Із чоловіком вони прожили двадцять років. Сини, двійнята Єгор і Матвій, вступили до військового училища, і вперше за багато років вони залишилися удвох. І на цьому всі виправдання для чоловіка закінчилися.
Коли вони тільки одружилися, чоловік ласкаво називав її ластівкою і підкладав записочки в сумку. Бувало, Рита прийде на роботу, дістане косметичку, а там зізнання в коханні. Усі в бухгалтерії їй заздрили.
Потім з’явилися на світ хлопчики. Із самого першого дня горласті й невгамовні. Віктор був для неї підтримкою і опорою, гойдав одного хлопчика, поки годувала іншого, міняв їм підгузки, тягнув величезний візок по заметах.
Усе було добре, але романтика з їхніх стосунків зникла – яка тут романтика, коли їй просто нігті підстригти ніколи, не те, що зробити манікюр.
Коли він приніс на Восьме березня м’ясорубку в подарунок, Рита сіла на підлогу на кухні й розплакалася.
– Ти мене більше не любиш? – запитала вона.
– Звичайно, люблю, – відповів Вітя.
– Тоді де квіти? Де зізнання в коханні?
– Рито, ну що за дурниці! Ти ж сама скаржилася, що фарш поганий продають, а хлопчики так люблять тюфтельки. Будеш тепер із хорошого м’яса сама готувати – і тюфтельки, і котлетки, і начинку для чебуреків.
– А я, може, в театр із тобою хочу сходити?
– Ось підростуть хлопчаки, і сходимо!
Хлопчики росли, але нічого не змінювалося – театри, квіти, записочки і навіть ласкаве прізвисько “ластівка” зникли з їхнього життя. Рита сама знаходила чоловікові виправдання.
Спочатку садочок, нескінченні хвороби хлопчиків, потім школа, секції та змагання, потім підготовка до іспитів, випускний – ну, куди тут вписати театр? Манікюр вона собі вже робила, встигала, але Вітя цей манікюр ніколи не помічав.
І ось хлопчаки поїхали, і виправдовуватися більше не було чим. Доводилося визнати – Вітя її просто більше не любить. Коли вона набралася сміливості й завела про це розмову, чоловік розсердився.
– Знову ти дурниці всякі несеш! Та хто зараз ходить у театр? Он, пішли телевізор подивимося, чим тобі не романтика? Ну, хочеш, свічки запалимо!
Свічки Рита не хотіла. Вона хотіла записок у сумочці і метеликів у животі. Ідею, як розв’язати проблему, їй підказала Свєтка: у головбуха був ювілей, вони всі вже добре відсвяткували, і Рита відверто розповіла – мовляв, пропала романтика.
– Та яка романтика! – обурилася Свєтка. – Сумки з магазину притягни, борщ звари, котлет насмаж, підлогу помий, черевики йому почисти! Це що, романтика? Це називається прислуга! Тож мотай на вус – я, як перестала свого обслуговувати, він швидко заворушився. А то придумали собі домробітниць! Мій тепер сам посуд миє і щоп’ятниці виводить мене в ресторан.
З Віктором все відразу пішло не так. Не виявивши в холодильнику звичної їжі, він влаштував скандал. А коли вона відмовилася попрасувати йому сорочку, образився і поїхав до мами. Та зателефонувала і відчитала Риту. Але Рита вирішила стояти до кінця – це що ж, усе життя так жити? Не поцілує її, не обійме зайвий раз, немов вона й справді прислуга якась або сусідка.
Котлети Вітя став купувати заморожені і смажити сам. Сорочки змінив на футболки. І ніби як змінився – до перукаря сходив, а не до мами, як зазвичай, одеколон розпакував, який вона йому подарувала. Але Риту ніби як не помічав, ображався. А незабаром і взагалі заявив:
– Я подаю на розлучення. Ти мала рацію, щось пішло в нас, нема чого одне одного мучити.
Переїхав до мами. А та не забула зателефонувати і повідомити Риті:
– Ой, у Віктора на роботі така дівчинка хороша – приносить йому обіди, каже, що все одно багато готує за звичкою, не встигає з’їдати. Ні, не розлучена – молода зовсім, від батьків нещодавно з’їхала.
Що ж, цього варто було очікувати – заради кого ще він так одеколонам поливався? Рита не те, що не засмутилася, але вирішила не думати поки що про це.
Але от про що ще думати, вона не знала. Спочатку за порадою тієї ж Свєтки почала ходити на побачення, вибираючи кавалерів у застосунку для знайомств усім відділом під час обіду. Чоловіки, які пройшли ретельний відбір вимогливої бухгалтерії, здавалися Риті нудними: вони скаржилися або на колишніх дружин, або на дурне начальство, хвалилися новою машиною або цікавилися розміром її житлоплощі. Усе це викликало в неї позіхання, і щоб його приховати, вона ледь щелепу собі не вивихнула.
