Ох, мої любі, який же день тоді видався… Сірий, плаксивий, ніби саме небо знало, що у нас в Зарічному гірке горе коїться.
Я дивлюся у віконце свого медпункту, а в мене серце не на місці, немов його в лещата затиснули і повільно так скручують.
Все наше село, здавалося, не живе. Собаки не гавкають, дітлахи сховалися, навіть невгамовний півень дядька Михайла і той притих. Всі дивилися в одну точку – на будинок Віри Ігнатіївни, нашої баби Віри.
А біля хвіртки її машина стоїть, міська, чужа. Блищить, як свіжа болячка на тілі нашого села.
Забирав Микола, її єдиний син, свою матір. До будинку престарілих.
Він приїхав за три дні до цього, такий же випещений, пахнучий дорогим одеколоном, а не рідною землею. До мене зайшов насамперед, нібито за порадою, а насправді – за виправданням.
– Валентина Семенівна, ви ж самі бачите, – говорив він, дивлячись не на мене, а кудись у кут, на банку з ватою.
– Мамі потрібен догляд. Професійний. А я що? Робота, мотаюся цілими днями. Тут тиск, там ноги… Їй там буде краще. Лікарі, турбота…
Я мовчала, тільки дивилася на його руки. Чисті, з доглянутими нігтями. Цими руками він у дитинстві чіплявся за поділ Віри, коли вона його з річки витягала, синього від холоду.
Цими руками він тягнувся до пирогів, які вона пекла, не шкодуючи останньої олії. А тепер цими ж руками він підписував їй вирок.
– Коля, – кажу тихо, а голос тремтить, ніби не мій. – Будинок престарілих – це не дім. Це казенна установа. Стіни там чужі.
– Але там фахівці! – він майже крикнув, немов самого себе переконував. – А тут що? Ви одна на все село. А якщо вночі прихопить?
А я про себе думаю: «А тут, Миколо, стіни рідні, які лікують. Тут хвіртка скрипить так, як скрипіла сорок років. Тут яблуня під вікном, яку твій батько садив. Хіба це не ліки?»
Але вголос нічого не сказала. Що тут скажеш, коли людина вже все для себе вирішила? Він поїхав, а я пішла до Віри.
Вона сиділа на своїй старій лавці біля ґанку, пряма, як струна, тільки руки на колінах тремтіли дрібним-дрібним тремтінням.
Не плакала. Очі сухі, дивляться вдалину, на річку. Побачила мене, спробувала посміхнутися, а вийшло так, ніби вона не посміхнулася, а оцту ковтнула.
– Ось, Семенівна, – каже, а голос тихий, як шелест осіннього листя. – Приїхав син… Забирає.
Я присіла поруч. Взяла її руку в свої – крижана, шорстка. Скільки ж ці руки переробили за життя… І грядки пололи, і білизну в ополонці прали, і Коленьку свого обіймали, колисали.
– Може, поговорити з ним ще,Віро? – шепочу я.
Вона головою кивнула.
– Не треба. Він вирішив. Йому так легше. Він же не зі зла, Семенівна. Він від любові своєї міської так чинить. Думає, добра мені бажає.
І ось від цієї її тихої мудрості у мене самої душа в п’яти пішла. Не кричала, не билася, не проклинала. Приймала, як приймала все життя – і посуху, і дощі, і втрату чоловіка, і ось тепер – це.
Увечері перед від’їздом я знову до неї зайшла. Вона вже зібрала вузлик. Смішно сказати, що там було. Фотографія чоловіка в рамці, хустка пухова, яку я їй на минулий день народження дарувала, та ікона маленька. Все життя – в одному ситцевому вузлику.
Будинок був прибраний, підлоги вимиті. Пахло чебрецем і чомусь холодною золою. Вона сиділа за столом, на якому стояли дві чашки і блюдце із залишками варення.
– Присядь, – кивнула вона мені. – Чаю вип’ємо. В останній раз.
Ми сиділи мовчки. Тікав старий годинник на стіні – раз, два, раз, два… Відміряли останні хвилини її життя в цьому будинку. І в цій тиші було більше крику, ніж у будь-якій істерці. Це була тиша прощання. З кожною тріщинкою на стелі, з кожною дошкою, з запахом герані на підвіконні.
Потім вона встала, підійшла до комода, дістала згорток з білої тканини. Простягнула мені.
– Візьми, Семенівна. Це скатертина. Моя мати ще вишивала. Нехай вона буде у тебе. На згадку.
Я розгорнула її. А по білому полотну – сині волошки і червоні маки. І по краю облямівка така майстерна, що очей не відірвати. У мене клубок у горлі підкотився.
– Віра, ну що ти… Навіщо? … Забери… Не рви душу ні собі, ні мені. Нехай вона тут на тебе чекає. Вона дочекається. І ми дочекаємося.
