– Ось ми і зустрілися, Ельвіро Степанівно, – сказала Наталя і втомлено потерла очі.
– Дитинко я… Наталонько… – почала літня жінка і тихо заплакала.
…Син у Ельвіри Степанівни виріс красенем. Половина їхнього невеликого містечка знала і саму Ельвіру, і її сина. Вона була вчителем початкових класів у місцевій школі, а матір Ельвіри, Галину Дмитрівну, так узагалі все місто знало. Бо була вона директором тієї школи колись. Але підвело здоров’я.
Ельвірочка втратила матір, коли їй було двадцять. Навчалася вона в педагогічному, мріяла, як мама, вчити дітей. Директором, замість Галини Дмитрівни, став важливий, представницький чоловік, з області. Багато різних реформ задумав він у школі, і почав було втілювати, але його швидко перевели, бо на місці директора школи він і не виглядав навіть. Йому потрібно було ширше поле діяльності.
От і помітили його і просунули кар’єрними сходами. А поки що директором стала Зінаїда Михайлівна, вчитель хімії: представницька пані поважного віку, яка знала і пам’ятала багато поколінь і директорів, і учнів цієї школи.
До неї і прийшла влаштовуватися на роботу молоденька Ельвірочка після закінчення інституту.
Там же, у школі, Ельвіра зустріла свого майбутнього чоловіка. Учитель біології, симпатичний веселий чоловік, на якого вся незаміжня частина жіночого колективу школи одразу ж “поклала око”. Але він вибрав яскраву дівчину Ельвіру. Сувору, з пишною копицею каштанового волосся, яку в стінах школи дівчина збирала в акуратний пучок.
Але поза школою, вона його розпускала і виглядала, немов фотомодель з обкладинки журналу.
Одружилися. Через три роки з’явився на світ син, Семен. Але зла доля, яка переслідувала їхню сім’ю, рано забрала в Ельвірочки чоловіка, а в Семена батька. Вона не вірила в ці вигадки своєї прабабусі. І думала, що вже в неї-то такого не трапиться нізащо. Однак сталося.
Усі жінки в їхній родині рано втрачали чоловіків. Почалося це все набагато раніше того часу, який застала прабабуся. Старенька зовсім, проте, перебувала до ста років у ясному розумі і твердій пам’яті. І ось вона-то і розповіла маленькій Ельвірі сімейну легенду.
Нібито колись у їхній родині дочку видали заміж проти її волі, за розрахунком. Дівчина Божена була норовлива, горда і непокірна. Вона опиралася волі батьків, і хотіла вийти заміж тільки по любові, мріяла про це. Але доля дівчини була давно визначена наперед.
Якимось чином, Божену все ж умовили вийти заміж. Полюбити свого чоловіка вона не змогла. Він виявився грубою, злою людиною, набагато старшою за неї. Ображав дружину.
З’явилася в тому шлюбі дочка, Василина. І її став батько ображати. Вже такого не могла стерпіти Божена і задумала вона погане.
Напоїла чоловіка і відправила в лазню. А сама гуляти пішла з донечкою. Гуляли вони, а потім дивляться, люди біжать, кричать, мовляв, лазня до тла згоріла в тебе, Божено. І вдова ти тепер. Божена, для вигляду, постраждала трохи, та й зажили вони потім із Василиною спокійно.
Справу цю швидко закрили: ніяких слідів злочину не виявили. Мабуть по-розумному Божена все обставила. І люди повірили в нещасний випадок – Божена була позитивна, благочестива жінка.
Не повірила тільки стара мати чоловіка, свекруха. Вже вона страждала за сином, сумувала, називала Божену душогубкою і прокляла весь рід до сьомого коліна.
Божена кепкувала з неї й не вірила в прокляття, вигнала стару жінку за двері й не пускала більше. Однак відтоді так і повелося в їхньому роду: чоловіки не доживали до старості…
Виховувала Ельвіра Семена одна. Так і не вийшла більше заміж, хоча пропозиції надходили. Але, видно, одного тільки чоловіка свого могла кохати Ельвіра, ніхто інший їй не потрібен був. Усі жінки в їхній родині були такими: про це теж щось говорила прабабуся…
Прийшов час Семену одружитися. Звичайно ж, Ельвіра Степанівна вже намагалася розпланувати його майбутнє життя, і в неї на прикметі була пара гідних кандидаток. Але Семен привів у дім Наталю: просту, як дві копійки, медсестру, плюс трохи старшу за себе. Кохаю, каже, одружуся. Ельвіра Степанівна “в багнети” сприйняла новину:
“Тільки посмій!” – заявила вона синові, переходячи на високі ноти так, що задзвеніли підвіски на люстрі. Голос у неї був поставлений добре: все-таки стільки років учителем пропрацювала! А Наталі, яка намагалася вставити хоч кілька слів, вона відповіла:
– А тебе я знати не знаю, і знати не бажаю! Геть із мого дому! Геть!!!
