– Терпіти не можу старих! Безглузді люди. Навіщо вони взагалі? – сміялася Ніка.
– Особливо мерзенний ось цей! Коли я з Діором гуляю, вічно на його пику в вікні натикаюся. Сидить газету читає. Мамонт! У наш час! Звичайно, він, мабуть, такого слова, як айфон, і не чув. Герані свої розводить та фіалки.
Квіти – це взагалі минуле століття. Вікна у нього старовинні. Начебто пенсія нормальна в такому віці, міг би вставити. Напевно, все відкладає, – презирливо скривилася красива молоденька брюнетка Ніка.
Це вона своїй подрузі Свєті говорила. Поки та захоплювалася ремонтом Ніки. Вони з чоловіком недавно в цей будинок в’їхали.
Купили дві квартири. Об’єднали.
Чоловік Ніки, Олексій, з батьком бізнесом займалися.
Меблевий цех, плюс кілька продуктових магазинчиків. Сама вона не працювала. Займалася собою і своїм собакою на прізвисько Діор. Його вона називала «моє дитятко».
Вдосталь посміявшись над сусідом, Ніка пішла показувати Свєті нові сукні.
Напевно, тут можна було б погрозити пальчиком.
Прочитати нотацію про неповагу до старшого покоління. І дівчина Ніка послала б усіх дуже-дуже далеко, так нічого і не зрозумівши.
Але її навчило саме життя.
Одного разу Ніка і Олексій зібралися на дачу.
Чоловік на машині під’їхав, попутно розмовляючи по телефону. І тут Ніці зателефонувала її подруга.
Вона їй якраз подарунок з Парижа привезла.
Руки зачесалися забрати відразу – тим більше подруга жила в сусідньому будинку і мала дачу там же.
– Льоша! Їдь без мене! Я з Надею доберуся! Тільки Діор спить вже, нехай він з тобою тоді! – і Ніка зникла.
Чоловік її майже не слухав, розмовляючи з постачальниками. Тільки кивнув. Зате Діор миттєво прокинувся.
І за хвилину до того, як господар зачинив двері і поїхав, вискочив з машини.
Песик був ручний і лякливий. Він хотів бігти за господинею, але її і слід прохолов. І затримавшись, він сів біля ґанку.
Незабаром до нього з хихиканням стали підходити місцеві маргінали. Їх мучило одне: де б знайти грошей на гаряче?
– Чуєш, а пес мабуть, дорогий? – сказав один з них на призвісько Костиль.
– Звичайно! – авторитетно заявив той.
– Так треба його… того. Двір порожній, всі роз’їхалися, ніхто не бачить, – і Костиль рішуче рушив туди, де сидів Діор.
Трійця оточила Діора.
Та той, власне, і не думав тікати, боявся. Костиль простягнув руку…
А на дачі вікна дзвеніли: Ніка кричала.
Її чоловік Олексій перелякано перевернув всю машину і обшукав кожен куточок дачі – песика ніде не було.
– Ти коли поїхав, він спав? – розмазуючи туш по обличчю, ридала дружина.
– Ну… ніби-то, – прошепотів той.
– Що значить ніби-то? Ти не дивився, чи що?
– Розумієш, мені зателефонували. До цього він точно спав, а коли поїхав, я по телефону розмовляв… Слухай, а він не міг з машини в той момент вистрибнути? – збентежено промовив Олексій.
Вони поспішили назад до міста.
Діора біля під’їзду не було. Тільки біля клумби метушилася активна старенька Алевтина.
– А ви… ви не бачили? Тут… Не бачили? – Від схлипувань Ніка навіть не змогла сказати, кого слід було бачити Алевтині, і тільки руками показувала.
– Вашого лисого, чи що? Бачила. І не я одна. Його тут Костиль з друзями продати вирішили. Я з балкона бачила, стала їм зауваження робити, так вони мене так послали! А виходити я не стала, вони ж всі несамовиті, – відгукнулася Алевтина.
– Злякалися? Могли б допомогти! – вигукнув Олексій.
– Воно мені треба? Це он, Дмитрович у нас хоробрий. Ледве ходить, а вибіг. Тут три здорових чоловіки, а він один, худий. Схопив вашого лисого і так і сказав: “Не віддам. Спробуйте, відберіть!”, – пробурмотіла Алевтина.
– Дмитрович – це хто? – запитав Олексій.
– Так он, живе нижче вас! – відмахнулася та.
Ніка побігла в під’їзд.
Там жив той самий дід. Над яким вона сміялася зі Свєткою.
Виходить, що… тільки він вступився за її Діора? Але як же? Він же зовсім немічний.
Худий, маленький. І не побоявся.
Олексій натиснув на дзвінок. Двері відчинилися. Зсередини пахло булочками з корицею. На порозі стояв старенький. У старенькій фланелевій сорочці, теплих шкарпетках і штанях.
– Я… Ми…, – у Ніки знову перехопило дихання.
– А, вітаю, вітаю, молодь! Заходь, донько! Ось тут він, у кімнаті спить. На ковдрі. Я йому казки розповідав, поки не заснув. Він дуже втомився. Дивись, який він гарний. Я таких раніше не бачив. У нас раніше таких не було. Ім’я дивне таке. Не згадаю! – посміхнувся дідусь.
– Діор, – схлипнула Ніка.
Вона тримала свого вихованця на руках. Її чоловік мовчки стояв поруч.
Всередині було бідно. Залізне ліжко. В’язаний килимок. Стіл з клейонкою. Вицвілі фіранки. Але дуже чисто.
Старенький метушився. Поставив на стіл булочки, чаю налив. Олексій з ним розмовляв.
З’ясувалося, що живе Анатолій Дмитрович один. Є племінниця. Але вона самотня і у неї хвора дитина.
Майже всю пенсію старенький їм віддає.
А як інакше? Допомагати треба. Але нічого, на життя йому вистачає.
Ніка сиділа вся червона. Від сорому.
“- А я сміялася. А він допомагає. Всі гроші віддає. Я б не віддала. І… за Діора вступився. Як не злякався? “- думала вона.
– Ви приходите, в гості! Люблю на молоді обличчя дивитися! І милого цього приносьте! Я його спати укладав, так чистеньку підковдру дістав, ще бабуся моя на ній мереживо робила, – простодушно промовив дідусь.
І все гладив Діора.
Вдома Ніка пройшла в кімнату, сіла в крісло і заплакала ще сильніше.
– Ти чого? Він же знайшовся! – здивувався чоловік.
А вона все розповіла йому про дідуся, про себе, про Свєтку. Олексій хмурився.
Коли подруга знову прийшла до Ніки, виглянула у двір.
Там якраз Анатолій Дмитрович стояв.
– Ой, а он той… як ти його назвала. Мерзенний, старий дід, так? – зареготала подруга.
– Сама ти мерзенна! Ще раз так скажеш – до мене більше не ходи, зрозуміла? Рот закрий, я тобі двічі повторювати не буду! – кинулася Ніка.
Світлана ображено замовкла.
А Ніка з чоловіком дідусеві ремонт зробили. Продукти приносять. І на дачу з собою беруть. Діор його дуже любить.
І Анатолій Дмитрович називає їх: «мої онуки».
Дуже ніяковіє, коли йому щось приносять.
Мовляв, навіщо? Проста, добра людина. Яка вважає, що вона не зробила нічого особливого…
Спеціально для сайту Stories