Вона тільки подивилася на мене своїми вицвілими очима, в яких стояла така вселенська туга, що я зрозуміла – вона не вірить.
І ось настав той день. Микола метушився, укладав в багажник її вузлик. Віра вийшла на ґанок у своїй найкращій сукні, в тій самій пуховій хустці. Сусідки, хто сміливіше, вийшли за хвіртку. Стояли, витирали сльози краєчками фартухів.
Вона оглянула всіх поглядом. Кожну хатинку, кожне деревце. Потім подивилася на мене. І я побачила в її очах німе запитання: «За що?» І прохання: «Не забувайте».
Вона сіла в машину. Гордо, прямо. Не озирнулася. Тільки коли машина рушила і підняла хмару пилу, я побачила в задньому склі її обличчя.
І по щоці повзла одна-єдина скупа сльоза. Машина зникла за поворотом, а ми ще довго стояли і дивилися на цей пил, який повільно осідав на дорогу, як попіл на згарищі. Серце Зарічного того дня зупинилося.
Минула осінь, за нею зима пролетіла хуртовинами. Будинок Віри стояв самотньо, з забитими вікнами. Сніг намів кучугури до самого ґанку, і ніхто не поспішав їх розчищати.
Село ніби осиротіло. Бувало, йду повз, і здається – ось зараз скрипне хвіртка, вийде Віра, поправить хустку і скаже: «Привіт, Семенівна». Але хвіртка мовчала.
Кілька разів дзвонив Микола. Говорив стиснуто, що мама звикає, що догляд хороший. А я чула в його голосі таку тугу, що розуміла – він не маму, а він сам себе в ту казенну палату зачинив.
А потім прийшла весна. Знаєте, така весна буває тільки в селі. Коли повітря пахне талою землею і березовим соком, коли сонце таке ласкаве, що хочеться піднести до нього обличчя і мружитися від щастя.
Струмки дзвеніли, птахи божеволіли. І ось в один з таких днів, коли я розвішувала у дворі білизну, біля околиці з’явилася знайома машина.
Серце в мене так і забилося. Невже погана звістка?
Машина під’їхала до будинку Віри і затихла. З неї вийшов Микола. Якийсь схудлий, змарнілий, з сивиною на скронях, якої раніше не було. Обійшов машину, відкрив задні дверцята. І я завмерла.
З машини, спираючись на його руку, вийшла вона. Наша Віра.
Вона була в тій же хустці. Стояла, мружилася від яскравого сонця і дихала. Дихала так, ніби пила це повітря.
Я, не пам’ятаючи себе, пішла до них. Ноги самі несли.
– Семенівна… – Микола підвів на мене очі, а в них така провина і така радість одночасно.
– Я не зміг. Вона згасала там. Як свічка на вітрі. Мовчала, дивилася у вікно. Я приїжджаю, а вона дивиться на мене, ніби не впізнає. І я зрозумів, що не стіни лікують і не уколи за розкладом. Рідна земля лікує.
Він помовчав, проковтнув клубок у горлі.
– З роботою домовився, буду кожні вихідні – сюди, як багнет. Кожну вільну хвилину. Буду сам. І вас, Семенівна, прошу… доглядайте. Сусідів попрошу. Разом ми впораємося. Не можна їй там. Її місце – тут.
А Віра підійшла до своєї хвіртки. Провела рукою по шорсткому дереву, ніби гладила рідне обличчя. Микола відкрив замок, зняв з вікон дошки. І будинок зітхнув. Він знову зажив.
Віра увійшла на ґанок, зупинилася на порозі. Закрила очі. Я бачила, як здригнулися її вії. Вона вдихала запах свого будинку. Запах, який нічим не заміниш. І тут вона посміхнулася.
Розумієте? Не гірко, не вимушено, а по-справжньому. Так, як посміхається людина, яка повернулася з довгої, страшної подорожі додому.
До вечора все село було у неї. Не з розпитуваннями, ні. Просто так. Хтось приніс глечик молока, хтось теплий хліб, хтось баночку малинового варення.
Сиділи на лавці, говорили про просте – про розсаду, про погоду, про те, що річка цього року сильно розлилася. А Віра сиділа серед нас, маленька, висохла, але її очі світилися. Вона була вдома.
Пізно ввечері я сиділа на своєму ґанку, пила чай з м’ятою. І дивилася на віконце в будинку Віри. У ньому горіло тепле, живе світло. І мені здавалося, що це не просто лампочка, а саме серце нашого села знову забилося – рівно, спокійно, щасливо.
Ось і думаєш потім… Що важливіше для наших старих – стерильна палата і догляд за розкладом або скрип рідної хвіртки і можливість доторкнутися до яблуні, яку садив твій чоловік?
Спеціально для сайту Stories
