Я приїхала до міста навчатися на економіста. Все було просто. Тут жила моя бабуся, і я була позбавлена ”щастя” жити в студентському гуртожитку.
Коли бабусі не стало, а це сталося на третьому курсі, я дуже тяжко переживала цю втрату. Я провела біля неї останні дні, і це було дуже важко. Свою двокімнатну квартиру вона заповідала мені.
Після закінчення інституту я залишилася жити та працювати у цьому місті. Справа в тому, що я проходила стажування в одній із компаній. Очевидно, керівництву сподобалося, як я працюю, і мені було запропоновано після отримання диплома повернутися сюди працювати. Три роки мені знадобилося, щоб остаточно освоїтися. Я намагалася виправдати довіру керівництва фірми, і це вдалося.
А потім я познайомилась із Віктором. Все було банально просто, ми зіткнулися біля входу до супермаркету. Він запропонував, як вибачення, підвезти мене до дому, і я погодилася.
Знайомство переросло у бурхливий роман. Він гарно доглядав, робив дорогі подарунки, мало не щодня дарував квіти. Він казав, що не одружений, мешкає з мамою, працює в офісі великої будівельної компанії. Незабаром ми почали жити у мене, це було дуже зручно, і йому і мені було недалеко до місця роботи.
Настав той день, коли Віктор сказав, що ладен познайомити мене з його мамою. Валерія Аркадіївна, так звати його маму, зустріла мене стримано. Відразу поцікавилася, де я працюю і яка моя зарплатня.
– Я не з цікавості питаю, Кариночко. – сказала мені вона. – Була вже одна мисливиця пожити за чужий рахунок. І окрім грошей її більше нічого не цікавило. Добре Віктор розібрався, що то за дівчина і вчасно з нею розлучився.
– Будьте спокійні, – запевнила я. – Я працюю, взагалі буває допізна затримуюсь. В нас завжди багато роботи.
– Як же у такому разі підтримувати будинок, готувати, якщо часу на це не лишається? – Запитала Валерія Аркадіївна.
– Готувати мене мама привчала змалку, — сказала я. – Та й до порядку теж. А бабуся навчила ще й в’язати. – Здається, всі свої переваги я розкрила цікавій мамі і спробувала перевести розмову на іншу тему.
Загалом зустріч пройшла нормально. Напевно, я справила на Вітіну маму гарне враження.
За кілька днів він зробив мені пропозицію. А ще за місяць ми зіграли весілля. Віктор та Валерія Аркадіївна одразу запропонували мені жити в їхній великій просторій квартирі. Мене ж трохи бентежила думка про життя разом зі свекрухою, але, подумавши, я все ж таки погодилася.
Була у Віктора ще й рідна сестра, яку досі я не бачила. Вона з’явилася тільки на весіллі, і справила не тільки на мене, а й на всіх гостей неприємне враження. Олена, так її звали, поводилася неналежним чином. Вікторові довелося навіть забрати її додому.
Чоловік потім розповів мені, що Олена рано вийшла заміж, але чоловік покинув її, як тільки дізнався про дитину. Але на світ дитина так і не з’вилася, і Олена кинулась на всі тяжкі. Брату та матері довелося навіть відмовити її жити в батьківському будинку, і вони винаймали їй квартиру на околиці.
Вона міняла чоловіків як рукавички. Ніде не працювала, прагнучи жити за рахунок своїх численних кавалерів. Але ті не дуже й прагнули, бо були або одружені, або просто любителі швидкоплинних зв’язків.
Якось не щастило їй на чоловіків. Але нескінченні прохання Віктора та Валерії Аркадіївни, почали впливати на Олену. Вона влаштувалася на роботу до однієї з лікарень санітаркою. Свого часу, виявляється, Олена навчалася у медичному інституті, але не закінчила через свій вітряний характер.
– Зрештою, може, правда, одумалася. – Якось сказала Валерія Аркадіївна синові.
