– Дідуся треба відвідати, – у Вероніки Анатоліївни тремтів голос, вона була готова ось-ось розплакатися. – На той світ зібрався з дня на день. Все дуже погано.
Ліда чекала, коли мати виговориться. Поїздка в гості до бабусі і дідуся не входила в її плани. Тим більше, що старі жили далеко за містом. У селі.
Дід Іван виріс там, одружився, забрав до себе бабусю. Там же в селі народилася у них дочка Вероніка. І там же більшу частину дитинства провели Ліда з сестрою. Згадавши сестру, Ліда запитала:
– А Іра до діда поїде? Ти їй дзвонила? Якщо поїде, то коли? Не хотілося б її бачити.
Мама, немов чекала такого питання, тут же розплакалася. Знала, як Ліда ставиться до її сліз. Почала говорити про дружбу, любов, кровні узи. Мовляв, не годиться з рідною сестрою ворогами бути. Життя воно часом буває таким страшним, що треба пліч-о-пліч триматися, спини один одному прикривати.
– А ми з нею не вороги. – Сказала Ліда. – Ми з нею ніхто.
Материнське серце Вероніки Анатоліївни безумовно поранили слова молодшої дочки. І вона ще сильніше, ніж раніше, почала ридати.
– Через дурницю посварилися… До кінця днів тепер, як чужі… Яка ганьба для мене… Не змогла виховати.
Ліду слова матері зворушили, але вона не показала цього. Більше переживала за емоційний стан матері, її переживання і хвилювання. І все ж помиритися, заради материнського спокою, з сестрою не могла. Не дозволяла гордість і образа. А також страх, що не знайдуть спільну мову.
Мама не хотіла розуміти, що посварилися вони не через дурниці. Що проблема була глибшою. Вічне суперництво між собою.
Колись закохалися в одного хлопця. Якщо Ірі подобалася в Андрії його зовнішність, харизма, чарівність, манери, голос, то Ліді подобалися його інтереси. Їй було про що поговорити з Андрієм. Разом вони, до самого закриття, могли сидіти в бібліотеці і вивчати наукові праці.
Ліда, як солодкий сон, згадувала, як вони читали книги, розглядали їх, дізнавалися багато нового про стародавні держави, відкриття. На ґрунті спільних інтересів і захоплень виникло кохання. І Іру це ранило, хоч вона ніколи про подібне не згадувала.
Її пригнічувало, що молодша сестра раніше вийшла заміж, що любов у неї взаємна, що все як по маслу в житті.
– Все у тебе є. Живеш як цариця. Додому до коханого повертаєшся. – Як-то із заздрістю і образою сказала Іра, – хіба що дітей немає.
Ліду слова сестри не засмутили. Та й значення вона їм не надала, бо її в житті все абсолютно влаштовувало.
Ліда, закінчивши інститут, влаштувалася на роботу в музей. Андрій став істориком, викладав у коледжі. Пізніше, в інституті. Навантаження у чоловіка було великим. Час, який раніше проводили разом, скоротився. Побут почав з’їдати. Все частіше погані думки стали відвідувати. Ліда якось поскаржилася сестрі, але Іра її не підтримала.
– Будь-яка на твоєму місці була б щаслива.
Тоді-то Ліда і образилася.
– Та що ти в цьому розумієш? У тебе нікого немає. Живеш, як хочеш. Обов’язків ніяких.
– Якби моє життя було як твоє, я б не наважилася поскаржитися. – Образилася в свою чергу Іра. – Я б такого чоловіка шанувала і все б для нього робила. І дітей би давно йому народила. Ти божеволієш від неробства!
– Чужі капці приміряти завжди приємніше. Здається, що в них ходити зручніше. Правда, Іра? А може, ти так міркуєш, від того, що Андрій тобі досі подобається?
– Дурна! – Розлютилася сестра.
Але посварилися не через це. Ту сварку швидко забули. Ну як забули… Кожен зробив свої висновки. Став тримати образу, але зовні не показувати.
Ірка вийшла заміж за якогось інженера. Народила дитину. Дівчинку. Ліда новину про те, що скоро стане тіткою, перенесла чомусь болісно. Теж захотілося малюка. Дивлячись на те, як вся рідня піклується про Ірку, відчула незрозумілі почуття. Чи то заздрість, чи то ще щось…
Чомусь стало здаватися, що вони з чоловіком живуть не повноцінно. А життя проходить… Ну і добре, нехай собі проходить. Страшно, що інтерес втрачається, будні нудні, безрадісні. Домашні турботи навіюють тугу. Чоловік же вважав, що Ліда на порожньому місці вигадує собі проблеми.
Він, як людина, яка цілком віддавала себе роботі, її не розумів. Все навколо для нього було цікавим і прекрасним, незвіданим.
– Вік проживеш, кожен день нові чудеса будеш помічати.
Лідка його не слухала. Заздрила сестрі, яка, народивши дитину, немов заново розквітла. Сестру не зламала навіть зрада чоловіка. Який кинув її з дворічною донькою на руках.
