З ранку йшов сніг. Замело дороги і двори, дерева одягли білі шуби. Сніг іскрився і блищав, відбиваючись у фарах проїжджаючих машин. Деякі магазини ще не вимкнули новорічну ілюмінацію: Аліна йшла вулицею і милувалася різнокольоровими вогниками.
Місто вже увімкнуло ліхтарі – темніло рано, а ще й похмуре небо низько нависло над засніженим містом. Аліна поверталася з пар досить пізно. Додому йти не хотілося. Там її ніхто не чекав.
Дівчина постояла перед вітриною якогось магазину: там яскраво виблискувала гірляндами прикрашена ялинка – нагадування про те, що Новий рік відсвяткували зовсім недавно. Перший Новий рік без мами…
Людмили Миколаївни, матері Аліни, не стало зовсім недавно. Принаймні, ці 9 місяців пролетіли для дівчини як один. Похмурий і сумний.
Якраз після Нового року два роки тому Людмила Миколаївна дізналася про свій діагноз. У неї довго болів шлунок, звичні ліки не допомагали, ось і довелося звернутися до лікарів. Того дня мамі потрібно було забирати результати.
– Аліно, підеш зі мною? – тихо запитала мати, – А то якось неспокійно.
Між матір’ю і дочкою завжди були довірчі стосунки, вони, можна сказати, були подругами: дівчинка ділилася з матір’ю найпотаємнішим. Мама ж, у свою чергу, поважала думку дочки і її особистісні кордони. Тому замість школи дівчина пішла до лікарні з матір’ю.
Аліна зрозуміла, що сталася біда, коли мама вийшла з кабінету лікаря. Вона була бліда, а в очах стояли сльози.
– Мамочко, що з тобою?! – кинулася до жінки дочка.
– У мене рак, – тільки й сказала вона. Сіла на стілець і розплакалася. Того дня 16-річна Аліна стала дорослою.
Матері призначили хіміотерапію. Пухлина виявилася неоперабельною – час для операції втрачено. Лікування начебто допомогло. Але ненадовго: незабаром жінка вже не могла жити без знеболюючих.
Аліна сама робила матері уколи. Тепер вона спала в одній кімнаті з мамою. Батько пішов у вітальню: казав, що не висипається перед роботою.
Насправді він боявся того, що відбувалося з його дружиною. Людмила Миколаївна схудла. Її шкіра, здавалося, просвічувалася, а під очима залягли тіні. Їй було важко рухатися, тому роботу по дому робила Аліна.
Мама зазвичай сиділа біля вікна і дивилася у вікно. Якщо погода була хороша, дівчинка, повернувшись зі школи, вела матір на прогулянку. Найчастіше вони гуляли на лавочці біля під’їзду: довго ходити мати не могла…
– Андрій, – звернулася Людмила Миколаївна до чоловіка за вечерею, – ти ж завтра вихідний?
– Так, вихідний! – відповів той. – А що?
– Відвези нас до річки, на наше місце! – попросила вона. Це було сказано таким голосом і з таким виразом обличчя, що чоловік просто не зміг відмовити.
Вранці вони всі разом сіли в машину, завантажили туристичне крісло і поїхали до річки. В кінці квітня там ще не було людей: на березі під вербами вони опинилися самі. Чоловік поставив крісло, посадив на нього Людмилу Миколаївну, влаштували пікнік.
Батько навіть шашлик затіяв – у них з «минулого життя» залишився переносний мангал. Аліна різала овочі, робила бутерброди. Мимохідь спостерігала за матір’ю. Та просто дивилася на річку. Її темні сині води набігали на берег, шарудячи і змиваючи за собою пісок.
По щоках жінки тихо котилися сльози. Ні Аліна, ні її батько не порушували її самотність…
Пообідали все так само в тиші. Мати спробувала шашлик, похвалила чоловіка і попросила залишитися до вечора. Вона так і сиділа біля води.
Аліна пішла в сусідній лісок. Там дівчинка притиснулася щокою до шорсткої соснової кори і заридала. Вона плакала так гірко, як вже давно не могла собі дозволити: вдома поруч була мама – її не можна турбувати. А тут – тільки ліс. І нікого.
Скільки вона проплакала – Аліна не знала. Але на душі стало легше, чистіше. Дівчинка неспішно пішла назад. Перед тим, як поїхати, мати, насилу піднявшись з крісла, підійшла до самої води. Присіла і занурила руку в холодну річкову воду. Тихо сама собі посміхнулася…
Сівши в машину, сім’я поїхала додому. Мати довго дивилася у вікно на річку, що віддалялася. Вона, звичайно, вже знала, що ніколи більше не приїде сюди, не побачить улюблених верб, не відчує легкої прохолоди річкової води на своїй руці…
Цієї ночі Людмила Миколаївна спала спокійно. Аліні не довелося, як зазвичай, колоти їй вночі знеболююче – після вечірньої дози жінка спокійно заснула і проспала до ранку.
