Я стояла посеред вітальні, схрестивши руки на грудях, і похмуро дивилася на Кирила. Мій ось-уже-майже-колишній чоловік ходив із кутка в куток, раз у раз сердито виблискуючи очима.
– Так, і що ти пропонуєш? – процідив він крізь зуби. – Щоб я просто взяв і пішов? Залишив тобі все?! Знаєш, я теж вклався в цю квартиру. Ремонт знову ж таки, меблі нові…
Я втомлено зітхнула. Господи, і це говорить людина, яка три місяці тому клялася кохати мене вічно! Варто було нашому шлюбу дати тріщину – і все, прощавай шляхетність. Привіт, меркантильний розрахунок.
– Кириле, давай начистоту, – твердо сказала я.
– Квартиру цю купила ще до знайомства з тобою. На гроші, які сама заробила, між іншим. Так, ти оплатив ремонт і дещо з меблів. Добре, я готова компенсувати твої витрати. Але на більше не розраховуй.
Чоловік почервонів. Зробив крок до мене, стискаючи кулаки.
– Ти зовсім знахабніла, так? Моя дружина, а туди ж – “компенсувати витрати”! Та ця квартира – наша спільна власність, тут і їжакові зрозуміло! І при розлученні я маю повне право на половину!
– Ніякого. Поділу. Не буде, – карбуючи кожне слово, процідила я. – Цю квартиру я купила ще до шлюбу. І вона повністю належить мені, усвідомив? Утім, якщо тобі так хочеться справедливості – можемо дотримуватися букви закону. При розлученні ділиться тільки спільно нажите, доведи, що ти особисто вклав сюди хоч копійку!
Кирило відкрив було рот – і закрив. Здувся, ніби проколота кулька. І було від чого. Бо всі наші витрати ми з першого дня вели окремо. Навіть сімейного бюджету не завели. І відстежити, хто скільки витратив на ремонт і обстановку, за великого бажання було нескладно.
– Ну ти й стерво, – нарешті видавив чоловік. – Усе прорахувала, так? Зі своєю довбаною бухгалтерією… І заради цього ти за мене заміж виходила? Щоб був винен до кінця життя?
Ну треба ж, який поворот! Це я, виходить, корислива інтриганка? Я його використала?!
– Кирюшо, ти зараз сам-то зрозумів, що сказав? – тихо, з розстановкою вимовила я. – Я вийшла за тебе бо кохала, по-твоєму, це не очевидно? Завжди ставилася до тебе з повагою, оберігала наши почуття. А те, що не поспішала переписувати на тебе квартиру – то це елементарна обережність. Я, знаєш, не хотіла потім лікті кусати.
– Ах ти… ах ти… – почав чоловік. І раптом закричав, бризкаючи слиною:
– Та кому ти потрібна без своєї квартири?! Думаєш, дуже цінний приз? Ти мені все життя зламала своєю дріб’язковою прискіпливістю! Бачити тебе не можу, чуєш?!
Договорити він не встиг. Бо я, не пам’ятаючи себе від гніву, вліпила йому дзвінкого…. А потім і другий – для симетрії.
– Пішов геть, – процідила крізь зуби, сама не впізнаючи свого голосу. – Геть із мого дому, негайно! І щоб ноги твоєї тут більше не було!
Кирило відсахнувся, хапаючись за щоку, що палала . В очах хлюпався сказ навпіл з образою. Кілька секунд він буравив мене поглядом, ніби роздумуючи – чи не повернути люб’язність. Але потім плюнув, різко розвернувся і вилетів у передпокій. Через хвилину гримнули вхідні двері.
Я без сил опустилася на диван. Усередині все клекотало від люті й болю. Ні, ну який негідник, га? Гаразд, сам повівся як останній козел. Зрадив, розтоптав мої почуття. Але ні, йому ще й квартиру подавай! І майже переконав мене, ніби я невдячна істеричка. Ніби не кохала його всім серцем, не берегла наш шлюб…
Хоча кого я обманюю – шлюб наш дав тріщину вже давно. З того самого моменту, як Кирило раптом загорівся ідеєю переоформити квартиру на двох. Мовляв, нічого мені, його єдиній і неповторній, турбуватися про такі дрібниці. Чоловік – це назавжди, навіщо нам ці формальності?
Але я чомусь не поспішала. То посилалася на брак часу, то придумувала інші приводи для зволікань. А в глибині душі розуміла – щось не так. Щось неправильне в цьому його бажанні отримати на блюдечку готовеньке, те, у що сам і гроша не вклав.
І адже як у воду дивилася! Ось воно, справжнє обличчя мого чоловіка. Зручна дружина зі зручною квартиркою. А як дійшло до принципової розмови – так одразу все кохання як вітром здуло. Самі лише вимоги й докори.
Мимоволі в голові спливла наша остання сварка. Та, з якої, власне, все й почалося. Кирило тоді заявився додому опівночі, “веселий”. Гордо повідомив, що сиділи з хлопцями, відзначали чийсь день народження. Ось тільки сорочка його виразно пахла жіночими парфумами. І на шиї темнів поцілунок, який точно залишила не я.
