Раннім зимовим вечором по тротуару спального району міста йшла висока жінка. На вулиці ще світло і вечір радував погодою. Зовсім легкий морозець, а весь день світило яскраве сонце. Зараз сонце схиляється до заходу і переливається останніми промінчиками в білосніжних, блискучих від морозу сніжинках.
Жінці подобалася погода, вона йшла неквапливим кроком. Висока, представницька, немолода, трохи за шістдесят, вона крокувала в красивих чобітках і шикарній норковій шубі. На обличчі жінки були сліди колишньої краси і легкий наліт зарозумілості. Доглянута, яка знає собі ціну.
І нехай молоді роки далеко позаду, Ольга Петрівна, і в своєму віці, вміла насолоджуватися життям.
Чоловіка поховала десять років тому, довго сумувала. Як же не сумувати, коли прожили вони разом багато років, і добре прожили. Сина прекрасного виростили.
Син поїхав вчитися в інше місто і так там і залишився. Одружився, зробив Ольгу Петрівну двічі бабусею. Але онуків вона бачить рідко. У сина робота, часто відвідувати маму немає можливості.
Все одно Ольга Петрівна не сумує. У будь-якому віці є свої принади. Так, їй за шістдесят і вона на пенсії. Син і онуки далеко, але ж є відеозв’язок. Можна спілкуватися по ньому.
Та й, загалом, живе Ольга Петрівна непогано. У неї дві квартири. Пенсія скромна, але на життя вистачає. Син часто підкидає грошенят, хоча вона про це не просить і постійно відмовляється.
Син з родиною відвідав її на новорічні свята і зробив просто королівський подарунок — шикарну шубу, в якій зараз крокувала Ольга Петрівна. Вона спеціально йшла повільно, красуючись. Знала, що виглядає чудово для пенсіонерки.
Ольга Петрівна не просто гуляла, вона йшла у справі, забрати квартплату у своїх квартирантів. Живучи у двокімнатній квартирі, другу, однокімнатну, Ольга Петрівна здавала молодій сімейній парі з дитиною. Точніше, коли почала здавати, дитини ще не було. Але квартиранти живуть вже п’ять років і встигли обзавестися гарненьким пухким карапузом.
Зараз йому два рочки. У невеликій витонченій сумочці Ольги Петрівни лежала шоколадка для хлопчика.
Знайти пристойних квартирантів не так просто. Ольга Петрівна, яка давно здає квартиру, це прекрасно розуміла. Кілька разів «обпалювалася». То з боргами за комуналку її залишать, то квартиру розгромлять. Навчена таким гірким досвідом жінка тепер сама щомісяця приходила за квартплатою, щоб подивитися, чи все нормально в квартирі, і щоб квитанції за комуналку були оплачені. Хоча, звичайно, з цими квартирантами можна трохи розслабитися.
Вони молоді, але дуже охайні. Принаймні Ліза, з якою Ольга Петрівна в основному і мала справу.
Ліза виглядала зовсім ще дівчинкою, хоча Ольга Петрівна, у якої були паспортні дані квартирантів, знала, що дівчині двадцять чотири. Але вона така худенька, з ясним поглядом блакитних очей, що іноді навіть не віриться, що дворічний малюк її дитина.
Ліза квартиру в порядку утримує, завжди привітна, оплачує все вчасно. Що стосується чоловіка квартирантки, з ним Ольга Петрівна особливо не спілкувалася. Коли приходила за квартплатою, він то на дивані перед телевізором валявся, то вдома його не було.
Хлопець бурмотів привітання, але в діалог з господинею не вступав. Іноді Ользі Петрівні здавалося, що він напідпитку, але це, начебто, не її справа. Як до квартиронаймача, Ольга Петрівна до нього претензій не мала.
Не поспішаючи, жінка дійшла до дев’ятиповерхівки і, піднімаючись на ліфті на п’ятий поверх, думала, чим би смачненьким себе порадувати, коли отримає від Лізи квартплату. Цими грошима Ольга Петрівна оплачувала свої комунальні послуги і залишалося ще на маленькі радості, у вигляді делікатесів.
Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти і могла собі це дозволити. А чому ні? Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки жити залишилося і економити їй ні до чого.