Дівчина кілька разів підходила до матері, слухала її дихання. Рано вранці, близько 6 години, Аліна різко прокинулася. Ніби її підштовхнула невідома сила. Небо тільки починало сіріти, але Аліна раптом виразно побачила, а може, просто відчула пильний погляд матері. Дівчина підійшла до мами і схилилася над нею.
– Ось і все, донечко, – тихо сказала мама, – це мій останній ранок.
– Мамочко, чому ти так думаєш? У тебе щось болить?!
– Ні, донько, якраз навпаки – вперше за стільки днів нічого не болить, – відповіла жінка, – просто втомилася я вже від цього болю, від своєї безпорадності. Мені так боляче залишати тебе одну. Я завжди буду любити тебе, донечко, завжди буду з тобою поруч.
Рука матері, яку дівчина тримала в своїх руках, раптом стала важчою і вислизнула, а її очі навіки закрилися.
Аліна тихо сиділа біля матері. Вона просто не могла покликати батька. Адже якщо він увійде, разом з ним тут з’являться чужі люди, які назавжди розлучать її з мамою. Це був останній ранок, який Аліна провела поруч з нею. Обійнявши свою найріднішу людину на землі, вона гірко ридала, прощаючись назавжди.
… З того страшного дня минуло 9 місяців, але Аліна пам’ятала все так ясно, ніби це було вчора. Більше вона не була щаслива. Жодного дня.
Батько швидко прийшов до тями. Вже через 3 місяці привів додому іншу жінку. Вона була молодша за матір Аліни, красивіша і яскравіша.
– Я думаю, ви подружитеся! – заявив Аліні батько.
– Мені не потрібна така подруга! – відповіла дівчина. Вона прекрасно розуміла, що за 3 місяці батько навряд чи знайшов би жінку, яка стала настільки близькою, щоб привести її додому в якості дружини.
– Це з нею ти зраджував мамі? – запитала вона прямо.
– Що ти вигадуєш?! – спробував обуритися батько. Але виправдовуватися не став.
Так в їхньому будинку з’явилася Віка. Жінка була всього на 11 років старша за саму Аліну і на стільки ж молодша за батька. Молода і діяльна, вона відразу ж вирішила навести свої порядки у великій квартирі нового чоловіка.
Коли Аліна повернулася додому, вона побачила біля порога великі сумки. Дівчина вирішила, що співмешканка батька ще не розібрала свої речі, але краєм ока побачила в одній із сумок мамину сукню. Тоді вона, не соромлячись, відкрила інші. Там були речі її матері: одяг, взуття, косметика.
– Що це?! – Аліна дивилася впритул на молоду красуню, яка вийшла до неї з вітальні.
– Це старе барахло, навіщо його зберігати?! На його місці тепер будуть мої речі! – заявила вона. – Андрій в курсі!
– Ах, Андрій знає! Ти до маминих речей своїми руками взагалі не смій торкатися! І в моїй кімнаті щоб навіть ноги твоєї не було! – Аліна подивилася на жінку так, що та позадкувала.
Дівчина забрала всі речі матері до своєї кімнати, дбайливо розклала їх на ліжку. Деякі з них так знайомо пахли мамою і дитинством.
Дівчина не стала вмикати світло. Вона закуталася в мамину шаль і закрила очі. Так вона просиділа до самого вечора.
З роботи повернувся батько. Віка щось голосно розповідала йому, обурювалася. «Ти навіщо взагалі полізла до речей?!» – почула Аліна грізний вигук батька. Жінка почала виправдовуватися, він, не слухаючи її, зайшов до кімнати дочки і закрив двері прямо перед обличчям новоявленої дружини.
– Ти як? – тихо запитав він у дочки.
– Жива! – так само тихо відповіла та.
Вони довго сиділи мовчки. Кожен думав про своє в цих яскравих уривках минулого щастя.
Аліна з обраницею батька намагалася не перетинатися. На двері в свою кімнату вона попросила батька встановити замок. Той обурювався, але бажання дочки виконав.
Віка сиділа вдома і всіляко догоджала своєму чоловікові, з його дочкою вона в його присутності теж була сама люб’язність. Як тільки той йшов на роботу, маска ввічливості зникала, і Віка показувала своє справжнє обличчя.
Не можна сказати, що вона ненавиділа Аліну, просто вона їй явно заважала: Віка не відчувала себе повноправною господинею будинку. Аліна була проти ремонту, який та хотіла затіяти, не погодилася поміняти меблі і навіть зробити перестановку.
Батько відчував себе винним перед дочкою, тому виконував її прохання. Аліна ж хотіла зберегти все так, як було за життя матері.
– Андрюшо, ми ж як у музеї живемо! – намагалася переконати чоловіка Віка, – навіть ваші фотографії тут висять! Твої і Людмили! Мені важко так!
– Потерпи, – вмовляв жінку чоловік. – Аліна скоро закінчить навчання, знайде роботу, виїде від нас. Тоді будеш робити все, що захочеш!