Вирішивши, що для нових стосунків вона поки не готова, Рита вирішила завести собаку. Порадившись із колегами, взяла таксу – у Свєтки раніше такса була, і вона всім тепер її рекомендувала.
Справлятися з цуценям було складно – він не слухався, гриз усі підряд речі, а на вулиці тікав, варто було їй послабити повідець. Свєтка порадила їй кінолога.
– Холостий чоловік, між іншим, – грайливо повідомила вона.
Кінолог був трохи молодший за Риту, і обручки в нього на руці, і справді, не було. Але Риту більше цікавило не це, а те, як той так легко впорався з цуценям – після кількох занять її такса вже слухалася Германа, немов службова собака у фільмах про детективів.
– Як вам це вдається? – запитала вона трохи грайливо.
– Та дрібниці! Я раніше в дитячому будинку працював, порівняно з моїми шибениками собаки – справжні ангели!
Це зізнання дуже здивувало Риту.
– У дитячому будинку?
І Герман їй розповів, що за освітою він дефектолог, і донедавна працював із дітьми, переважно в дитячому будинку. Розповідав натхненно, але коли Рита запитала, чому він звідти пішов, Герман раптом замкнувся, подивився на годинник і сказав, що в нього скоро прийдуть наступні на заняття.
Що й казати, Герман їй сподобався. Загадковий, явно з якоюсь драматичною історією в минулому, при цьому, на відміну від тих чоловіків, з якими вона ходила на побачення, не прагнув скинути свої проблеми на Риту.
– Хороший чоловік, треба брати, – погодилася Свєтка.
Але навіть вона не змогла придумати, як його підкорити.
Придумала сама Рита. Оскільки заняття її собаці більше не були потрібні, вона знайшла привід, щоб звернутися до нього. І привід цей підказали сини.
Вони приїхали на канікули, і Рита боялася, що хлопчики важко перенесуть їхнє розставання з батьком, але ті наче й не помітили цього. Та й удома вони майже не бували – усе друзі та подружки, а тут уже й назад треба.
– Що ж так швидко? – засмутилася Рита. – Я думала, що ви ще вдома побудете!
– Ну, мамо… – протягнув Єгор.
– Треба було вам ще дітей заводити, – безсоромно повідомив Матвій. – Було б за ким доглядати.
І Рита задумалася – а що як їй усиновити дитину? Самій вже пізно, а ось усиновити – якраз. Пам’ятається, на початку їхніх стосунків вони з Віктором говорили про це, але потім він передумав. І, звичайно ж, за консультацією вона звернулася до Германа.
Герман відгукнувся з радістю – виявилося, що все не так просто: потрібно спочатку відвідувати психолога, потім отримувати дозвіл, до того ж ще й від чоловіка, адже вони досі офіційно не розлучилися.
Говорити Віктору про те, що вона вирішила усиновити дитину, Рита не хотіла. Тому зателефонувала і попросила скоріше оформити їхній розрив офіційно.
Наступного дня зателефонувала свекруха.
– Що, нового чоловіка собі знайшла? – безпардонно запитала вона.
– Знайшла! – випалила Рита. – Але це не ваша справа!
Чесно кажучи, незважаючи на часті розмови і побачення, Герман ніяк не робив крок назустріч. Але Рита ловила на собі його зацікавлені погляди, точно знала, що він живе сам – інколи Герман міг зателефонувати їй по відеозв’язку пізно ввечері, і ніяких жінок в не спостерігалося, тож вона сподівалася, що він просто нерішучий.
– У нього там якась страшна історія була в минулому! – повідомила Свєтка, яка завжди все знала. – Начебто хвороба чи щось таке!
Дивитися на фотографії дітей було складно: їй хотілося всиновити всіх разом і не всиновлювати нікого, бо від жодної фотографії серце не тьохкало. Зрештою вона знайшла дівчинку з відповідним статусом і не такою страшною історією, як у інших (Рита реалістично оцінювала свої можливості) і поїхала знайомитися.
Що це точно буде дівчинка, вона знала – вистачило їй хлопчиків, а ось про дівчинку вона завжди мріяла.
Поки чекала в кімнаті дівчинку на
ім’я Марія, Рита побачила хлопчика. Старшого, ніж вона планувала, тим більше хлопчика. Але ось тут серце завмерло- він був так схожий на Матвія! А Матвій, зі свого боку, дуже схожий на її батька.
І Рита, поговоривши з дівчинкою Марією, яка дивилася вбік і не звернула уваги на ляльку, яку Рита привезла їй у подарунок, трохи червоніючи, поцікавилася:
– А що це був за хлопчик?
