– Лікарі мені не потрібні! – вторила мати так, ніби це було якесь чарівне заклинання, здатне змусити Олесю розвернути машину і відвезти її додому.
– Дай мені вже піти за батьком спокійно! Досить відтягувати цей момент, досить мене мучити!
Олеся мовчала. Спочатку вона сперечалася з матір’ю, намагалася переконати її в необхідності обстежень і контролю стану здоров’я, а потім просто мовчки приїжджала, збирала речі Софії Анатоліївни та ледь не насильно саджала матір у машину.
Вона втомилася. Їй було за сорок, але щасливою, як здавалося Олесі, вона не була жодного дня у своєму житті. Хіба що багато років тому, коли Леонід нарешті прийшов до неї зі своїми речами і повідомив про те, що кинув дружину.
– Мамо, виходь! – щоразу, паркуючись біля поліклініки, Олеся витрачала близько чверті години на те, щоб примусити матір вийти з машини і піти в будівлю медзакладу.
Софія Анатоліївна шукала причини не йти: то в неї боліла нога, то вона нібито забула вдома картку, то починала кричати, щоб збити доньку з пантелику.
Цього дня все пройшло приблизно за таким самим сценарієм, і, буквально силоміць впихнувши матір у кабінет до лікаря, Олеся втомлено сперлася спиною на прохолодну лікарняну стіну й прикрила очі.
А тут він – Леонід, той самий чоловік, який викликав в Олесі стільки емоцій багато років тому. Змусив її зробити купу дурниць, посварив із сім’єю, споганив усе її життя. Олесі було простіше вважати винним у всьому саме Леоніда, себе вона продовжувала відчувати жертвою обставин.
Так було простіше жити, бо, якщо визнати власний гріх, життя стало б зовсім нестерпним.
– Ти стала зовсім дорослою, – пробурмотів Леонід і посміхнувся їй, – уже не те дівчисько, яке я пам’ятаю.
Олеся швидко відвернулася, не в силах бачити перед собою обличчя старого з пожовклими від часу зубами і неприємним запахом, що виходив від нього. Це був запах старості й безвиході, що робив її стан ще більш огидним.
– Багато часу минуло, – відповіла Олеся, – усі ми змінилися.
Вона сподівалася на те, що на цьому їхню розмову буде закінчено, але ні, Леонід не збирався відходити від неї, стояв на відстані трохи більш як метр і пожирав її очима.
Від цього погляду Олесі стало ніяково, наче вона перебувала в камері тортур, де її бачив кат, а сама вона щосили намагалася не вірити в швидкий неприємний результат і до останнього уникала зіткнення поглядами.
– Як ти живеш? – запитав Леонід, а Олесі зовсім не хотілося розповідати йому про своє життя.
Ну чому вони зустрілися саме цього дня і саме в цьому місці? Олеся протягом останніх трьох років регулярно приїжджала в Нові Санжари і відвозила матір в обласну лікарню, але жодного разу вона не зустрічала Леоніда, упевнена в тому, що він або виїхав, або зовсім його вже не було в живих.
Що вона могла розповісти йому? Можна було вивалити всю правду і поділитися з ним результатом своїх “досягнень”: неможливість мати дітей, два невдалих шлюби, чоловік-зрадник, який був молодший за Олесю на десять років і зустрічався за її спиною з донькою її найкращої подруги. Напевно, така розповідь підбадьорила б Леоніда, адже з неї можна було зробити висновок про те, що Олеся отримала по заслугах.
– У мене все добре, – коротко відповіла вона, – я привезла маму до лікаря. Чекаю на неї.
– І Софа тут? – брови Леоніда поповзли вгору. – Востаннє я зустрічався з нею незадовго до відходу твого батька, і вона попросила мене не з’являтися в їхньому житті. Але ж колись ми так дружили!
Олесі стало ще більш нудно. Саме зараз їй не хотілося згадувати про минуле, але спогади майже силою увірвалися в пам’ять, приблизно так, як ще кілька хвилин тому Олеся силоміць заштовхнула матір у кабінет до лікаря.
Краще б вона зайшла туди разом із Софією Анатоліївною, так було б менше шансів зустрітися з Леонідом.
Вони познайомилися двадцять чотири роки тому. Олесі тоді щойно виповнилося вісімнадцять, вона закінчила школу і збиралася вступати до інституту, аж раптом батько повідомив про те, що сім’я переїжджає.