Дівчина заплакала, а Семен ненависним поглядом подивився на матір і заявив, що піде разом із нею.
І пішов.
За своїми каналами, Ельвіра Степанівна навела довідки про Наталю. Новини її не потішили: біднота. Мати й батько – прості люди, працюють із ранку до ночі, а з бідності ніколи не вилазили. Наталя в них старша донька, ще дві молодші є.
Нещодавно вона кинула навчання в медичному інституті, в якому навчалася в сусідньому місті, тому що довелося піти працювати, коли в батьків зовсім із грошима погано стало – батько ногу зламав, працювати не міг. Зараз працює в поліклініці медсестрою.
Оселилися молоді спершу в старенької бабусі Наталки, Галини Петрівни, у приватному будиночку на краю містечка. Опалення пічне, город, туалет на вулиці. Ельвіра Степанівна вважала, що сина надовго не вистачить, жити в таких умовах. А ні. Видно, і справді, любов була між ними.
Бабуся скоро злягла зовсім і Наталя за нею доглядала, а через деякий час залишилися вони в хатинці цій удвох із Семеном.
З’явилася на світ донька у них, Марина. Наталя спритно справлялася по господарству і все у них було добре, та гладко. Семен багато працював. І час від часу чув, які плітки розпускає про Наталю його мати.
Що ледача, що не придатна, і що, напевно, відьма. Бо зачарувала сина, окрутила, змусила покинути всі перспективи, і тепер він живе з нею в багнюці, голодний і нещасний. Вона не готує нічого, не прибирає, а його тримає чимось, щоб не кинув він її і продовжував із нелюбою жити.
І дитину обманом на світ привела, щоб міцніше до себе прив’язати.
Семен мовчав, на такі плітки не реагував ніяк. Але мати не вгамовувалася. Адже знайомих у неї було, усе містечко їхнє невелике. Хтось сам у неї вчився, хтось уже й дітей своїх привів. І кожному вона про Наталю гидоти нашіптувала.
Вийшла Наталя на роботу, як підросла трохи Марина. Там ще гірше стало. Наталя прямо відчувала, що за її спиною шепочуться і на неї косяться. А іноді й відкрито посміюються. Що донька в неї росте “дивовижна” і, напевно, “того”, бо не схожа на інших, мовчазна якась, з дітьми не грається, не пустує, а все книжки роздивляється.
Напевно, Наталка і їй якісь зілля дає, щоб вона така росла. І вдома в неї бруд, грубка чорна, вікна не миті. Мариночці теж дісталося.
Образили її одного разу діти в дитячому садку. А вона теж дала здачі дітям, коли ті обізвали маму відьмою.
Так і закріпилося за Наталею образливе прізвисько “відьма”. Усе сходилося: жила на краю міста, біля лісу, мовчазна, похмура, травички збирала.
Наталя, і справді, любила трави збирати. І медицину любила. Мріяла відновитися в інституті, довчитися і лікарем стати. Будиночок бабусин вони з Семеном підремонтували, паркан хороший поставили, колодязь новий вирили. А потім взяли і в сусіднє місто поїхали.
Стали квартиру винаймати: Семену запропонували там місце хороше. Він на заводі чудовим токарем був, на місці навчився. Відтоді, як пішли вони від Ельвіри Степанівни з Наталею, став Семен роботу шукати.
В інститут не вступив, а на службу його не взяли: плоскостопість. Пішов на завод, взяли учнем токаря, так і пішло. А в нього талант до цієї справи виявився, просто “золоті руки”. Навіть не хотіли його відпускати з заводу, та знайомий пообіцяв йому ще більше платити. Він хотів приватну фірму відкрити, ось і зманював фахівців.
Так і переїхали у велике місто. А будиночок свій, з часом, продали. Знайшлася сімейна пара, яка бажає його купити, адже він добротний був, хороший.
