Батько виховував Лілю в суворих рамках, її мати втекла з якимось заїжджим красенем, коли доньці було лише два роки. Не захотіла насолоджуватися сільським життям, її вабили інші красоти, вогні великих міст.
Ігор Іванович залишився сам із донькою на руках. Більше не одружився, про допомогу нікого не просив, він узагалі звик сам з усім справлятися.
– Ігорю, та хоч одружився б, – говорила йому сусідка, тітка Клава. – Куди чоловіку одному дівчину виховувати?!
– Батько я їй, – бурчав Ігор Іванович. – А мачуха ще невідомо як ставитиметься.
– Ну хоч матір би свою сюди перевіз, складно ж одному, – умовляла сусідка.
– Клавдія Василівна, ви за своїми дітьми дивіться, он Настя вже трьох невідомо від кого принесла, – відповідав Ігор Іванович і замикався в собі.
Лілю він любив, але дисципліна в домі була залізна, ліжко заправляли по лінієчці, підлогу шкрябали до блиску. А в городі у них і зовсім панував зразковий порядок. При цьому дочка то тягала додому кошенят з усього села, то заводила курчат і кроликів. У цьому суворий батько не перешкоджав.
Коли Ліля виросла і вступила вчитися на зубного лікаря, батько нею дуже пишався. Сам він вважав за краще залишитися в селі, возив щомісяця доньці гостинці. А коли вона вибрала собі чоловіка, статного, серйозного Степана, його кандидатуру схвалив особисто.
До появи онуків Ігор Іванович і сам перебрався в місто, купив приватний будинок із ділянкою, але не такий великий, як їхній сільський. Прожив у ньому кілька років, і стало зрозуміло – потрібен ремонт. На сімейній раді вирішили робити все силами фахівців, а Ігоря Івановича на деякий час перевезти до дочки.
– Тату, ну це не більше ніж на півроку, – переконувала вона батька. – Зате й дах тобі перекриємо, воду нарешті в хату проведемо. І підлоги треба міняти.
– Та мені й так нормально, – відповідав Ігор Іванович. – Що цей ваш переїзд дасть?
– Тату, ну ми вже бригаду найняли, за матеріали аванс віддали, – сердилася Ліля. – Давай не вередуй, до зими поїдеш у свій оновлений будинок.
– Грошей вам, чи що, дівати нікуди?! – обурювався Ігор Іванович.
Але до доньки все ж переїхав, Ліля давно відвикла від диктатури батька. А той із віком став ще більш сварливим. Усе було не по ньому, на новому місці Ігор Іванович обживався насилу.
– Що це у вас телевізор на всю стіну? – критикував він доньку. – Я дивився в інтернеті, він шалених грошей коштує.
– Це Стьопа купив собі на день народження. Футбол дивитися, – пояснила Ліля. – І фільми теж.
– Бентежить він мене, завісили б хоч! – обурювався Ігор Іванович. – А дзеркало тобі на всю стіну навіщо?
– Це шафа, тату, – пояснила Ліля. – Дуже зручно. А дзеркала щоб у повний зріст себе бачити.
– Дурниця яка, ти ж не в примірювальній. Чого крутитися перед ним? Вдягнув чисте, та й пішов, – бурчав Ігор Іванович.
Для себе він облюбував ту саму вітальню, хоча Ліля з чоловіком розраховували поселити батька в колишній дитячій кімнаті. Але в Ігоря Івановича щодо цього були свої резони.
– Я людина стара, часто до туалету вночі бігаю, через вас, чи що, ходити? І потім, тут хоч вікна великі, балкон. А ви мені комірчину виділили. Соромно таке навіть знайомим показати!
– Добре, тату, живи тут, – миролюбно відповіла Ліля. – Не посваримося вже за шафи й телевізор.
Але вийшло інакше, уже за місяць Степан не тільки забув про перегляд футболу вдома. Перед матчем із ним почала радісно збігати в бар навіть сама Ліля, це був їхній єдиний шанс відпочити від нескінченного бубнежу Ігоря Івановича. Діти на цей час їхали до бабусі, матері Степана, і теж були не проти обійтися кілька годин без товариства діда.
Телевізор висів без діла, просто як чорний прямокутник. Усі новини Ігор Іванович вважав за краще дізнаватися з радіо, яке тепер у їхньому домі говорило без угаву навіть уночі. А о шостій ранку під нього ж дід зображував біг на місці й радісно махав гантелями. Після пари таких руханок дзеркала в шафі-купе довелося екстрено міняти на звичайні дверцята.
– Тату, ну невже не можна бути обережнішим?! – обурювалася Ліля. – Адже ти два дзеркала розбив, а вони дорогі.
