– Ми вступили! Ура! – крикнула Рита, піднявши руки вгору.
– Тихіше ти, – сказала Уляна, помітивши осудливий погляд літньої жінки, яка йшла їм назустріч.
– Не можу я мовчати. Хочу, щоб усі раділи разом зі мною! – Рита знову підняла руки вгору і застрибала.
Чоловік похитав головою, а двоє хлопців відстовбурчили догори великі пальці й усміхнулися дівчатам.
– Досить, Рито, ти привертаєш до нас увагу, – розсердилася Уляна.
– Нудна ти, Улька. Слухай, я їсти хочу. Підемо в кафе?
– Підемо, – тут же погодилася Уляна, аби Рита перестала кричати і стрибати.
У кафе вони замовили по стакану соку і піцу на двох.
Коли офіціантка принесла замовлення, Рита потерла долоні, узяла трикутний шматок піци і відкусила від нього.
– Мм… Смакота! Я можу одна з’їсти цілу піцу. – сказала вона з набитим ротом.
Уляна потягнулася за своїм шматком, але при цих словах відсмикнула руку.
– Їж. Я зовсім не голодна, – сказала вона.
– Улю, жартів не розумієш? – Рита перестала жувати. – Їж, а то ображуся. Що збираєшся робити до початку занять?
– Не знаю. Буду відпочивати, набиратися сил перед навчанням, – сказала Уляна.
– А ми післязавтра їдемо на море. Може, з нами? – запропонувала Рита, потягнувшись за другим шматком піци.
– Пішки? Сезон, квитків не купити. Я і вдома добре відпочину.
– Я егоїстка. Могла б одразу здогадатися. Вибач. Наступного року ти обов’язково поїдеш із нами,- запевнила Рита.
– До наступного літа дожити треба, – резонно зауважила Уляна.
– Слухай, хлопець за сусіднім столиком із тебе очей не зводить, – подавшись до подруги, сказала Рита.
– Який? – Уляна різко обернулася і зустрілася поглядом із хлопцем із кучерявою шевелюрою.
Він широко посміхнувся їй, блиснувши лінзами окулярів.
Уляна почервоніла і відвернулася від нього.
– А нічого такий, симпатичний. Якогось артиста нагадує. Слухай, він до нас іде, – понизивши голос, сказала Рита.
– Доброго дня, можна приєднатися до вас? – пролунав за спиною Уляни голос хлопця.
– Давай, – Рита мотнула головою в бік вільного стільця.
– Дякую. Я Василь, – представився хлопець, сідаючи за стіл.
– Яке гучне ім’я, – стриснула Рита.
– Ти вгадала. У нашій родині цим ім’ям називають через покоління хлопчиків.
– Чому через покоління? – запитала Уляна.
– Мого діда звали Василем Петровичем, батька Петром Васильовичем, а я знову Василь Петрович.
– Як цікаво. А якщо буде дівчинка? – із зайвою зацікавленістю запитала Рита.
– Звісно, були і дівчатка, але пращури не заспокоювалися, поки на світ не з’являвся хоч один хлопчик. У нашій родині в кожному поколінні обов’язково з’являлися хлопчики, спадкоємці, продовжувачі роду. А вас як звати? – запитав Василь, звертаючись до Уляни.
– Я Маргарита. Можна просто Рита, – дівчина простягнула руку Василю. – А це моя подруга Уляна.
Василь потиснув простягнуту руку і знову втупився на Уляну.
– У тебе гарне ім’я.
– Ну гаразд, ви тут спілкуйтеся, а мені треба йти. – Рита встала з-за столу.
– Рито, ти куди? – сполошилася Уляна.
– Усе нормально. Мені дійсно час. Я ж їду, збиратися треба. – Рита підморгнула Уляні і попрямувала до виходу.
– Сподіваюся, тобі нікуди не треба? – Василь із надією подивився на розгублену Уляну.
– Ні, але…
– Ось і чудово. Може, тоді в кіно? – не дослухавши дівчину, запропонував Василь. – Ми можемо просто погуляти.
– Ти завжди такий… спритний? – запитала Уляна.
– Ні. Тільки коли мені дівчина подобається.
– Коли я встигла тобі сподобатися? Ми знайомі всього кілька хвилин.