Ліда тоді і сама народила. Вважала, що народження дитини заповнить в серці тугу. Не заповнило. Навпаки, стала відчувати себе ще більш прив’язаною до дому, побуту. Зникло відчуття свободи. Тепер вона не могла у свій вихідний день йти куди заманеться. Завжди потрібно було підлаштовуватися під режим дитини.
Сестра її за це засуджувала. Не підтримала, допомоги не запропонувала. І Ліду це розлютило.
– Тобі добре! Ти можеш і на підробіток сходити куди-небудь. Мати догляне за твоєю донькою. А я одна! – Кричала вона сестрі.
– Так тому мені мати і допомагає, що я одна. Якби не брак грошей, я б нізащо не залишала Марійку. – Кричала у відповідь Іра.
Але все це було дурницею, порівняно з останньою сваркою. Того дня Іра сама зателефонувала.
– Я пакет дитячих речей зібрала. Гарних, без плям. Моїй Марії малі, а твоїй Дарині якраз підійде. Взагалі планувала продати, – почала Іра, – але потім згадала про тебе.
Давай я тобі пакет віддам, а ти мені допоможеш для Марії нове купити. З грошима зовсім туго. Аліментів не бачу. Роботи немає. До матері і бабусі звернутися совість не дозволяє… І так постійно допомагають. Допоможеш мені? Я тебе ніколи ні про що не просила.
Ліда навіть розгубилася від такої нахабності.
– Тобто моя дочка буде доношувати, а твоя в новому ходити? Так ще я повинна буду все купити?
– Я, чесно кажучи, просто хотіла попросити грошей. – Ірі було важко говорити. Соромно. – Не знала, що придумати.
– За мій рахунок надумала проблему вирішити. Знаєш що? – Ліда тоді набрала побільше повітря в легені і на видиху, вперше за весь час відправила сестру в «подорож». Настільки її розлютило прохання, що аж затремтіла.
Згадалося дитинство, коли вона доношувала одяг за сестрою і їй здавалося, що всі сміються над нею.
Ірі теж захотілося відповісти. У хід пішли мерзенні слова. Все, що довго накопичувалося на душі, виходило назовні, всі образи, недомовки і багато іншого. Скандал був абсурдним. Сестри згадали навіть те, як у дитинстві у бабусі і дідуся в селі не могли домовитися, хто перший буде гойдатися на гойдалці.
Бабуся, як не намагалася, не могла домовитися з онуками і переконати поступитися.
Проблему вирішив дід. Ні, він не став робити другу гойдалку. Не просив підкинути монетку і порахувати лічилку. Він зламав гойдалку. Вчинок був шокуючим.
Ліда пам’ятала, так стало прикро, що аж до сліз. Іра теж плакала.
– Краще б я тобі поступилася. Зараз була б у нас гойдалка.
– Я думала про те ж саме, – зізналася Ліда, витираючи сльози.
– І навіщо ми сварилися і чому? – Запитала Іра. – Яка різниця, хто перший. Тепер ніхто кататися не зможе.
Чотири роки після скандалу «через речі» не спілкувалися. Обходилися короткими привітаннями у вигляді повідомлень на свята. Занадто багато того дня наговорили одна одній. І чим більше минав час, тим більше здавалося, що примирення неможливе. Хоча виговоритися одна одній варто було давно, та й у такій манері.
Зараз же дідусь надумав йти з життя. Принаймні так повідомила мама. Він сказав, що рідних зближує подія. Зовсім не радісна, а сумна. Передав, що скоро всю сім’ю збере. Бабуся ж повідомила, що дідусь зовсім не встає з ліжка. Лежить цілими днями, дивлячись у стелю. Чекає чогось. Іноді марить.
Бабусю і дідуся Ліда відвідувала дуже рідко. Постійно не знаходилося для них часу. А якщо і приїжджала, то постійно кудись поспішала. Але забувати про них не забувала, дзвонила час від часу. Втім, як і Іра. У неї теж не знаходилося часу.
Зараз не приїжджати до бабусі і дідуся через сестру здавалося абсурдним і егоїстичним. Та й страшно стало. Раптом дійсно дід так хворий, що в будь-який момент його може не стати. Років йому було вже дуже багато.
Ліда дала обіцянку матері, що обов’язково відвідає дідуся з бабусею. Домовилися на неділю.
У село Ліда поїхала не одна, взяла свою дочку, чоловіка. Накупила гостинців. По дорозі заїхали за матір’ю. Вероніка Анатоліївна не переставала плакати. Жалілася, що до батьків останнім часом мало їздила. Скаржилася на болі в ногах, немов тим самим намагалася виправдатися.
Заїкнулася, що треба б і Ірку з донькою забрати. Ліда зробила вигляд, що не чує. Зате Андрій почув. Заїхав за Ірою. У машині стало зовсім тісно і небезпечно.
Ліда бурчала. На сестру не дивилася. Незважаючи на злість і образу, чомусь хотілося плакати. Ірка теж відверталася.