Тоді-то моє терпіння і лопнуло. Влаштувала чоловікові допит із пристрастю. І знаєте що? Він навіть не став відпиратися! Заявив, як ні в чому не бувало: “Ну так, була там одна дівчина, клеїлася. Я що, винен, що подобаюся жінкам? Можна подумати, ти мені тут зразок вірності!”
Це було настільки боляче і несправедливо, що в мене потемніло в очах. Та як він сміє?! Як у нього язик повертається звинувачувати мене в невірності – мене, яка ніколи не давала й приводу засумніватися у своїх почуттях?! Та я йому три роки свого життя віддала, найкращі роки!
Того вечора ми вперше заговорили про розлучення. Точніше, я заговорила – крізь сльози і прокльони. А Кирило тільки посміювався, мовляв, руки короткі.
Квартира-то, мовляв, тепер усе одно спільна. Нікуди ти,люба, не дінешся!
Боже, якою ж я була дурепою… Вірила, сподівалася. Думала – одумається, перегляне свою поведінку. Не може ж він всерйоз вважати себе правим! А ось, виходить, ще й як може…
“Нічого, – мстиво думала я, втираючи сльози. – Нічого, Кирюшо, ти ще потанцюєш. Подавишся ти моєю квартирою. Залишишся з носом, як і був!”
Раптом у двері подзвонили. Я здригнулася, приходячи до тями. Кого це ще принесло серед ночі? Невже Кирило повернувся?
Не дивлячись у вічко, я різко відчинила двері – і остовпіла. На порозі стояла Юлька, моя найкраща подруга. Та сама, що не далі як позавчора присягалася у вічній дружбі й обіцяла підтримку.
– Привіт, – невпевнено посміхнулася вона. – Ти це… Вибач, що так пізно. Я тут це… Поговорити хотіла.
У її голосі було стільки провини і незручності, що в мене проти волі тьохнуло серце. Щось сталося, це точно. Але що?
– Юлю, що сталося? – насупилася я, пропускаючи подругу у квартиру. – На тобі обличчя немає. Говори вже, не тягни!
Юлька прошмигнула на кухню, важко опустилася на стілець. Підняла на мене нещасні очі, повні сліз.
– Оленко, ти тільки не виганяй мене відразу, гаразд? – прошепотіла вона. – Клянуся, я не хотіла. Воно саме якось вийшло…
У мене похолоділо всередині від нехорошого передчуття. Само вийшло? Що вийшло-то?!
– Юлю, ти мене лякаєш, – власний голос здався мені чужим, неприродно рівним. – Говори вже, не тягни гуму.
Юлька зітхнула. Заплющила очі, ніби перед стрибком у крижану воду.
– Ми з Кирилом тієї ночі були разом, – скоромовкою випалила вона. – Ой, Олено, не дивись ти так! Я справді не хотіла! Просто він сам подзвонив, запропонував зустрітися. Ну, типу як друзі, посидіти, поговорити. Я й повелася, дурепа…
Далі я вже не слухала. У вухах стояв дзвін, перед очима все пливло. У голові билася єдина думка: “Не може бути. Тільки не це. Тільки не з Юлькою!”
Найкраща подруга. І коханий чоловік. Зрадили, не замислюючись. Розтоптали, викинули на смітник усе найсвітліше, усе найдорожче…
Гнів накочувався задушливою хвилею. Хотілося кричати, трощити, бити посуд. Вчепитися Юльці у волосся. Але я тільки зціпила зуби, до болю впиваючись нігтями в долоні.
– Геть, – процідила ледве чутно. – Геть звідси, і щоб духу твого тут більше не було. Подруга називається…
Юлька схопилася, перекинувши стілець. Залепетала, давлячись сльозами:
– Олено, пробач, благаю! Я справді не навмисне! І взагалі, це все Кирило! Він сам поліз, клянуся! Сказав – у вас усе одно кінець, ти з ним розлучаєшся… Типу, йому вже все можна…
– А ти й рада старатися, так?! – взвилася я. – Звісно, чого там – раз подруга кидає чоловіка, треба втішити бідолаху! Сама-то віриш у цю нісенітницю? Ні, все, досить. Забирайся, і щоб я тебе більше не бачила!
Юлька схлипнула, кинулася геть із кухні. Захлопнули двері. Повисла дзвінка, страшна тиша.
Я повільно опустилася на стілець. Впустила голову на руки, застогнала крізь зуби. Боже мій, за що? За які гріхи мені все це? І адже вдіяти нічого не можна – не повернути, не виправити…
Зрада найкращої подруги виявилася навіть болючішою, ніж зрада чоловіка. Від нього-то я, принаймні, знала чого очікувати. А ось від Юльки… Скільки разів вона клялася, що ніколи не кине, підтримає в будь-якій ситуації!
І ось, будь ласка – не минуло й півроку. Гаразд, Кирило. З ним усе зрозуміло. Він тепер, людина з минулого життя. Відболить і забудеться. А як бути з Юлькою? Пробачити? Зробити вигляд, що нічого не було?
