Кошеня Льоня помітив ще на прогулянці, але Ніна Іванівна організувала гру, і він так і не зміг підійти ближче.
Кошеня було руде. Таке ж, як Льоня. Тільки вії незрозуміло, руді чи ні. У Льоні ось руді.
Мама казала, що це його сонечко поцілувало. Мама теж цілувала Льоню, а потім пішла в інший світ. З тих пір більше ніхто його не цілує. Тато не має часу, а бабуся чомусь Леоніда не любить.
А якщо сонечко його поцілувало, значить він що, син сонечка? Цікаво, рудого кошеня теж поцілувало сонечко? А у кошенят є вії?
Всі ці думки проносилися в голові Льоні під час тихої години.
– Самойленко, ти чому не спиш? – Ніна Іванівна поправила йому ковдру. – Закривай оченята.
Він слухняно закрив очі, але заснути так і не зміг. Лежав і слухав, як у роздягальні Ніна Іванівна говорила комусь:
– Ну, і скільки це буде тривати? Подумай, один помічник на дві групи. При нашій кількості дітей. Це просто неподобство. А хто піде на таку зарплату?
– Ой, Ніно, добре, що Анна пішла. – Відповів інший голос. – Як вона до дітей ставилася, так краще ніякої няньки не треба.
– Не треба, але як з дітьми впоратися накажеш? Та, добре, ми з тобою це питання все одно не вирішимо. – Відповіла Ніна Іванівна голосу, і все стихло.
Няньку Анну Валеріївну, яка пішла з садочка, Льоня боявся. І не тільки він. Вона часто лаяла дітлахів, а якщо вони не хотіли їсти кашу з грудочками, могла сильно засунути ложку в рот, так що язику ставало боляче.
Одного разу з силою натиснула ложкою і Льоні на язик, а його вирвало прямо на стіл. Як же вона кричала! Льоня тоді сильно злякався, а Ніна Іванівна сама вмила його і переодягла, а Ганні Валеріївні веліла так не робити.
Потім, напевно, хтось поскаржився на няню, і вона в садку більше не з’явилася.
На вечірній прогулянці Льоня знову спробував побачити кошеня, але помітив тільки рудий хвостик, що промайнув у кущах за альтанкою. А потім прийшов тато.
Після відходу мами, тато майже не розмовляє з Льонею і зовсім його не помічає. Приводить додому з садочка і відправляє грати в кімнату. Одного разу він почув, як бабуся сердито сказала татові:
– Сергію, я вкотре кажу, що ти виховуєш не свою дитину. Він не схожий на тебе, ти не бачиш?
– Мамо, він схожий на Надю.
– І на Надю він не дуже схожий. Що за проблема зробити тест? На мою думку, це простіше, ніж возитися з чужою тобі дитиною.
– Так, але я возився, як ти висловлюєшся, з ним чотири роки. Тепер уже майже п’ять.
– Тоді у тебе була твоя сім’я і дружина, яка повісила на шию незрозуміло чию дитину. А зараз її немає! Тобі треба влаштовувати своє життя і заводити своїх дітей.
А якщо ти, мій дорогий сину, розраховуєш на те, що з хлопчиком буду возитися я, то сильно помиляєшся. Мені це не потрібно!
Льоня нічого не зрозумів. Бабуся часто говорила сердитим і незадоволеним голосом, до якого він уже звик і майже не звертав уваги.
Вранці в садку з’явилася нова няня. Вона була зовсім не така, як попередня. Це Льоня відчув відразу. Нова няня не кричала і не лаялася, а тихо щось говорила дітям, і вони їли.
Льоні стало цікаво. Він відклав ложку і пильно дивився на жінку. Няня підійшла:
– Привіт! Як тебе звати? Льоня? А мене Ірина Сергіївна. Чому не їси, Льоня?
– Я кашу з грудочками не люблю.
– Льоня, скажу тобі по секрету, я теж не люблю кашу з грудочками, і ніколи не змушую дітей їсти ці грудочки. Ти можеш просто залишати їх на тарілці. Потім подивимося, у кого було найбільше таких грудочок.
Це було цікаво. І Льоня почав старанно вишукувати грудочки у своїй тарілці. На його подив, їх майже не виявилося.
Зате під час пошуку він непомітно з’їв кашу. Няня похвалила його і сказала, що він великий молодець. Льоню вже давно ніхто не хвалив, і він дуже зрадів.
З цього часу в садку йому стало подобатися ще більше. Ірина Сергіївна намагалася в усьому допомагати вихователю, і дітлахи швидко звикли до неї і полюбили.
Одного разу Ніна Іванівна попросила няню побути з дітьми під час тихої години, а сама пішла в кабінет до завідуючої. Діти мирно сопіли носами, і тільки Льоня знову не міг заснути.
– Льоня, ти чому не спиш? – Ірина Сергіївна погладила його по голові.
– А ви знаєте, що моя мама на небі? – Шепотом запитав хлопчик.