Дні минали один за одним. 9 місяців пролетіли. Новий рік Аліна святкувала у подруги: не хотіла заважати ідилії батька і його жінки. Ось і сьогодні ноги не несли додому…
Аліна відчинила двері своїм ключем. Батько вже був удома. За зачиненими дверима кухні чулися підвищені голоси:
– Віка, зараз взагалі не час! – почула дівчина сердитий голос батька, – Аліна ніяк не може оговтатися після втрати матері, а тут ще ми немовля в дім принесемо! Ти уяви, що буде з її психікою!
– Андрій, але вона вже не маленька! І їй треба розуміти, що життя не зупинилося! Життя триває! І наша майбутня дитина – тому підтвердження!
– Ні, я не готовий, – подумавши, відповів батько.
– Так ти не готовий? Ти дочкою тільки прикриваєшся?! – голос Віки зривався, Аліна зрозуміла, що жінка плаче.
Дівчина раптом згадала майже таку ж розмову матері і батька. Колись, коли та була ще жива. Аліна теж її підслухала. Тоді батько говорив, що дочка доросла, їй скоро вступати до інституту, вона не зрозуміє, якщо вони народять дитину. А Аліні так хотілося братика або сестричку!
Тоді вона посоромилася втрутитися в чужу розмову, промовчала. Дитину мати так і не народила. А через рік дізналася свій страшний діагноз…
Аліна без стуку відчинила кухонні двері. Батько спокійно допивав чай, а Віка намагалася витерти сльози, щоб дівчина їх не помітила.
– А я все чула! – заявила вона. Батько поперхнувся, а Віка завмерла на місці. – Я дуже хочу молодшого брата або сестричку, давно хотіла! Так що це дуже хороша новина! Вітаю!
– Ти серйозно? – здивовано запитала Віка. – Ти справді рада тому, що я ваг…на від твого батька? – уточнила вона.
– Так. Справді, рада. І вважаю, що вам потрібно швидше узаконити стосунки, щоб дитина народилася в шлюбі.
Батько так і не міг нічого сказати, а Віка розквітла в посмішці.
– Я готова тобі допомагати, – продовжувала Аліна. Чоловік нарешті прийшов до тями і закліпав очима – він найменше очікував, що його дочка колись підтримає його коханку.
Наступного дня, коли батько Аліни пішов на роботу, Віка підійшла до дівчини.
– У чому підступ? – тихо запитала вона. – Не можу повірити, що ти просто вирішила мені допомогти.
– Не вір, – відповіла дівчина, посміхаючись. Аліна вже давно не прокидалася з таким гарним настроєм. – Я сьогодні вдома, давай допоможу навести порядок!
Те, що сталося потім, Віка ще довго згадувала. Аліна сама прибрала з полиць фотографії матері. Вона дбайливо поклала їх у коробку, деякі – на полицю у своїй кімнаті, але у вітальні та в кімнаті Віки і батька фотографій не залишилося.
Були прибрані і всі мамині улюблені статуетки, вишиті нею серветки та інші її дрібнички.
– Тепер можеш робити будь-який ремонт і перестановку. Хочеш, допоможу переставити стіл, як ти хотіла? – запитала Аліна у ошелешеної від того, що відбувається, Віки.
– Давай! – тільки й змогла сказати та.
Пізніше дівчата разом вибрали нові штори на кухню, Аліна сама їх повісила.
– Скажи чесно, у чому підступ? – допитувалася Віка.
– Просто пора все відпустити. Заради нового життя, – сказала Аліна.
– Дякую! – тихо і щиро промовила жінка.
Через місяць Віка і Андрій одружилися. А ще через 6 місяців народився Антошка. Хлопчик був такий милий і потішний, що його не можна було не полюбити.
Його світле волосся пахло курчам, а блакитні, як небо, очі дивилися на світ безтурботно і відкрито.
Аліна з батьком забрали Віку і немовля з пологового будинку. Вдома на Антона вже чекала прекрасна дитяча кімната, яку Віка обставила на свій смак. Звичайно, Аліна теж доклала до цього руку.
– Аліно, – Віка зайшла в кімнату і, напевно, вже довго дивилася на те, як падчерка милувалася її сином. Малюк спокійно сопів у ліжечку, а Аліна так і променилася ніжністю і любов’ю до цього, такого рідного, хлопчика, – у мене до тебе пропозиція, від якої ти не зможеш відмовитися!
– Здивуй мене! – посміхнулася дівчина. Вже давно вони спілкувалися з Вікою як подруги – тепер їм не було чого ділити.
– Я хочу, щоб ти стала Антону хрещеною. Думаю, Андрій буде тільки «за»!
– Дякую за довіру! Це найбільше щастя для мене! – сказала Аліна. Дівчата обійнялися. Антон зумів зробити щасливішими їх усіх.
Спеціально для сайту Stories