Я ж намагалася не втручатися в їхні суто сімейні справи. Без того клопоту вистачало. Приходячи з роботи, я намагалася готувати вечерю з урахуванням потреб членів сім’ї.
Справа в тому, що свекруха була схиблена на правильному харчуванні, і мені доводилося це враховувати. Хоча вона могла б і сама подбати про це, адже приходила з роботи набагато раніше за нас. Але чомусь цього не робила.
Бувало й своє невдоволення висловлювала, але я не обурювалася. Віктор якось заступився за мене, сказав, що Каріна не знає всіх нюансів, але причіпки продовжувалися.
На роботі, тим часом, почалася справжня “запара”. Нашій компанії вдалося виграти тендер на велике замовлення, і роботи помітно побільшало.
Віктор із розумінням ставився до таких речей, сам іноді затримувався. Зрозуміло, адже хорошу зарплатню платитимуть просто так не будуть. Але свекруха побачила у цьому мої спроби “ходити наліво”.
– Щось ти часто пізно приходити стала. Що це за робота така?
Якось я випадково почула, як вона казала синові:
– Ти б синок уважніше придивився до дружини. Не подобаються мені ці затримки на роботі. А може, і не на роботі вона зовсім? Може крутить із начальником? Так часто буває, синку.
Мене взяла образа. Потрібно ж, заробляю, намагаюся догодити всіляко, і такі необґрунтовані підозри в невірності. Я вже почала шкодувати про той день, коли погодилася жити в свекрухи. Адже здогадувалася, що нічого доброго з цієї витівки не вийде.
А свекруха випадково, ніби ненароком, почала випитувати в мене, хто в мене шеф, чи одружений, скільки років і так далі. І взагалі, як багато чоловіків працює у нас у компанії. Не знаю, чим були зумовлені ці підозри, я приводів не давала. Та й виправдовуватися мені було абсолютно нема в чому.
Якось свекруха сказала мені, що Олена вже виправилася, працює, але за орендовану квартиру платити їй важко, зарплатня маленька, вони з Віктором втомилися утримувати вже дорослу сестру та дочку.
– Тому. Я вирішила, хай вона поживе у твоїй дошлюбній квартирі. Ми ж сім’я, маємо допомагати один одному.
Потрібно ж”вона вирішила”. Нахабство нечуване! Звичайно, я обурилася і відповіла різкою відмовою.
– Моє майно лише моє. – відповіла я. – Хто вам дав право так їм розпоряджатися? І я нікому не дозволю навіть подумати вирішувати, кому там жити, ні вам, ні Олені, нікому.
– Ось ти як заговорила. А ми ж тобі дозволили жити в такій квартирі, про яку багато хто тільки мріяти може. – зашипіла свекруха. – Напевно, там ти зустрічаєшся з коханцем.
То справді був повний маразм. Від образи та гніву, я замкнулася у себе в кімнаті. І знову Віктор, прийшовши з роботи, і, дізнавшись у чому справа, став на мій захист. Вкотре поставив матір на місце.
– А Оленка, якщо справді за розум взялася, хай живе й далі, як жила. А там, дивися і до себе пустимо. Квартира простора, всім місця вистачить. І припини безпідставні звинувачення на адресу Карини. Зайнятися більше немає чим!
– Стривай, синку, не слухаєш матір, наплачешся ще з нею. – Почула я у відповідь
– Не розумію, що з нею могло статися. – дивувався Віктор, коли ми залишилися вдвох. – Та й не вірю я, щоб Олена так відразу раптом виправилася.
З того часу Валерія Аркадіївна чіплялася до мене з будь якого приводу. Випадково не вимкнене світло у ванній, велика, на її думку, кількість води, яку я, нібито споживаю, недостатньо якісне прибирання – все служило приводом для її причіпок. А потім раптово все припинилося і кілька днів свекруха не чіплялася до мене. Навіть іноді була надзвичайно чемна.