Ні вже. Звільніть. І річ навіть не в її зраді. А в тому, як вона це зробила. Переспати з чоловіком подруги – і прийти просити вибачення? Серйозно?! Та про що тут взагалі можна говорити!
– Гаразд. Проїхали, – процідила я крізь зуби, рішуче піднімаючись з-за столу. – Усі ви, виявляється, одного поля ягоди. Тільки й чекаєте, коли можна буде урвати шматок пожирніше. Була я вам подругою, була дружиною – та тільки кому це цікаво? Своя сорочка, вона до тіла ближче…
Я гірко усміхнулася, відчуваючи, як губи кривляться в презирливій усмішці. Що ж, принаймні, ситуація прояснилася. Кирило, Юлька – всі вони виявилися нікчемними зрадниками. Що один, що друга – тільки й думали, як би напаскудити нишком.
– Ну й біс із вами, – рішуче вимовила я в порожнечу, сама дивуючись своєму спокою.
– Нікого з вас я, виявляється, і не потребувала.
Мозок гарячково запрацював, прораховуючи варіанти. Квартира моя – це головне. На цей рахунок можна не турбуватися. Навіть якщо Кирило вирішить качати права – закон на моєму боці. Ні копійки він тут не отримає.
З Юлькою, щоправда, складніше. Не станеш же розсилати повідомлення спільним знайомим: так, мовляв, і так, майте на увазі.
Доведеться діяти тонше. Хоча, з іншого боку… А чи треба взагалі щось робити? Може, ну їх усіх ? Почати життя з чистого аркуша, в іншому місті. Без колишніх, без хибних друзів. Самій по собі, в гордій самоті.
Раптово мене осінило. Так ось же він, вихід! У мене якраз на роботі пропонували підвищення з переїздом. В іншу філію, у Вінницю. Начальство вже натякало, що будуть раді бачити на позиції старшого менеджера. Чому б і ні? Нові горизонти, нові перспективи. Глядиш, і особисте життя налагодиться – далеко від колишніх образ і розчарувань.
Зрештою, не можуть же всі чоловіки бути сволотами. Повинен же і на мою долю пристойний екземпляр коли-небудь випасти!
Ентузіазм і передчуття нового життя нестримно наростали. Я заметушилася квартирою, на ходу прикидаючи, що і як потрібно організувати. Так, квартиру здам. На перший час знімати буду, а там, дивись, і на власну житлоплощу накопичу. Речі особливо не потрібні – тільки найнеобхідніше. Решту розпродам, роздам.
Думка про Вінницю здавалася дедалі привабливішою. Зрештою, чому б і ні? Хто сказав, що потрібно все життя просидіти в одному місті? Зміни – це завжди на краще. Тим паче, коли на те є вагомі підстави.
У скронях стукало, щоки горіли. Немов відкрилося друге дихання. Ніби не було всіх цих років спроб побудувати сім’ю, років боротьби за чуже кохання. Я відчувала – ось воно. Мій шанс почати все наново.
І нехай котяться до біса всі, хто намагався стати на моєму шляху. Кирило, Юлька, свекруха зі своїми вічними причіпками. Я вирвуся з цього болота, з цього замкнутого кола. Стану кращою версією себе. А там – хто знає? Може і Містер Досконалість чекає на мене десь.
Поспішність ухваленого рішення анітрохи не бентежила. Я нутром чуяла – це мій шанс. Мій єдиний і неповторний шанс вирватися з порочного кола.
Вирватися – і не озиратися більше. Нема чого. У минулому залишилися всі мої помилки, образи і розчарування. А попереду чекає велике, сповнене пригод життя. Гідне мене. Нехай і не таке, як я мріяла колись.
Наступні дні пролетіли в метушні. Я оформляла документи, домовлялася про переведення. З Кирилом усе пройшло напрочуд гладко. Чи то він сам зрозумів, що витівка з квартирою не вигорить, чи то моє рішуче: “Можеш подавати на поділ! Тільки врахуй, за законом тобі тут нічого не світить”, – подіяло.
У будь-якому разі, перешкоджати моєму від’їзду він не став. Та й Бог із ним. Скатертиною дорога.
З Юлькою довелося помучитися. Подруга все поривалася зустрітися, благала про пробачення. Сипала плутаними повідомленнями, клялася, що нічого не було, просто поцілунок . Зрештою я не витримала – і видала їй у лоб, як виглядає ситуація. І про Кирила, і про підслухану розмову.
Юлька знітилася, почала виправдовуватися. Але мені було вже все одно. Той, хто одного разу зрадив – зрадить і вдруге. Урок засвоєно, час рухатися далі…
За день до від’їзду я обійшла квартиру, прощаючись. Фіранки з нашої з Кирилом спальні. Сервіз, подарований на весілля. Улюблене крісло, в якому я так любила читати вечорами. Усе це більше не мало значення. Вірніше, мало – але зовсім інше. Як символи минулої епохи, завершеної глави.