– Нічого всякі дурниці вигадувати! Он у мене шафа з дерева, по ній хоч стукай цими гантелями. А у вас тут що? Дурниці якісь, а не меблі! Тирса одна. Не здумайте мені під час ремонту таке зробити.
– Тату, ніхто зараз таке не робить уже, – відповіла Ліля – Гаразд уже, меблі залишимо звичні. Хоча я вже такий дизайн-проект придумала гарний.
– Дякую, не треба, дах перекрийте. І досить, – бурчав Ігор Іванович.
Утім, знайшов батько Лілі і свої переваги в житті в міській квартирі. Наприклад, він полюбив довгі водні процедури. Ліля, яка пам’ятала, що батько в селі ходив у лазню раз на тиждень, дивувалася його пристрасті до купання. А потім прийшли рахунки за воду, і вся сім’я почала вмовляти Ігоря Івановича витрачати її економніше.
– Ось до чого дожили, навіть води вже шкодуєте! Ех, міські, але ж я тебе, донечко, виховував маленьку сам. А тепер ось прийомом ванни докоряєш батькові.
– Тату, та приймай на здоров’я, тільки там же рахунки величезні приходять, – пояснювала Ліля. – Давай хоч економніше.
– Ну, звісно, може, мені ще й їжу в холодильнику не брати?! От не знав я, що таку невдячну доньку виростив! – кричав Ігор Іванович.
Час минав, ремонт добігав кінця, а батько Лілі, здавалося, і не збирався переїжджати у свій будинок. У міській квартирі й на повному забезпеченні доньки йому подобалося. А те, що її сім’я тулиться в спальні, поки він займає єдину велику кімнату, Ігоря Івановича зовсім не хвилювало. Ба більше, він з’їздив проінспектувати роботи, які вже провели в будинку, і повернувся незадоволений.
– Це чого ви мені там наворотили?! – обурено бурчав батько Лілі. – Переробляйте все як було. Із нормального будинку зробили якусь іграшку. І підлоги теплі, та знаєте, скільки вони електрики спалять?! А я пенсіонер, зайві копійки збираю, не витрачаю. З вами ж по світу підеш.
– Тату, ну стільки вже сил вкладено в це, часу, – умовляла батька Ліля. – Досить вередувати. Скоро вже ремонт закінчимо, відпочинеш від нас.
– А чого це ти мене гониш?! – обурився Ігор Іванович. – Я так подумав, ви все одно непутящі, буду тут жити, стежити за всім. Чоловіка твого он телевізор відучив дивитися. А там і руханку будете робити. А там і обливатися почнемо у дворі всі разом. Який в онуків приклад буде.
– Тату, у нас дев’ятиповерхівка, – нагадала Ліля. – Тут швидше на тебе викличуть “Швидку допомогу” з поліцією. Після холодного обливання – саме те.
– Нічого, звикнуть, а там і клуб моржування можна організувати. Он я дивлюся, сусідки з палицями ходять, а я чоловіків організую.
– Тату, але ми не можемо роками жити в маленькій кімнаті вчотирьох. Тут і з дітьми-то місця не вистачає, поки вони маленькі! – обурилася Ліля. – А ти вирішив назовсім залишитися.
– Ти подивися на неї, жене батька рідного! – заблажив Ігор Іванович. – Але ж я тебе маленьку в дитбудинок не здав. Годував, поїв, взував, у школу водив, вивчив. І ось отримав у відповідь удар у саме серце. Ну спасибі, донечко. Давай, усім розкажи, як хворого, немічного татка збираєшся вигнати зимувати в будиночок на висілках.
– Та ти ж сам цей будинок обирав! – обурилася Ліля. – Ми пропонували додати на квартиру поруч із нами.
– А нічого мені свої подачки пхати! – огризнувся Ігор Іванович. – Я й сам не жебрак. І так он мене дорікаєш усім підряд. Буде цей будиночок – літня дача. А на зиму вже, вибач-посунься, я тут залишаюся. І тільки спробуй мене виселяти почати, піду в пресу скаржитися, як відомий стоматолог із батьком поводиться. Ми, пенсіонери, теж не покірливе стадо.
– Тепер ти до погроз перейшов?! – обурилася Ліля. – Я тобі, звичайно, вдячна, тату, але всьому є межа.
Увечері Ліля покликала чоловіка на прогулянку з дітьми і обговорила з ним ситуацію, що склалася. Їм було ясно, що Ігор Іванович добровільно не переїде. І захоплену ним кімнату теж віддавати навряд чи захоче.
– Стьопо, я вже не знаю, що робити, – зітхнула Ліля. – Хоч сама від нього збігай. Хіба що хитрістю якось діяти?