– Ну і що? Перше враження найвірніше, – знизав плечима Василь.
Він благально дивився на Уляну.
– Добре. Підемо в кіно, – сказала вона, посміхнувшись. – Робити все одно нічого.
Фільм виявився цікавим. Вони сиділи в напівпорожньому залі, був робочий день. Василь узяв руку Уляни у свою. Вона забрала її, тільки коли закінчився фільм і в залі увімкнули світло.
– Може, погуляємо? – запитав на вулиці Василь.
– На мене мама чекає.
– Добре, тоді я проводжу тебе?
Вони йшли і розмовляли. З ним було легко. Василь знав багато смішних і кумедних історій. Уляна давно так багато не сміялася.
– Ми прийшли, – трохи засмутившись, що потрібно розлучатися, сказала вона біля свого будинку.
– Шкода. Ти з мамою живеш?
– Так, а ти?
– А я з батьком. Батьки розлучилися, у кожного з них нова сім’я. Мамин чоловік мені зовсім не подобався, весь час вчив мене життя. Тому я вирішив жити з батьком. Його нова дружина той ще подарунок, але їй хоч до мене діла немає. Ти, правда, мені подобаєшся. Я прийду завтра сюди о дванадцятій. Ти вийдеш? – з надією запитав Василь.
Уляна кивнула і втекла додому.
До початку занять вони вже не розлучалися. Їхні стосунки розвивалися стрімко, як буває тільки в юності.
– Улю, давай жити разом, – якось запропонував Василь.
– Але, ми знайомі всього нічого. На що ми будемо жити? І де? Ми ж студенти.
– У мене є квартира. Бабусина. Я поговорю з батьком. Ти боїшся, що мама не дозволить? Так ми одружимося. Я можу працювати вечорами…
– Я не впевнена, що це гарна ідея, – зауважила Уляна.
– Я так і знав, що ти злякаєшся.
– Нічого я не злякалася, – обурилася Уляна.
– Згодна? Уляно, я тебе обожнюю! – Василь підняв її і закружляв.
У той момент вона вірила, що вони обов’язково будуть щасливі. Спочатку так і було.
Вони розписалися. Батько Василя віддав їм гроші, зекономлені на весіллі, з умовою, що молоді будуть ощадливі. Але, як вони не старалися, грошей вистачило ненадовго.
Василь вечорами став підробляти в кафе швидкого харчування. Він втомлювався, засинав на заняттях, отримував двійки. Уляна зрозуміла, що якщо так піде і далі, Василь просто завалить сесію, і його відрахують з інституту. Потрібно було рятувати становище.
– Знову макарони? – поморщився Василь, прийшовши опівночі з роботи.
– Вибач, на м’ясо немає грошей, – зітхнула Уляна.
– Тобто, на м’ясо я не заробив? Ти це хочеш сказати? – зло запитав Василь.
– Ні. Я вважаю, що тобі потрібно кинути роботу. Ти скоро зовсім закинеш навчання. Тебе відрахують з інституту. Так більше не може тривати. Ти вже чіпляєшся до моїх слів. А що буде далі? Василь, давай розлучимося, поки не почали кидатися один на одного і ненавидіти.
– Улю, не згущуй фарби. Усе нормально. Я просто втомився.
– А я не можу бачити тебе вічно втомленим і тільки ночами. – Уляна прикусила губу. – Знаєш, я не кохаю тебе більше.
– Я не вірю тобі. Навіщо ти так, Уляно? – Василь узяв її за руку, притягнув до себе.
– Я не кохаю тебе, – повторила Уляна і відсмикнула руку. – Усе, ми розлучаємося. Завтра я заберу свої речі і піду до мами. Раджу і тобі повернутися до батька.
Вони ще якийсь час сперечалися.
– Ну й іди, – втомившись від сварки, сказав Василь.
Вранці Уляна зібрала речі і пішла. Їх розлучили швидко.
Добре, що вони вчилися на різних факультетах, стикалися в інституті рідко. Поруч із Василем завжди була якась дівчина. Він робив вигляд, що не помічає Уляну.
Ночами вона плакала в подушку. Багато разів намагалася підійти і сказати, що кохає, а про нелюбов говорила, щоб простіше було розлучитися. А що далі? Ось саме. Усе почнеться спочатку. І Уляна мовчала, страждаючи від кохання і ревнощів.