– Сергію! – Софія Анатоліївна хапалася за голову. – Ну який переїзд? Олесі вступати потрібно, у мене робота, а ще батьки!
– Олеся може вступити і в обласному центрі, – відгукнувся Сергій Іванович, – а робота в тебе така, що ти з легкістю можеш її знайти і в Нових Санжарах. А ось я ризикую не отримати підвищення по службі, якщо відмовлюся від переїзду.
Батько Олесі збирався виходити на пенсію, і йому залишалося всього якихось п’ять років до цієї події. Щоб прискорити процес, Сергій Іванович погодився виїхати в іншу область, оселитися в Нових Санжарах і скоротити на два роки необхідність очікування пенсії.
Їхати на нове місто не хотілося, але вона боялася і поважала батька, тому відмовитися від цього переїзду не могла. Мати теж покірно погодилася, і вже на початку серпня сімейство перебралося в приватний будинок на околиці Нових Санжар.
Через тиждень Сергій Коломойченко вирішив влаштувати свято на честь свого переведення.
– Потрібно зближуватися з підлеглими, – оголосив він дружині, а для Софії Анатоліївни та Олесі це означало тільки одне: доведеться багато готувати і проявляти максимальну гостинність.
На цьому заході Олеся і зустріла Леоніда. Він прийшов до родини Коломойченків з дружиною і старшою донькою, вручив господині будинку букет квітів і променисто посміхнувся Олесі.
Її серце здригнулося. Ось він – чоловік її мрії, той, з яким вона хотіла б прожити залишок своїх днів. Минулі стосунки з хлопцями здавалися дитячою витівкою, і думки Олесі тепер з ранку до вечора були зайняті Леонідом.
Ніхто не знав про її захоплення. Вечорами, тікаючи з дому, Олеся приходила до двоповерхівки, в якій жив Леонід з родиною, залазила на дерево, що росте навпроти будинку, і вдивлялася у вікна.
Олеся бачила, як вечеряє сімейство, як Леонід читає казки своїм дітям, а потім усамітнюється в спальні зі своєю дружиною. Коли світло в спальні вимикалося, Олеся, витираючи сльози образи й розпачу, злазила з дерева і бігла додому.
Стримувати себе не було сил. Попереду була поїздка в обласний центр, де дівчина мала навчатися, а це означало тільки одне – вона не зможе бачитися з Леонідом.
Одного дня, коли Леонід приїхав до Коломойченків за якоюсь виробничою необхідністю і не застав батька Олесі вдома, вона наважилася зізнатися Леоніду у своїх почуттях.
Впала перед чоловіком на коліна, ридала і розмазувала сльози по обличчю. Шокований зізнанням молодої дівчини Леонід спробував заспокоїти Олесю, але вона, користуючись нагодою, кинулася йому на шию і впилася в губи поцілунком.
– Не будь дурною, – він ледь зміг відірвати дівчину від себе, а потім суворо подивився на Олесю. – Я старший за тебе майже на двадцять років! У мене сім’я, а в тебе все життя попереду! Не губи своє майбутнє.
– Я тебе кохаю! – кричала Олеся, і її почуття були схожі на одержимість.
Через тиждень вона поїхала в місто і спробувала забути про Леоніда. Їхня несподівана зустріч у центрі міста все перекреслила. Чоловік не злився на Олесю, не згадував про той випадок у будинку Коломойченків, натомість він запросив її в кафе і пригостив морозивом.
– Щось не клеїться в мене в житті, Лисенятко, – сказав він, уперше назвавши її таким ласкавим прізвиськом. Серце Олесі затріпотіло, вона бачила сумні очі Леоніда, а надія на щось більше, ніж просто дружба, міцнішала з кожною хвилиною.
– Що в тебе сталося? – запитала вона, співчутливо заглядаючи йому в очі.
Леонід тільки рукою махнув, а потім запропонував їй зустрітися через тиждень.
Наступного разу вони гуляли в парку, розмовляли ні про що, а потім Олеся знову ризикнула поцілувати Леоніда.
Цього разу він не відсторонювався, і того вечора вони опинилися у квартирі його товариша по службі, який поїхав із сім’єю на відпочинок до моря.
– Я живу тут уже два тижні, – зізнався Леонід, – посварився з дружиною, не хочу повертатися.
– А ти й не повертайся! – гаряче промовила Олеся. – Будь зі мною!