– Так, легше тарганів витравити, ніж твого батька назад переселити, – зітхнув Степан. – Давай думати, що може змусити його переїхати?
– Не знаю, тато нас точно не боїться. Думає, що він найхитріший, – відповіла Ліля. – Головне, не упустити момент. А то він точно в нас назавжди залишиться. Ще будемо це життя в кімнаті вчотирьох згадувати, як щасливі моменти.
Порятунок прийшов звідки не чекали, під час своїх водних процедур Ігор Іванович не завжди бував обережним, а сусідка знизу якраз нещодавно зробила шикарний ремонт. Про його вартість пліткував увесь під’їзд, називалися абсолютно нереальні суми витрат. Правди ж не знав ніхто, крім господині житла. І ось Ігор Іванович примудрився затопити цю квартиру.
Коли Лілі зателефонував у паніці батько, вона нічого не зрозуміла.
– Доню, ти б приїхала скоріше, до нас там тітка зла у двері ломиться. У халаті, кричить, вимагає воду перекрити.
– А що сталося, тату? – уточнила Ліля. – Це, напевно, хтось із сусідів?
– Та мегера знизу зі своїм дороговартісним ремонтом, я у вічко дивився, – повідав доньці Ігор Іванович. – Знаєш, я на п’ять хвилин тільки у ванній заснув.
– Усе ясно! – гаркнула в трубку Ліля. – Воду перекрий. Я скоро буду.
– Ти тільки в будинок її не пускай, – попросив Ігор Іванович. – Аж надто кричить, напевно грошей вимагатиме.
Біля дверей своєї квартири Ліля дійсно виявила роздратовану жінку в халаті. Та відразу потягла її поверхом нижче демонструвати протікання. Виявилося, що основний удар прийняла на себе натяжна стеля. Масштаби руйнувань були невеликі, та й сусідка вже злегка охолола, але Лілі спала на думку геніальна ідея.
– Вибачте, що втручаю вас у наші справи, – попросила вона. – Можете сказати, що у вас тут і справді руйнувань на мільйони? Будь ласка, це наш єдиний шанс змусити мого тата з’їхати. Він жадібний, платити точно не захоче.
– Теж проблеми з батьками? – співчутливо зітхнула сусідка, яка назвалася Іриною. – Так, звісно, якщо треба, зроблю. Мені-то все одно, ви ж мені перетяжку стелі оплатите?
– Ну, звісно! – зраділа Ліля. – Спасибі вам велике.
– Що ви, – усміхнулася Ірина. – Я своїх батьків тільки недавно змогла відселити. І ремонт зробила який хочу. Ходімо!Влаштую скандал як слід.
Їхня вистава для єдиного глядача пройшла з великим успіхом. Спочатку Ігор Іванович сховався від проблем у туалеті, потім почав звинувачувати в усьому доньку, загалом, був вірний собі. Ірина пішла, а Ліля зробила суворе обличчя і сказала:
– Усе, тату, догралися, сам знаєш, який там ремонт. Я вже була в сусідській квартирі, натворив ти справ знатно!
– А ти скажи, що мене тут зовсім не було. Немає такого мешканця, – хитро усміхнувся Ігор Іванович. – А взагалі, це все ви винні. Не могли, чи що, квартиру на першому поверсі купити? Я й заснув у ванні лише втретє. У минулі ж нічого не сталося.
– Ну, звісно, а мільйони ми з чого платити будемо? Ти готовий за свої купання їх віддати?
– А немає в мене грошей! – збираючи речі, заявив Ігор Іванович. – І взагалі, живу в іншому місці за пропискою. Раз ремонт закінчено, то й поїду вже. Загостився я щось у вас, донько, відвези мене додому.
Не вірячи своєму щастю, Ліля відправила батька в його будинок, той більше й не згадував про те, що хоче розглядати своє житло як дачу. Перспектива виплачувати сусідці компенсацію за зіпсований ремонт швидко вилікувала Ігоря Івановича від тяги до міського життя. Тим паче що тепер у нього вдома є своя ванна, донька продумала і цей момент. І немає жодного ризику когось затопити, приймаючи водні процедури.
Позбувшись Ігоря Івановича , родина Лілі зітхнула з полегшенням. Діти знову отримали окрему кімнату, Степан повернувся до перегляду футболу вдома, а Ліля знову замінила звичайні дверцята шафи на дзеркальні.
Із сусідкою знизу Іриною вони подружилися. Оплатили їй перетяжку стелі й тепер ходять одна до одної в гості. Ігорю Івановичу про це ніхто не розповідає, він усе ще вважає, що щасливо зміг уникнути розплати за свою безвідповідальність.