До села доїхали досить швидко. Ліда розглядала старі будинки і згадувала дитинство. Хотілося вити від туги. І найголовніше, всі щасливі спогади, як на зло, були пов’язані з Ірою.
Сестра теж оглядалася. У якийсь момент Ліда хотіла запитати її, чи думає вона про те саме. Але стрималася.
Бабуся зустріла всіх з радістю. Вона була попереджена про приїзд рідних і накрила стіл, підготувалася. Але емоцій стримати все одно не змогла. Розплакалася, довго всіх обіймала і цілувала. Її приїзд рідних підбадьорив.
– А де дід? – Запитала Іра.
– Дід ваш зовсім з глузду з’їхав. – Тут же похмурніла бабуся. – І мене з розуму зводить. Хоче, напевно, на той світ піти… Я вже не знаю, що і робити з ним.
Радість від зустрічі випарувалася. Всі згадали, через що приїхали.
Ліда готувала себе до гіршого, чекала побачити немічного старого, шукала слова, щоб вибачитися за те, що мало часу приділяє, не відвідує. Що за метушнею буднів не помічаєш найважливішого – близьких людей.
Дідуся застали біля сараю. Він рубав дрова і зовсім не нагадував хвору людину.
– Ось він! Зовсім з розуму з’їхав. З хворою спиною надумав дрова рубати! Давно тиск не мучив. Я вже просто не можу з ним домовитися. Вік такий, що берегтися треба.
Всі так і завмерли. Дід же, витерши краплі піту з чола, глянув на бабусю, потім на дочку, онучок і правнучок.
– Ти ж поми..в, – ляпнула Вероніка Анатоліївна. – Мама дзвонила, говорила. А зараз що?
– А ви тільки цього і чекали, – відповів дід. – Інакше вас не збереш. У всіх вічно справи. Стало цікаво, злякавшись, приїдете, чи забули про нас зовсім? Просто так вас кличеш, не приїжджаєте. А тут он, з’явилися! Думали, помир аю. А я знаю, чому приїхали… Мабуть, спадщину ділити задумали. – Примружився дід.
Мама почала лаятися. Нікому дідів будинок у глухому селі не був потрібен. Зате потрібні були вони, старі, живі та здорові.
Ліді стало соромно, а Іра почала посміхатися, радіючи невідомо чому. Марія і Дарина швидко знайшли спільну мову і весело гралися. Ліда, дивлячись на них, згадувала себе з сестрою.
За столом не лаялися, образ не згадували. Не хотілося псувати настрій. Бабуся і дідусь не могли натішитися своїм гостям. Для них, звичайно, цей простий день став справжнім святом.
Ліді було одночасно приємно бачити бабусю і дідуся щасливими, і сумно від того, як вони постаріли. Забуте тепло і затишок, дитячі роки, надії все витало в повітрі. Було в цьому щось чарівне, давно забуте.
Подумалося, що, якби Іри тут не було, все відчувалося б не так. Не було такого щастя. А на душі було ну дуже добре.
– Ось бачиш, ти програла. З тебе сто грам, – сказав дідусь бабусі. – І не думай мені говорити про шкідливість. Всі тут свідки, що ти програла суперечку.
– Що за суперечка? – запитав Андрій.
– А суперечка, голубчику, в тому, що я обіцяв зібрати всю сім’ю за столом. Так, щоб не на похорон. А просто, без приводу.
– Так я і зібрала їх усіх. – Показово образилася бабуся, – я думала, тобі, дурню, дійсно погано. Лежав, дивився в стелю.
– Так я думав, як сім’ю зібрати. Справа-то не з простих. Зосередитися потрібно було. Ось і лежав.
Так і сиділи, їли, пили, згадували, сміялися.
Ліда, помітивши, що сестра довго не повертається, вийшла до неї на ґанок. Іра дивилася вдалину. Рідні місця гріли душу. Згадувалася прохолода, запах землі, дощ, що барабанив по даху будинку, сонце, тепло, свіжість. І найголовніше, було відчуття, що все попереду. І все, що є зараз, буде завжди.
Бабуся і дідусь, мама, сестра. І зараз знову виникло це відчуття. Чудове відчуття надії і віри, що все попереду.
Ліда подивилася на гойдалку, яку дід змайстрував через деякий час замість зламаної. І раптом зрозуміла, що не хоче нічого з сестрою ділити. Та й нема чого їм ділити, перебісилися. Тільки б розуміння знайти тепер, коли вже багато сказано.
– Як добре, що зібралися ми тут не з іншого приводу. – Порушила мовчання сестра.
– Я думала про те ж саме, – відповіла Ліда.
– Треба не забувати про наших старих, щоб вони різні дурниці не вигадували.
– Не забувати про сім’ю. – Поправила її Ліда і посміхнулася. Сестра посміхнулася у відповідь і простягнула руку:
– Дитинство згадую. Може прогуляємося по забутих місцях?
– А, давай.
Спеціально для сайту Stories