Він усміхнувся і нічого не відповів. Від батьків, які приїхали в місто на вихідні, Олеся дізналася про те, що Леонід повернувся додому, а його дружина чекала на третю дитину.
Надії на їхнє спільне щасливе майбутнє впали як картковий будиночок. Олеся, одержима ідеєю бути з Леонідом і впевнена в тому, що вони зможуть бути щасливими, зважилася на страшний вчинок.
Вона приїхала в Нові Санжари, вирушила до дружини Леоніда і розповіла їй про все.
– Ми з Леонідом кохаємо одне одного, – не моргнувши оком, зізналася вона. Дружина Леоніда мовчки дивилася на Олесю, а потім зачинила перед її носом двері.
Леонід з’явився в гуртожитку, де жила Олеся, через два дні. З речами і потьмянілим поглядом. З’ясувалося, що дружина знову вигнала Леоніда з дому.
– Хтось доповів їй про те, що я зустрічаюся з тобою, – поскаржився він, а Олеся, що було сил, мовчала, розуміючи, що Леонід не в курсі того, що саме вона стала тим самим “кимось”.
Леонід зняв квартиру, стали жити разом. Батьки Олесі, дізнавшись про те, що їхня дочка живе з одруженим чоловіком, намагалися напоумити дочку, але все закінчилося скандалом.
– Ти мені не дочка! – ревів Сергій Іванович, а Олеся байдуже знизала плечима.
Мати теж не цікавилася її життям, а Олеся була щаслива. Нарешті, вона домоглася того, про що мріяла кілька місяців – поруч із нею був Леонід!
Тільки от зустрічатися потай від усіх і жити разом виявилося не однаково приємно. Олесі доводилося готувати, прати, прибирати, а їй було лише вісімнадцять років, вона хотіла свободи і безхмарного щастя.Та й Леонід уже був їй не такий цікавий. Навколо, як з’ясувалося, було повно приємних хлопців, яким Олеся подобалася, і які подобалися їй.
Олеся вже шкодувала про те, що вплуталася у стосунки з одруженим чоловіком. Леонід хоч і розлучився на той час, але все одно не переставав постійно бачитися з дітьми, говорити про них, чим страшенно дратував Олесю.
Вперше посварившись із Леонідом, вона перебралася до свого нового приятеля, за якого вийшла заміж за півроку. Шлюб виявився невдалим, але Олеся не втрачала надії на жіноче щастя – попереду було ціле життя!
Тільки от пролетіло воно якось швидко. Ні дітей, ні нормальних стосунків. Квартира, машина, стабільна робота, кіт. І зустріч зі своїм минулим віч-на-віч.
Після розставання з Леонідом Олеся не цікавилася його життям, батьки обмежили з нею спілкування, а про Леоніда говорити було недоречно.
Сергій Іванович так і не зміг пробачити свою доньку. Овдовівши, Софія Анатоліївна почала спілкуватися з Олесею, але тільки тому, що залишилася одна. А в самої Олесі не було нічого: ні нормальної сім’ї, ні надії на те, що вона ще може з’явитися.
Олеся не могла мати дітей, через це розпався її другий шлюб, третій теж добігав логічного кінця.
– А я часто згадував про тебе, – навіщось сказав Олесі Леонід, – думав, як би склалося моє життя, якби ти тоді не пішла.
Вона знизала плечима, а потім побачила її. Дружину Леоніда, яка вигнала його з дому після візиту Олесі. Жінка підійшла до Леоніда, взяла його під руку.
– Йдемо додому? Я аналізи здала.
– Добре,люба, звичайно, – відгукнувся Леонід і з ніжністю подивився на свою дружину, – а я тут Олесю зустрів…
Дружина Леоніда зміряла її холодним поглядом і мовчки кивнула.
– На нас онуки чекають. Ходімо додому.
Слова ці були сказані не просто так, це був контрольний удар у саме серце Олесі.
Діти, онуки, сім’я – все те, чого в неї не було і вже не буде. Подружжя повільно попрямувало в бік виходу, жодного разу не обернувшись.
І чому Олеся вирішила, що Леонід хотів повернути її? Не потрібна йому Олеся, яка свого часу стала причиною розладу в сім’ї Леоніда і так і не зуміла побудувати сім’ю з ним.
Ось Леоніду вдалося повернути у своє життя щастя, а Олеся не змогла. І жити їй із цим усе життя.