Вона теж намагалася зустрічатися з хлопцями, але не виходило. Адже серцю не накажеш.
Після закінчення інституту, Уляна влаштувалася на роботу, познайомилася з хлопцем, але і з ним вона розлучилася. Так, як із Василем, їй ні з ким не було добре, нікого так не любила.
Минуло ще кілька років.
Одного разу вони випадково зіткнулися з Ритою в магазині. Бачилися рідко. Та вийшла заміж, привела у світ доньку і знову ходила при надії. Обидві зраділи зустрічі, обійнялися, сиділи в кафе і не могли наговоритися. Рита погладжувала свій уже помітний живіт.
– А ти заміж так і не вийшла? Усе за Василем страждаєш? – запитала вона.
– Нічого я не страждаю. Одружилися два колишні школярі, не розрахували свої сили. Вчасно розлучилися, поки не зненавиділи одне одного. Усе давно минуло.
– То чого заміж не виходиш? Ти не потвора, хлопців навколо повно, – не відставала Рита.
– Не знаю. Напевно, я не створена для сім’ї.
– Не говори дурниць. Сім’я, діти – це генетично закладено в жінці.
– А як же ті, хто не може мати дітей? – усміхнулася Уляна.
– Буває. Але все одно сім’я має бути.
– От заладила. Не подобається мені ніхто. Та й де чоловіки? Немає їх. Або одружені, або… Мені не треба, щоб поруч був хтось. І досить про це, – розлютилася Уляна.
– Улю, не ображайся. Я хочу, щоб ти була щаслива. Мир?
– Мир, – посміхнулася Уляна.
Через тиждень Рита зателефонувала подрузі й запропонувала знову зустрітися. Вони знову сиділи в тому ж кафе, де колись познайомилися з Василем.
– Ти спеціально обрала цю кав’ярню? – запитала Уляна, озираючись на всі боки.
– Вибач, я не подумала, що тобі буде боляче, – вибачилася Рита.
– Мені не боляче. Я ж просила не порушувати цю тему, – дорікнула Уляна подрузі.
– Штовхається. Швидше б уже, – поморщилася Рита.
– Вибач. Що замовимо, каву чи чай? Чи колу, як раніше? – запитала Уляна.
– Колу мені не можна, каву теж. Чай із тістечками. Солодкого дуже хочеться, – зізналася Рита.
Офіціантка принесла їм замовлення.
– А пам’ятаєш, як ми їли піцу? Чоловік купував недавно, але зовсім не те. Тоді все здавалося чомусь смачнішим, – задумливо сказала Рита, помішуючи ложечкою чай у чашці, щоб швидше охолов. Вона раз у раз поглядала за спину подруги.
– Кого ти там видивляєшся? Чекаєш когось? – запитала Уляна і обернулася.
І побачила Василя, який входив у кафе. Вона його відразу впізнала, хоч він коротко постригся і був без окулярів. Напевно, змінив їх на лінзи. У руках він тримав два букети.
Уляна різко повернулася до подруги.
– Це ти його запросила? Навіщо? Не очікувала від тебе.
– А тому, що ви кохаєте одне одного. Поводитеся, як маленькі. Вам потрібно поговорити…
– Привіт, дівчата, – сказав Василь, який підійшов, не зводячи очей з Уляни. – Радий вас обох бачити. Це вам, – він подарував кожній по букету. – Присяду? – не чекаючи запрошення, Василь сів за стіл.
– Ви зовсім не змінилися. Справді. Я радий вас бачити, – сказав він, не відриваючи очей від колишньої дружини.
– Ну, ви тут залишайтеся, а мені потрібно в садочок, за донькою, – Рита встала з-за столу.
– Куди ти? У садок ще рано. Я з тобою, – підхопилася за нею й Уляна.
– Залишся. Дякую, Василю. – Рита взяла свій букет і пішла.
– Це ти вмовив її влаштувати нам зустріч? – накинулася Уляна на Василя.
– Нікого я не вмовляв. Рита зателефонувала і запропонувала нас помирити. Улю, нам дійсно потрібно поговорити. Я так і не зміг забути тебе. Та й ти не вийшла заміж. Рита сказала.