З Ельвірою Степанівною так і не спілкувалися.
Та приватна фірма знайомого розорилася, справа не вигоріла. Семен пошукав-пошукав місце, та швидко знайшов, добре влаштувався. На інший завод.
А Наталя здійснила свою мрію – відновилася в медичному інституті, адже довчитися їй усього нічого залишалося. Мариночка росла хорошою, розумною дівчинкою, теж мріяла, коли виросте, лікарем стати, як мама.
– Вам треба їхати в обласну лікарню на консультацію. Тут таких фахівців немає, – сказала лікарка і стала виписувати направлення. – Ідіть у реєстратуру, поставте печатку. Усе. Потім до мене знову прийдете, будемо думати з вами.
Ельвіра Степанівна брела коридором поліклініки, ледве переставляючи ноги. “Дивний лікар. Чому не можна тут, на місці все перевірити? Навіщо кудись їхати?! – обурювалася вона. – Та й узагалі, навіщо все це? Намучилася вже. Не поїду. Питиму свої таблетки, як і раніше. І чекати кінця”
Зовсім засмутилася Ельвіра Степанівна, заплакала. І коли вона дістала свій номерок, щоб узяти з гардероба куртку, її помітила та лікарка:
– Поставили печатку? – суворо запитала вона, блиснувши скельцями окулярів.
Ельвіра Степанівна заперечно замотала головою, не в силах нічого сказати.
– А чого так?…
Лікарка взяла з рук літньої жінки папірець і рішуче зробила крок за двері реєстратури:
– Дівчата! Тут мені потрібно…
Ельвіра Степанівна безсило опустилася на м’який пуфик, який стояв у холі поліклініки.
– Ось! Обов’язково їдьте! Там, кажуть, хороші фахівці, перевірять усе, розберуться! – за кілька хвилин лікарка вручила Ельвірі папірець із печатками.
***
– Неможливо, як довго приймає лікар! – поскаржилася повна жінка, обмахуючись товстою папкою з різними медичними документами. – Ну й спека…
– Та ніби як, швидко було, – відповіла маленька акуратненька старенька бабуся, яка теж сиділа в черзі. – Це ось та жінка зайшла і застрягла прямо! Півгодини, мабуть, уже не виходить…
У кабінеті сиділа Ельвіра Степанівна, а навпроти неї – Наталя. Точніше, Наталя Романівна. Ельвіра плакала.
Наталя відразу її впізнала. Ельвіра була все така ж статна і красива, тільки сильно постаріла. Та й що ж, уже поважний вік – сімдесят сім років їй було. А хвороба в неї виявилася не небезпечною. Наталя добре розбиралася в цьому. Але те, що вона приїхала, проконсультувалася, – це добре.
Призначила їй Наталя лікування, але Ельвіра не поспішала йти. Вона плакала і дуже просила пробачити її.
– Ельвіро Степанівно! Тут не місце для розмов, на мене чекають пацієнти! Та й нема за що мені вас пробачати, все в минулому. Це було так давно. А онуки… Все добре з ними, живемо, не скаржимося. Так. Марина школу закінчила, вступила, Сергій вчиться ще. Семен на заводі працює, шостий розряд отримав. Грошей у нас вистачає. Ви йдіть собі, лікуйтеся…
– Зрозуміло… – тихо сказала Ельвіра Степанівна і піднялася зі стільця, – Я б теж не пробачила…
***
– Наталю, шкода її… Усе таки мати… – промовив Семен увечері, обіймаючи дружину за плечі. Наталя розповіла йому, як Ельвіра Степанівна приїжджала сьогодні до неї на консультацію.
– А їй було нас не шкода? Навіщо вона плітки розпускала? Мстилася? Чого вона хотіла домогтися? Життя нам зіпсувати? Як так можна, га? Ти ж син їй рідний.
Семен нічого не відповів, тільки зітхнув і взяв у руку пульт від телевізора. З Наталею він знайшов своє щастя і ні про що не шкодував. Вона подарувала йому двох чудових дітей, вона прекрасна дружина і мати. А його мати… Ну це її вибір. Адже вона сама вигнала їх. Точніше Наталю. А він просто пішов разом із нею. Як було її кинути?
– Бабусю, а це хто? Ти чи що? Красуня яка! – Марина роздивлялася старий альбом і, посміхаючись, із трепетом перегортала жовті сторінки.