Думаючи про те, чи встигне сьогодні зайти до закриття в рибний магазин, Ольга Петрівна натиснула на дзвінок. Звичайно, у неї був свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти хороші?
Жінка не збиралася нікого застати зненацька, тому завжди дзвонила і чекала, поки відчинять.
Цього разу чекати довелося трохи довше, ніж зазвичай. У Ольги Петрівни вже промайнула думка, що квартирантів немає вдома, коли двері все-таки відчинилися.
Відчинила їх, як завжди, Ліза, але виглядала вона так, що Ольга Петрівна жахнулася.
Почервонілі, вузькі через опухле обличчя очі і тремтячі руки дівчини наводили на недобрі думки. Ліза відчинила і відступила в передпокій, зчепивши руки на грудях, намагаючись вгамувати в них тремтіння.
— У тебе щось сталося, Лізо? Ти якось погано виглядаєш. Все нормально? — зайшла в квартиру Ольга Петрівна.
Зачиняючи за собою двері, подумала, що Ліза або не твереза, або хворіє від пох.ілля. Може, минулі новорічні свята досі з чоловіком відзначають?
— Ні, Ольго Петрівно, у мене все не нормально, — видихнула дівчина і нерівним кроком пішла в кімнату.
Ольга Петрівна пройшла за нею, помітивши, що чоловіка квартирантки вдома немає. Більш того, в квартирі все зовсім не так, як завжди. Панував легкий безлад, на підлозі валялися якісь речі, серед яких грав Микита, маленький син квартирантів. Білизняна шафа була відчинена, частина полиць у ній була порожня.
Ліза взяла звідкись платіжки, простягнула їх Ользі Петрівні все ще тремтячою рукою.
— Тут все оплачено. Але я не можу заплатити вам за цей місяць. Мені немає чим. Можна я залишуся вам винна? Ми з Микитою з’їдемо, завтра ж з’їдемо.
Обличчя Лізи перекосилося, як від ридань, але сліз не було. Ольга Петрівна зрозуміла причину опухлості обличчя квартирантки. Це не міцне, звичайно ж, ні! Міцним у квартирі навіть не пахне. Це сльози! Ліза, судячи з усього, плакала довгий час, ось обличчя і набрякло, а зараз хоч і кривиться, сліз вже немає, висохли всі.
— Та що сталося? — імпульсивно вигукнула Ольга Петрівна. — Чому, ви з Микитою? Де твій чоловік, Лізо? Що у вас тут сталося?
Дівчина опустилася на диван, затиснула обличчя руками, глухо, уривчасто заговорила, всіма силами намагаючись тримати себе в руках.
— Я захворіла, Ольга Петрівна. Вже півроку погано себе почуваю. Постійна втома, занепад сил. Я б давно звернулася в поліклініку, але часу не було. Я ж весь час з Микитою. Тут підійшла наша черга в садок.
Микиту взяли в ясельну групу. Загалом, я пішла в лікарню, здала аналізи. У мене онкологія, Ольга Петрівна!
Ліза завмерла, її плечі сіпнулися, але рук з обличчя вона так і не прибрала. Після невеликої паузи продовжила:
— Чоловік, коли дізнався, пішов. Андрій так кричав, ніби це я винна в своєму діагнозі. Сказав, що хвора дружина йому не потрібна, і він не збирається зі мною мучитися.
Від онкології пішла з життя його тітка, і він бачив, як це важко і болісно протікає. Він не захотів більше таке спостерігати. Зібрав свої речі і пішов. Сказав, що подасть на розлучення.
А у мене немає грошей, зовсім немає. Адже я в декретній відпустці, отримую копійки. Все, що залишалося, я віддала за комуналку. А заплатити за квартиру мені нічим, Ольго Петрівно. Зовсім нічим. Я з’їду прямо завтра. Дайте тільки зібратися з силами і зібрати речі.
Ольга Петрівна стояла, дивлячись на квартирантку важким поглядом. Худенька, як пташка, Ліза сиділа на краєчку дивана, сховавши обличчя, а поруч з нею, на підлозі, весело грав її маленький син. Ольга Петрівна відразу подумала, що можна не поспішати в рибний магазин. Схоже, що червоної рибки їй найближчим часом не побачити, «як своїх вух».