– Правда? Зустрічався з іншими, а думав про мене? – пожартувала Уляна.
Вона дивилася на Василя, серце її билося від радості й туги за ним.
– Та не зустрічався я ні з ким. Просто хотів позлити тебе, змусити ревнувати, думав, повернешся. А ти? Ти справді мене розлюбила?
Уляна не відповіла.
– Улю, нам же було добре разом. Розумію, дурні були, майже діти, студенти-першокурсники, без грошей і життєвого досвіду. Може, спробуємо ще раз? З урахуванням колишніх помилок. Ми подорослішали, у нас має вийти.
– Що, знову розпишемося? Ти правильно сказав, що ми подорослішали. Ми інші, і як раніше вже не буде. Двічі не можна увійти в одну річку. Чув?
– Цього разу в нас усе буде по-іншому. Ми почнемо спілкуватися, заново пізнавати одне одного, не будемо поспішати. Ось побачив тебе і зрозумів, що всі ці роки кохав тільки тебе. Не вірю, що ти розлюбила мене. Я тоді повірив, розуму не вистачило здогадатися, що ти так сказала, щоб легше було розлучитися. Що ти мовчиш?
Уляна розуміла, що навряд чи з другої спроби щось вийде. Але встати й піти вона не могла. Її тягнуло до Василя, немов магнітом.
– Знаєш, я не міг жити у квартирі один. Повернувся до батька, а квартиру ми стали здавати. А потім мама розлучилася з новим чоловіком. Нарешті розібралася в ньому. Я якийсь час жив із нею. Тепер у мене є своя квартира. Я налаштований серйозно.
Він проводжав Уляну до будинку, щось розповідав. Уляна йшла поруч і думала, чи варто починати спочатку, чи краще залишити все, як є? Розум казав, що не потрібно наступати на одні й ті самі граблі, а серце билося в грудях, немов хотіло до неї достукатися.
– Я прийду завтра о дванадцятій. Ти вийдеш? – запитав Василь.
– Ні, – відповіла Уляна. – Я буду на роботі.
Вони почали зустрічатися. Не щодня, даючи одне одному час скучити. Про минуле намагалися не згадувати. Та й чи було в них минуле? Швидко почалося, швидко закінчилося.
Василь уже не був тим спритним юнаком. Уляні не вистачало його відчайдушності та веселості. З іншого боку, він став серйознішим, що теж не могло не приваблювати її .
– Ти був одружений після мене? – одного разу все ж запитала Уляна.
– Майже. Ми жили разом. Але все було не так, як із тобою. Загалом, до весілля справа не дійшла. А ти?
– Приблизно так само, – відповіла Уляна. – А чому ти не намагався мене повернути? – поставила вона запитання, яке давно хвилювало її.
– Чому не намагався? Багато разів намагався. Приходив до твого будинку і стояв під вікнами. Хотів зателефонувати. Але боявся знову почути, що не кохаєш мене. Слухай, що ми як діти? Гуляємо за ручку. Ми ж дорослі люди. Ходімо до мене.
– І що далі? Знову почнемо жити разом?
– А ти не хочеш? Не хочеш спробувати? Все буде по-іншому. У нас буде весілля, машина з кулями, біла сукня з фатою, весільна подорож до Туреччини або Іспанії. Куди захочеш. Коли Рита зателефонувала і запропонувала зустрітися, я так зрадів. Зрозумів, що це мій шанс. Давай усе виправимо. Улю, не мовчи.
Уляна хотіла крикнути, як втомилася без нього, як скучила. Але горло здавило спазмом від надлишку почуттів. Вона просто кивнула, як раніше.
На весіллі було багато гостей. Рита дуже хотіла бути свідком, але несподівано завчасно її забрали до лікарні.
У білій сукні, щоправда, без фати, Уляна виглядала дуже гарною і щасливою. Василь очей із неї не зводив.
– Це доля. Вона повернула нас одне одному. Просто ми поспішили тоді. Господи, як я міг повірити, що ти розлюбила мене?! Ти просто мене пожаліла, – сказав Василь. – Я щасливий, що ми знову разом.
Вони сиділи у весільному одязі на ліжку і не поспішали його знімати. Диван і стіл були завалені квітами та подарунками. Куди поспішати? У них попереду ціле життя!