Ось уже тричі вона приїжджала до Ельвіри Степанівни в гості. Після навчання в інституті сідала на автобус і через годину була на місці. Того вечора вона чула розмову батьків. Вона давно задавалася питанням, де бабуся і як вона живе.
Мама завжди відповідала, що бабуся живе в іншому місті і бачити їх не хоче. Марина не розуміла, чому так? А мама не любила говорити на цю тему.
Дівчина наступного дня відшукала серед старих листів і документів адресу бабусі та вирушила до неї, нічого нікому не сказавши.
Літня жінка була дуже рада онуці. Вони обійнялися, і потім пили на кухні чай. А потім довго розглядали сімейний альбом. Марині дуже подобалося все це, вона була переконана, що кожна людина зобов’язана знати своє коріння, своїх предків. І цей сімейний альбом багато чого для неї відкрив…
Лікарем вона бути давно передумала, і вступила на філологічний факультет. Ельвіра Степанівна раділа за онуку, вона милувалася нею і з усмішкою слухала, як по-розумному та міркує. “Молодець, дівчинко! – все повторювала вона. – А як на Семена схожа…”
***
– Мамо, тату! У мене сюрприз!
– Марино! Де тебе носить?! Ми чекаємо, за стіл не сідаємо, обіцяла ж, що до третьої повернешся! І куди моталася? Що за секрети? – мама вийшла в передпокій і накинулася на Марину із запитаннями.
У Наталії був день народження. У великій кімнаті стояв стіл із частуваннями і чотири стільці навколо нього.
– Мамо! А в нас є ще один стілець? – заглянула в кімнату Марина.
Ельвіра Степанівна стояла за дверима квартири на сходовому майданчику і страшенно ніяковіла. Нерозумно якось, по-дитячому… І навіщо вона повелася на вмовляння Марини і поїхала з нею?
– Усе, йду, – вирішила Ельвіра, але тут відчинилися двері й висунулася голова онучки:
– Заходь, бабусю! – вимовила вона змовницьким шепотом.
– Мамо?! – Семен був здивований, коли побачив Ельвіру Степанівну, яка боязко знімала взуття в передпокої.
– Що там у вас? Ми за стіл сьогодні сядемо чи ні? – запитала Наталя з кухні, нарізаючи хліб і викладаючи його на тарілку. – І до чого тут п’ятий стілець?
– Знайомся, Сергію! Це твоя бабуся. Правда, класна? – сказала Марина братові й підморгнула. – Вона колишній учитель! Показуй свої трійки!
Марина, жартуючи, насувалася на брата із загрозливо піднятими над ним руками і виряченими очима.
– Колишніх учителів не буває, – усміхнулася Наталя, заходячи в передпокій і витираючи руки об кухонний рушник.
– І колишніх лікарів теж, – вимовила Ельвіра Степанівна і обійняла невістку.
– Може… все-таки, за стіл сядемо? – запитав, нарешті, Семен, ніяково переминаючись, з ноги на ногу.
Пауза затягнулася. Кожен думав про своє. І тільки на кухні тихо цокав годинник.
П’ятий стілець принесли з кухні, і тарілку, і виделку теж. Спочатку Ельвіра Степанівна відчувала невелику незручність, але потім потроху розслабилася. Вони з Мариною заздалегідь обговорили, вибрали і купили Наталі подарунок – срібний кулон і він їй дуже сподобався.
– Ну, Марина! Ну, учудила! Помирити нас надумала! – усе повторював батько.
– Звичайно! – посміхалася дівчина. – Так не можна! Живемо поруч і не спілкуємося. Це ж нерозумно! І треба знати своє коріння, своїх предків, підтримувати родинні стосунки, але… це я вже говорила… Таак! Що тут у нас? Бекончик, ковбаска… Сергійко! Ти всю червону рибу з’їв, залиш сестрі хоч щось! – Марина потирала руки й дивилася на стіл, вибираючи, що б покласти собі на тарілку.
Ельвіра Степанівна посміхалася, дивлячись на Марину, а в очах її знову заблищали сльози. Наталя помітила це, тепло посміхнулася і підбадьорливо поклала долоню на її сухеньку ручку. І покивала головою: нічого, мовляв, усе ж добре!
Вона більше не ображалася і не сердилася на літню жінку. Який у цьому сенс? Усе вже в минулому.Спеціально для сайту Stories