Це перше, що спало жінці на думку, але тут же вона мимоволі зупинила себе. Про що вона думає, яка риба, коли таке горе перед очима?
Жінка присіла поруч з Лізою на диван, торкнулася її плеча.
— Подивися на мене, чуєш? Досить вже ридати. Так, це все важко і страшно. Твій чоловік виявився зрадником, діагноз непростий. Але у тебе є син, і заради нього ти повинна якось триматися.
Який план дій? Тобі призначили лікування, і взагалі, куди ти збираєшся з’їжджати?
Ліза на Ольгу Петрівну подивилася, але, почувши про план дій, знову скривилася.
— Який ще план дій, Ольга Петрівна? Мені потрібно лягти в онкоцентр прямо завтра, на біопсію для уточнення стадії. А я не зможу. Я одна, розумієте, зовсім одна! Мені нікому залишити Микиту, мені ніде жити.
У селищі у мене є бабуся, вона зовсім старенька. Це вона мене виростила. Завтра я поїду до неї. Інших варіантів у мене просто немає. В онкоцентр я не ляжу. У селищі є фельдшерський пункт. Піду туди.
— Навіщо ти туди підеш? Лізо, що ти несеш? Що тобі зможуть зробити у фельдшерському пункті? Ти вирішила відмовитися від лікування? Твій чоловік пішов і не подумав про дитину, а ти хочеш залишити сина одного?
— А який у мене вихід, Ольго Петрівно? Я, звичайно, могла б відвезти Микиту до бабусі, але вона зовсім старенька, вона не впорається. Та й нема на що мені жити в місті, нема на що і ніде. Розумієте, мені потрібно лягти поки на пару днів. Мені візьмуть біопсію, потім потрібно десь чекати її результату. Треба часто бувати в онкоцентрі. У мене немає такої можливості.
— Боже мій, що за дурниці! — нахмурилася Ольга Петрівна. — Ти що, в лісі, чи що, живеш? Навколо тебе люди і не всі такі негідники, як твій чоловік. Я тобі допоможу. Лягай завтра на дообстеження і ні про що не думай. Я поки побуду тут, з Микитою.
Скільки потрібно буде, стільки і побуду. Повернешся, будеш знову жити тут. Про оплату за квартиру навіть і не думай. Переб’юся якось, не останній шматок доїдаю. Не переживай.
Все, досить киснути! Давай підіймайся і наводь порядок у квартирі. Я поки додому. Прийду рано вранці. Поясниш мені, в який садок Микиту водити. За дитину не переживай, я впораюся.
Ліза дивилася на господиню опухлими від сліз очима і не могла повірити в те, що та говорить. Ольга Петрівна, вона така, така… Завжди здавалася Лізі дуже зарозумілою.
Добре одягнена, доглянута жінка не справляла враження добросердної, жалісливої. Лізі здавалося, що Ольга Петрівна накинеться на неї з лайкою за те, що вона не заплатила за квартиру, а жінка пропонує таке, що не кожен близький запропонує.
— Ну, чого ти на мене витріщилася? — трохи грубо запитала Ольга Петрівна. — Кажу тобі, зберися. У тебе попереду довгий шлях, ти повинна його пройти. Ну-ну, не будемо розклеюватися, а то я теж зараз заплачу.
Ліза, не знайшовши слів, притиснулася до Ольги Петрівни плечем, і та відчула, як першить у горлі. Плакати і сентиментальничати зараз не можна.
— Піду я, мабуть, — підвелася жінка з дивана, — а ти збирайся. Прийду рано. О шостій годині нормально буде?
У магазин все-таки довелося Ользі
Петрівні зайти цього вечора, але вже не за червоною рибою, а за звичайним набором продуктів. Курка для супу, крупи, м’ясо для фаршу — все це опинилося в візку жінки і разом з цим вона з’явилася на порозі Лізи о шостій годині ранку. Продукти потрібні, їй же дитину годувати, поки Ліза буде в лікарні.