Хлопчик виявився хороший. Звали його Юра (як і її батька), був він здоровим, перші два роки провів із матір’ю, але було, звісно ж, одне але – був він носієм вірусу імунодефіциту, що відлякувало всіх потенційних усиновителів.
Побоялася і Рита. Але чомусь вона ніяк не могла забути його. І через тиждень не витримала – вирішила спробувати і хоча б познайомитися з ним.
– Я обов’язково приїду ще, – пообіцяла вона.
Хлопчик похитав головою.
– Усі так кажуть, – сказав він.
Це було сказано таким дорослим і розуміючим тоном, що серце в Рити стиснулося.
Звичайно, їй потрібно було подумати. І, звісно, вона пішла радитися з Германом. Описавши йому ситуацію, Рита сказала:
– Не знаю, що робити. Такий гарний хлопчик, але ця хвороба… Страшно, не уявляю, як можна з нею жити!
Зазвичай Герман давав їй багато порад, але тут розмова не пішла, і він швидко вигнав її під приводом, що йому потрібно у справах.
Дивно, але Рита не особливо засмутилася – те, що спочатку починалося для того, щоб закохати й зачарувати собою Германа, зрештою стало для неї важливішим, навіть якщо Герман ніколи не зверне на неї уваги.
Злякався, напевно, але воно й зрозуміло – Рита й сама була неабияк налякана.
Увесь вечір Рита читала в інтернеті, і що більше читала, то більше заспокоювалася – все виявилося не так уже й страшно, як вона думала. Захопившись читанням, вона навіть спалила печеню, тож кватирку довелося відчинити, а то дихати зовсім було нічим.
У двері подзвонили. Першою думкою Рити було – Герман!
Але це був не Герман. На порозі стояв Вітя.
– Ти що тут робиш? – здивувалася Рита.
Він принюхався і запитав:
– Ти когось спалила? Нового цього свого, чи що?
Так і сказав – “когось”! Рита так розсердилася, що вирішила зачинити двері перед його носом, але Вітя вже встиг протиснутися всередину.
– Та почекай ти, – примирливо промовив він. – Матвій у лікарню потрапив, здається, компресійний перелом.
Дихання в Рити перехопило.
– Що з ним? Як це перелом?
Виявилося, що Матвій упав із висоти, і в нього струс і підозра на компресійний перелом хребта.
Звичайно ж, вони поїхали разом до Матвія, забувши і про своє розлучення, і про всі інші свої проблеми.
Рита не знала, як так сталося, але коли вона розплакалася, побачивши сина на лікарняному ліжку, Вітя обійняв її, і сталося це так природно, ніби й не було папірця, який би сповіщав про їхнє розлучення.
– Ластівка моя, ну, не плач, заспокойся. Усе буде добре.
І саме так вийшло, що з лікарні вони разом поїхали додому. І разом з’їли печеню,яка згоріла. І тільки коли під ранок Вітя заходився мріяти, як вони влітку поїдуть із хлопчиками на море, і таксу із собою візьмуть, куди вже без неї, Рита згадала про Юру.
І як таке розповісти Віті, якщо навіть Герман злякався? Але вона розповіла – відразу, поки ще можна було прикинутися, ніби не було цієї ночі.
– Я йому обіцяла, – закінчила вона свою розповідь.
Віктор помовчав. Потім сказав.
– Ну, раз обіцяла, значить, поїдемо.
– Правда?
– Ну, звісно. Ми ж із тобою говорили про це, пам’ятаєш? Коли донька в нас ніяк не виходила. А що, може, все ж дівчинку?
– Я йому обіцяла, – повторила Рита.
– Та я це так… Хлопчик – так хлопчик, нам не звикати, адже так? То коли поїдемо?
Рита підвелася й уважно подивилася на Вітю.
– Тебе що, підмінили? Звідки такі зміни?
Вітя розсміявся.
– А ти пам’ятаєш, чому я з тобою одружився?
– Тому що кохав? – кокетливо запитала вона.
– Тому що від мами хотів утекти! Весь мозок вона мені з’їла.
– Ах так! А я думала, ти зрозумів, що я – найкраща на світі.
– Так і є! Я зрозумів! Але сердився дуже. А потім перестав. Але думав, що ти мене на поріг не пустиш, мама сказала, що в тебе хтось є…
Рита усміхнулася.
– Усе-то твоя мама знає.
– То що? Є хтось?
Можна було й збрехати для остраху. Але чомусь не хотілося.
– Ні. Нікого немає.
Вітя помітно підбадьорився.
– Ну, значить, їдемо знайомитися із сином, так?
Свєтка сказала, що вона так і знала, що Вітя до неї повернеться. Усе-то вона знає, ця Свєтка…Спеціально для сайту Stories