Горло Ірини Сергіївни перехопило. Ось воно що. Їй відразу сподобався цей не усміхнений рудий тихий хлопчик. Вона вже помітила, що Льоню забирає то вічно поспішаючий батько, то роздратована літня жінка, напевно, бабуся. І жодного разу мама.
– Ні, малюк, я не знала.
– А ще мене сонечко поцілувало.
– Це я помітила. – Посміхнулася Ірина Сергіївна.
– А у кошенят бувають вії?
– Напевно. Чому ти запитав?
І Льоня тихим шепотом розповів няні все: про рудого кошеня, що живе в кущах, про те, що його, напевно, теж поцілувало сонечко, а якщо так, то воно, напевно, брат Льоні.
Льоня хотів би брата, навіть кошеня, бо його більше ніхто не цілує без мами.
– А кошенята вміють цілувати дітей?
Ледве стримуючи сльози, няня ще раз погладила руду кучеряву маківку і кивнула:
– Так, Льоня, кошенята вміють цілувати дітей. Тільки язичок у них шорсткий. А ти поспи, добре?
– Правда шорсткий? – Здивувався Льоня. Закрив очі і майже відразу заснув.
– Так, Ірина Сергіївна, там непросто все. – Сказала вихователька, коли няня запитала про Льоню. – Мама у нього з дитячого будинку була. Пішла засвіти недавно. Свекруха так і не прийняла невістку. Все батькові Льоні повторювала, що вона йому не пара, і син не його. Не знаю, як там зараз.
Хлопчик чистенький, доглянутий, але майже перестав посміхатися. А раніше світився, як сонечко. Весь у маму!
Одного разу Льоня не прийшов до садочка. Захворів, напевно. У місті, незважаючи на майже вже літню пору, лютував вірус. Але Льоня не з’явився ні через тиждень, ні через два.
– Льоня більше не прийде. – Сказала Ірині Сергіївні Ніна Іванівна. – Його батько оформив у дитячий будинок. До завідуючої за документами приходив.
– Як до дитячого будинку?! – Ірина й не зрозуміла відразу. – При живих батькові та бабусі?
– Та в тому-то й справа, що тато Льоні виявився йому не рідним. Вони з бабусею зробили тест ДНК. П’ять років хлопчика виховували, а потім віддали до притулку. Що ж це за люди такі…
Додому Ірина йшла як у тумані. Перед очима стояв довірливий рудий хлопчик: «А у кошенят є вії?»
Раптом, від паркану дитячого садка прямо під ноги метнулася яскрава грудочка. Розгубившись, вона тим не менш підхопила її на руки і зрозуміла – кошеня. Руде. Напевно, те, про яке розповідав їй Льоня.
Льоня- бідна дитина. Як йому все це пережити?
Так і зайшла в квартиру, гладячи малюка. Вдома розглянула уважніше. Кошеня, не зовсім маленьке, скоріше підліток, яскраво-руде, брудне, але це нічого, вимиємо. Ой, а віїв у кошенят, виявляється, немає.
Коли пізно ввечері чоловік Льоша повернувся з роботи, чисте і наїдене кошеня безстрашно вибігло йому назустріч.
– О, у нас поповнення! Іро, а він меблі не подере?
Побачивши засмучене обличчя дружини, занепокоївся.
– Ти що? Та я не проти. Я так запитав. Хлопці, у кого є коти, розповідали, що вони шкідливі.
– Льоша…
– Щось сталося? З мамою? На роботі?
Вони проговорили півночі. Нарешті, чоловік запитав:
– Іро, ти впевнена? Це не кошеня з вулиці взяти.
Чи впевнена вона? Вона і в садок працювати пішла тому, що раз своїх дітей немає, то хоч з чужими. Льоша говорив, що все налагодиться…
Ні в чому вона не впевнена. Вона просто знає, що Льоні не можна в дитячому будинку. Як сьогоднішньому кошеняті на вулиці.
Потім нескінченні документи, довідки, школа прийомних батьків, психологи. Добре, що у них квартира велика, і зарплата у Льоші хороша. Адже він і Ірину на роботу пускати не хотів, сміявся, що прогодує якось.
Дякували завідуючій садочка, допомогла по своїх каналах. Дякували мамі, що зрозуміла. А батьки Льоші дзвонили з Одеси і кричали в трубку в два голоси, що онука відразу до них в гості.
А Льоня, коли вже дозволили побачення, тільки стримано посміхався, і ніяк не міг повірити, що треба трохи потерпіти, а потім він буде жити у Ірини Сергіївни. А вдома чекає той самий рудий кошеня. І вони будуть разом щодня ходити в садок…
– Діти, дивіться, Льоня до нас повернувся! Привіт, Льоня!
– Вітаю, Ніна Іванівна, знаєте, а віїв у кошенят, виявляється, немає! І язик, правда, шорсткий!
Через два роки Льоня піде в перший клас. Проводжати його підуть мама, тато, дві бабусі, дідусь і маленька сестричка.
Спеціально для сайту Stories