– Нарешті ти, Кариночка розібралася, як робити правильну вечерю. Кожен овоч на місці, все як я люблю. – сказала вона якось за вечерею.
Я вся внутрішньо напружилася, в чому проблема? З чого це така люб’язність!З’ясувалося все досить швидко. Через пару днів свекруха заявила мені:
– Я знаю, що ви з Віктором, скоро збираєтесь у відпустку. Плануєте відпочити на морі. Це добре. Але нам, з Оленою, теж необхідно відпочити, підлікувати нерви. До того ж я нещодавно пережила сильний стрес. Мене скоротили та звільнили з роботи, я просто про це вам ще не повідомляла. Але фінансовий стан мій та сестри Віктора не дозволяє це здійснити. Ви ж накопичили чималу суму, щоб допомогти нам у цьому питанні. Може, навіть не вистачить на відпустку вам, але які ваші роки. З’їздіть наступного року.
Це вже ні в які ворота! Я буквально задихалася від обурення! Але найнесподіванішим для мене стало те, чого я ніяк не очікувала. Віктор, мій чоловік, який завжди захищав та підтримував мене, раптом став на бік матері.
– Справді, кохана. Їм потрібніше. Це все-таки мої мама та сестра, моя сім’я. Ми ще встигнемо.
– А я, я не твоя сім’я. – Такої зради з боку чоловіка я не очікувала.
– Я не підписувалася оплачувати відпустку твоїй мамі і, тим більше, твоїй сестрі. Я два роки працювала , між іншим без відпустки, якщо ви помітили. І все для того, щоб в останній момент відмовитись від того, чого прагнула, про що мріяла? Я і так багато для вас зробила. Все вам приготуй, принеси. При цьому і на роботі працює без відпочинку. Та у вас є совість!
– Ось, бачиш, синку, де егоїзм твоєї дружини проявляється. – сказала синові свекруха. – До сім’ї їй справи немає. Все про себе дбає.
Синок мовчав, лише безпорадно розводив руками.
– Ну, знаєте. – сказала я. – Схоже, з цього моменту мені справді немає справи до вашої родини.
Я знову повернулася до такої рідної бабусиної хати. Весь наступний день я чекала, що Віктор одумається, прийде чи хоча б подзвонить. Але цього не сталося. Дні, що залишилися до відпустки, я працювала і вечорами теж.
Якось увечері, коли я вже збиралася додому, підійшов наш начальник та керівник проекту Володимир Павлович.
– Чому Ви й досі на роботі? – поцікавився він. – У Вас щось трапилося.
– Ні, все гаразд. – відповіла я. – Вже збираюся.
– Ви вибачте, але я давно спостерігаю за вами і бачу, що не все гаразд. Та й виглядаєте ви неважливо. Тільки не кажіть мені, що втомилися. І це зрозуміло. Просто останнім часом у вас якийсь сумний погляд. Так щасливі жінки не дивляться.
-Що що, а щасливою назвати мене, справді важко.
– Загалом, так. – підсумував Володимир Павлович. – Із завтрашнього дня оформлюйте відпустку. Свою частину проекту ви вже виконали, тож зі спокійною душею можете відпочивати. Змініть обстановку, розвійтеся. Я на вас чекаю повної сил.
Не дарма я відзначала ще на стажуванні, що керівництво фірми на диво не тільки грамотні фахівці, а й дуже душевні люди. Зараз, на прикладі Володимира Павловича, я переконалася в цьому.
Віктор так і не зателефонував ні цього дня, ні наступні. Мабуть, мама надоумила його, думала я ще прибіжу, одумаюсь, ще й пробачення буду просити. Але мені справді було дуже самотньо.
Про море й думати не було чого. Що там робити?
Як завжди. У найважчі моменти я зателефонувала батькам і сказала, що скоро приїду. Мама з татом – ось хто ніколи не зрадить і не кине у скрутну хвилину. Вони в мене вчені , працюють із важливими проектами.
