…Андрій остовпів, коли у прочинені на ланцюжок двері прослизнуло щось запилене, худе, і це «щось» цілеспрямовано, з дрібним тупотом, пробігло прямо до манежу з сином…
Що Андрій і Наталя одружаться, у випускному 11 «б» ніхто не сумнівався! Ну ще б пак: як взяв над Наталкою шефство ще в 4 класі цей веснянкуватий хлопчик, так і супроводжував по всьому їхньому шкільному життю до кінця, до випуску.
Так що їхнє одруження вже на першому курсі універу нікого не шокувало. Навіть батьків – хоча ті й побурчали. Але молодій родині допомогли, і в першу чергу – з житлом, скинувшись і купивши молодим відразу двокімнатну. А молоді…
Ні, молоді до свого життя підійшли відповідально. Дитину відразу не народили, налягли на навчання. А ось хто з’явився у них в квартирі в першу чергу – про це і буде наша розповідь.
Батьки і Наталії, і Андрія не тримали в будинку тварин. Жодних. А діти все своє життя так і норовили на вулиці приголубити якогось голодного кошлатого жебрака, витрачаючи гроші своїх шкільних сніданків.
Тому, ставши відносно самостійними, вони насамперед завели кота. Сіамського. З яскраво-блакитними очима на чорненькій мордочці. Назвали його Вуглик.
Все було б добре. Але те створіння, що стало не по днях, а по годинах рости у них вдома, за характером і звичками стало нагадувати тигра.
Він шипів при спробі погладити. Він замахувався лапою, недвозначно випускаючи кігті-кинджали. Їжу він не просив, а вимагав, вчепившись в штанину або в спідницю, та ще при цьому смикаючи їх і огидно підвиваючи, а з очей при цьому, здавалося, летіли сині іскри високовольтних розрядів!
А потім, отримавши бажане, велично розвертався до господарів хвостом і поїдав отримане, не відчуваючи ні краплі вдячності. Так і жили.
І Наталя з Андрієм, врешті-решт, змирилися з фактом, що це квартира кота. І живуть вони в ній тільки з милості його сіамської величності.
Взагалі незрозуміло було, хто кого дресирує. Кіт, наприклад, просто підглянув, як це роблять люди, і вже до своїх восьми місяців перестав ходити на лоток і став громіздко сидіти на унітазі.
А потім, вибравши для себе найзручнішу для цієї справи позу, навчився спускати воду, благо бачок зливу був натискний, з великою блискучою кнопкою. І схоже було, що кіт надзвичайно цим пишався.
Як початківці-котовласники, Андрій з Наталією не переставали дивуватися звичкам свого Вуглика і проявам його інтелекту.
Коти не здатні до абстрактного мислення? Їм не знайома така річ, як причинно-наслідковий зв’язок подій? Та годі!
Наступного літа, кіт, в спеку став сідати прямо під кондиціонером і вимогливо нявкати, то задираючи голову до цього апарату, то озираючись на господарів. Явно вимагаючи увімкнути!
****
Через деякий час, в їхній родині з’явився Гліб – такий же веснянкуватий і кучерявий, як тато, хлопчика. І тут у Наталії стався бзик, який часто буває у молодих матусь.
На другий день після приїзду з пологового будинку вона розштовхала Андрія, і вигляд у неї при цьому був… нехороший.
– Андрію, – почала вона з тремтінням у голосі, – я боюся кота!
– Що?! – Андрій підскочив, відкинувши ковдру. – Наталю, ти чого?
– Він сидить біля ліжечка Гліба і шерсть на загривку стоїть дибки… а потім свою лапу почав до нього тягнути. Андрію, я боюся! Поки що прогнала його на кухню…
Андрій тільки тут почув протестне виття і дряпаючі звуки, про походження яких не могло бути ніякого сумніву! А потім ще й двері почали трястися.
– Ось звірюка! Двері ж винесе, – покрутив головою Андрій і пішов босими ногами спочатку до Гліба, а потім, коли переконався, що з тим все в порядку, до кухонних дверей.
Вуглик, випущений із ув’язнення, вилетів у коридор, обурено подивився у бік господарів і цілеспрямовано побіг знову до дитячого ліжечка. Наталя сіпнулася, але Андрій її втримав:
– Давай подивимося… та не трясися ти так!
Кіт і справді не робив нічого поганого. Тільки здивовано витріщався на «кошеня» господарів, намагаючись своїм котячим розумом осмислити зміни, що відбулися в родині.
А потім знову почав тягнути до нього праву лапку. Не випускаючи кігтів, – зазначив про себе Андрій, але Наталя знову затремтіла:
– Андрію, його потрібно прибрати з дому!
– Наталю, ти що говориш? Він нам замість дитини був… ну, неприємний, примхливий… але ж самі розпестили!