Микита завжди подобався Ользі Петрівні і сидіти з ним виявилося не так вже й складно. Хлопчик хоч і веселий, але поступливий і слухняний. За мамою, правда, сумував сильно. Ольга Петрівна і сама про Лізу думала кожну хвилину. Переживала сильно. Близько до серця вона прийняла проблеми квартирантки. Така молода, гарненька і вже такий страшний діагноз!
У Лізи взяли біопсію і через два дні вона повернулася додому. Почалося болісне очікування результату. Але скільки ж радості було в голосі дівчини, коли вона зателефонувала Ользі Петрівні.
— Ольго Петрівно, все відомо! Перша стадія. Сказали, що, можливо, мені знадобиться тільки одна операція. Є шанс, шанс на повне одужання!
—Ось бачиш! — видихнула Ольга Петрівна. — А ти збиралася рукою на себе махнути. Поспішив твій чоловік тебе кинути. Але це навіть і на краще, що він зараз своє справжнє обличчя показав. Не треба витрачати час на такого мерзотника.
Ну що, коли лягаєш на операцію? Мені якось не дуже комфортно в цій квартирі. Поки ти в лікарні, я Микиту до себе заберу.
— Операція тільки через місяць. В онкоцентрі великі черги. Ольга Петрівна, може, я поки поїду в селище, а ви здасте квартиру? Мені якось незручно жити безкоштовно.
— Знову ти зі своїми дурницями! Спокійно живи і чекай на операцію. У вас, до речі, продукти ще є? А то я куплю.
— Ні, ну це вже занадто, — схлипнула Ліза. — Ви робите для нас стільки… я ніколи не зможу вам віддячити.
* * * * *
Минуло півтора року.
У найкращому ресторані міста гуляло веселе весілля. Ольга Петрівна в світлому брючному костюмі сиділа поруч з нареченою, на почесному місці. Багато хто з гостей вважав, що вона мама нареченої. Ольга Петрівна і сама себе так відчувала, ніби вона дочку заміж видає.
Красива її Ліза, в білій сукні, з діадемою на густому кучерявому волоссі! Красива і здорова. Виходить заміж за свого лікаря, який півтора року тому зробив їй операцію.
У той час Ліза сумнівалася в його компетентності. Казала, що він занадто молодий, хотілося б лікаря досвідченішого. Але вибирати дівчині не доводилося. А лікар почав виявляти знаки уваги до молодої пацієнтки.
Не відразу у них щось вийшло. Ліза була дика, не вірила чоловікові після зради чоловіка. Єдина людина, якій Ліза вірила в той час, це Ольга Петрівна.
Спочатку була операція, потім нескінченні аналізи і реабілітація. Тільки через півроку Ліза змогла вийти на роботу і почала платити Ользі Петрівні за квартиру, хоча та вже і брати не хотіла. Ліза стала своєю, рідною.
І як з неї можна було брати гроші?
Зараз Ліза з Микитою переїхали до молодого лікаря. Ользі Петрівні потрібно шукати нових квартирантів. А цей лікар любить Лізу, це всім очевидно. І живе він непогано. Весілля яке влаштував!
Ольга Петрівна непомітно підсунула до себе ближче тарілку з червоною рибою. Любить вона її, чого ж гріха таїти. Посміхнулася, згадавши, як півтора року тому відмовила собі в цьому задоволенні. Довго потім ще доводилося відмовляти і в інших витратах підтискатися, поки Ліза на роботу не вийшла.
Але хіба може якась риба і матеріальні речі зрівнятися з тим, що придбала Ольга Петрівна? А придбала вона, ні багато, ні мало, майже дочку. Син живе далеко, але є тепер ще й Ліза, є Микита. Вони ніколи її не залишать, не забудуть.
Жінка не любила виявляти сентиментальність, але мало не розплакалася, коли Ліза підвелася зі свого місця на чолі весільного столу, щоб виголосити тост.
— Я хочу сказати зараз про дуже близьку людину, без якої це весілля не відбулося б, — хрипло промовила Ліза. Злегка відкашлялася і сльоза блиснула в її очах.
— Ольга Петрівна, ви для мене, як мама, якої я ніколи не знала. Дякую Богові за те, що ви є! За те, що зустрілися на моєму шляху.
Спеціально для сайту Stories
