плані чоловік мені більше не потрібен, а, з іншого боку, ми обидва вже одне одного знаємо.
Виховали дітей, прожили життя, але він оступився. Чи варто мені остаточно кидати все і спалювати мости? Або пробачити негідника на перший раз, щоб вдруге не кортіло? Вибір є, але я не знаю, як ним скористатися.
Дітей питати не хочу, вже знаю, що вони дадуть відповідь. І заводити нові стосунки мене теж не тягне. Ось така ситуація, неоднозначна. Сама керую своїм життям, але не можу вирішити, в який бік. Це насправді складно.