Але на Наталю не діяли аргументи розуму. Вона зациклилася на одному: Глібу загрожує небезпека, Вуглик задумав недобре! Он як витріщає очима і так і норовить прорватися до немовляти.
Геть, геть з дому, куди завгодно, в добрі руки, в притулок, до біса!…
Через півгодини похмурий Андрій спіймав кота біля його миски, сунув у переноску, яку раніше використовували для походів до ветеринарів, і вийшов з дому, грюкнувши дверима.
Наталка з Глібом на руках стояла біля вікна і дивилася, як машина з Вугликом і Андрієм вирулила з двору, а потім, розбризкуючи потоки талого снігу, зникла в арці виїзду.
Повернувся Андрій тільки ввечері. Він весь день сидів поруч з котом, вмовляючи його, що тут, в заміському будинку їх з Наталею друзів, йому буде добре…
Що тут є миші – живі, справжні! Що можна гуляти по величезній ділянці, не побоюючись собак. Загалом, багато чого говорив. Але Вуглик, як вивернув вуха з самого початку, всім своїм єством висловлюючи недовіру, так гнів на милість і не змінив.
Лише пару раз пильно, так, що Андрію ставало не по собі, вдивлявся в очі та видавав запитальне, як вміють тільки кішки:
«Мр-р- р»
І навіть не став проводжати свою людину, коли та сіла в машину, щоб повертатися до сім’ї. Лише сині очі, здавалося, безмовно кричали:
«А я? Я вам не сім’я?!»
Друг Сашко, господар того особняка, зателефонував уже наступного вечора, щоб вибачитися, бо кіт зник. Знайшов дірку в паркані:
– Ну, не сам же він її вирив… хоча, чорт його знає – з такими-то кігтями! – вигукував Сашко.
Судячи з підмерзлих слідів, що обірвалися біля траси, кіт рвонув у бік міста… Двадцять дев’ять кілометрів – але це, вважай, по прямій, на машині…
У кота, який виріс вдома і не знав вулиці, не було жодних шансів.
Андрій тільки чортихнувся. Він розумів, що це нерозумно, що Наталя в своєму стані «чокнутої матусі», з її загостреними материнськими інстинктами, не винна…
Що їм, у їхній двокімнатній(хоча і просторій, нового планування), коту виділити окремий простір для проживання було б неможливо. Та й не став би він, з його властивою всім котячим потребою все контролювати, миритися з ув’язненням. Але все одно – почуття провини гризло.
Так і жили.
Потім прийшов травень, а там і літо настало з його тополиним пухом, а Гліб навчився сидіти і став активно повзати по манежу.
І ось в такий спекотний червневий ранок вхідні двері почали видавати дивні звуки – ніби в них б’ють важкою мокрою подушкою.
– Андрію! – крикнула Наталя вглиб квартири чоловіку, який з чимось возився на лоджії. – Подивися, хто там?
Андрій остовпів, коли у прочинені двері прослизнуло щось запилене, худе, і це «щось» цілеспрямовано, з дрібним тупотом, пробігло прямо до манежу з сином.
Тільки дружина ахнула, випустивши з рук чашку з недопитим чаєм, побачивши, як худий сіамський кіт встав на задні лапи, поклавши передні на бортик манежу, і голосно, як трактор, затарахкотів.
– Вуглик… – у Наталки перехопило горло.
– Ах ти ж бродяга! – Андрій схопив кота, швидко обмацав на предмет пошкоджень – але ні, у того начебто все було ціле.
А потім подружжя, не домовляючись, кинулося у ванну. Купати. Бо кіт був неймовірно брудний і повний бліх.
Загалом, день, хоч і вихідний, видався метушливим. Вуглика купали. Сушили. Андрій їздив закуповуватися кормом, бо кіт, який був вибагливий у їжі, зжер, стягнувши зі столу, скоринку хліба!
Причому купив йому найкращий на той момент, французького виробництва. І весь цей час дружина надсилала йому «зведення з місця подій »:
«Вуглик грається з Глібкою. Вуглик голосно муркоче… Андрію, він же раніше муркотіти не вмів, а це так класно!… Вуглик сходив на туалет, він пам’ятає, як це робиться!»
Андрій їхав додому щасливий – сім’я возз’єдналася. Двоє дорослих, «людське кошеня» Гліб Андрійович і його вусатий нянь Вуглик, який вимикав опцію «випустити кігті», як тільки опинявся на одному майданчику зі своїм підопічним.
І він же – найпильніший охоронець сина Наталії і Андрія, так як навіть на дідусів-бабусь гарчав, коли ті відвідували онука.
А ті, до речі, ставлення до хвостатих змінили. І теж подумують обзавестися кимось таким же.
А найголовніше – розквітла Наталка, яка тепер майже позбулася почуття провини перед котом і чоловіком. Тому що теж переконалися , що з котом все-таки краще.
Спеціально для сайту Stories