Батьки були раді моєму візиту. Я все розповіла, дала волю сльозам і сказала, що проведу відпустку з ними у батьківському будинку. Часом це буває краще за будь-який санаторій.
– Слухай, доню. – Сказав мені батько, коли я трохи заспокоїлася, і ми разом із мамою сіли за стіл вечеряти. – Ми тут із друзями-колегами з інституту зібралися відпочити в одному чудовому місці, на березі озера. Природа – не передати словами, чисте повітря, пісні біля багаття під гітару. Компанія, правда, чоловіча, але я скажу Семеничу, щоб він умовив свою дочку Євгенію поїхати з нами, щоб тобі не нудно було. Впевнений, тобі сподобається. Забудеш про свої печалі.
Я погодилась. Через два дні ми всією татовою компанією були на місці. На краю соснового лісу, на мальовничому місці, на березі великого озера розбили невеликий табір.
Я потоваришувала з дочкою татового товариша Євгенією, і ми весело балакали всю дорогу, а потім допомагали як могли чоловікам ставити намети.
Все було просто чудово. Чоловіки рибалили. А ми з Євгенією займалися приготуванням юшки, смажили рибу на ґратах. Це було неймовірно здорово. Виявляється можна цілком і без моря обійтися іноді.
Увечері, коли стемніло, було розведено багаття, почалися пісні під гітару, як це було дуже популярно за часів татової молодості. Треба сказати, що нам із Євгенією теж дуже сподобалося. Незабаром ми вже співали разом із усіма.
Раптом я помітила, що з мене не зводить очей хлопець, мабуть, наймолодший з усієї компанії. Помітив це і тато. Вибравши момент, він сказав мені:
– Слухай, дочко. По-моєму, на тебе запал, наш найперспективніший фізик. Дуже талановитий. Велике майбутнє за ним. Звати Олег. Радий, якщо ти з ним познайомишся.
Молодий чоловік сам сів поруч зі мною і представився. Ми дуже дового розмовляли.
– Скажіть, Олег, а ви правда такий талановитий? – поцікавилася я.
– Виявляється, Геннадій Львович мене вже заочно представив. Я просто добре роблю свою роботу і намагаюся робити її ще краще. Бачите все просто. – Відповів він мені.
Ми сиділи та розмовляли. Вже багато вчених розбрелися спати по наметах. Олег виявився надзвичайно цікавим хлопцем. Він багато знав не тільки в галузі фізики.
Загалом наше знайомство продовжилося і після чудового відпочинку на природі. До кінця моєї відпустки весь його вільний час ми проводили разом.
– А що, Карино. – сказав мені батько, коли настав час повертатися. Може, переїдеш сюди, до нас. Роботу ми тобі знайдемо, добрі економісти завжди потрібні, я поговорю з ким треба. Та й ми з матір’ю поряд. Ми вже тебе образити точно не дамо. Поміркуй! З відповіддю я тебе не кваплю.
Дзвонив Віктор, просив зустрітись. Під час зустрічі просив повернутися. Вибачався, казав, що в нас ще все може налагодитися.
– Ні, Вікторе, не налагодиться. – відповіла я. – На розлучення я вже подала і повернення, на жаль, не буде. – Більше я йому нічого сказати не могла.
А з голови не виходив той прекрасний вечір на березі озера, риба на ґратах, юшка, пісні біля багаття. І звісно, Олег. Його усмішка, очі, його мова. І все це було щирим, не награним.
Відпрацювавши два дні після виходу із відпустки, я подала заяву на звільнення. Володимир Павлович перешкоджати не став, і навіть дозволив не відпрацьовувати два тижні. На прощання побажав удачі та щастя.
Я повернулася до свого міста, до свого будинку, чому мої батьки були дуже раді. А ще за півроку я вийшла заміж за Олега.
Бабусину квартиру я продала і купила вже нову квартиру разом з Олегом.
