– Насправді, їдеш? – не вірячи, перепитувала Катя.
– Так, – спокійно відповіла Надя.
– Господи! – вигукнула мама Наді та Каті. – Одна з дитиною! Та ще й невідомо куди! Донечко, що ти там робити будеш?
– Жити, – сказала Надя. – Працювати. Доньку виховувати.
– Ні, я не вірю! – вигукнула Катя. – Та ще так, раптом! Учора сказала, а завтра вже все!
– Так я вас усіх і покликала попрощатися, – Надя посміхнулася куточками губ.
– Ось тобі й сестра, хоч і двоюрідна! – невдоволено сказала Сніжана. – Ні поговорити, ні порадитися не прийшла! А просто, бувайте і все!
– Двоюрідна! – фиркнула Катя. – Рідна нічого не знала!
– А мені хоч могла сказати, – ображено промовила Діана. – Ми з тобою з дитячого садка дружимо! Тридцять років!
– Господи! – не вгамовувалася Світлана Єгорівна. – Зриватися з місця, щоб їхати… Донечко, ти куди хоч їхати зібралася? Ми ж до тебе приїдемо, якщо допомогти треба буде!
– Так-так! – закивали Сніжана з Катею. – Ми своїх не кидаємо!
– І я приїду! – сказав Вітя. – Ми ж дружимо однією компанією, скільки я себе пам’ятаю! І хоч я не родич, але ріднішого за вас усіх у мене немає! Надько, зізнавайся! Куди їдеш?
– У прекрасне завтра, – ухильно відповіла Надя, продовжуючи посміхатися.
– Розповідати не хочеш, щоб там не зірвалося? – припустила Діана.
– Там не може нічого зірватися, – відповіла Надя. – Там уже все готово і не вистачає тільки нас із донькою.
– І ще ці секрети, – похитала головою Світлана Єгорівна. – Як же мені страшно!
– Так, гаразд вам! – Сніжана з докором подивилася на тітку. – Чоловіка вона завела! І від нас ховає! А їде до нього! – повернулася до Наді. – Що за чоловік? Нормальний? Багатий? Красивий?
– Найкращий! – відповіла Надя, прикривши повіки. – Добрий, чесний, справедливий, люблячий!
– Ай, якого знайшла, а від нас ховала! – вигукнула Катя. – Хоч зараз про нього розкажи, хто він!
– А ви його всі знаєте, – Надя підняла очі. – Мій колишній чоловік, Андрій!
– Ти збираєшся повернутися до цього неадеквата? – мало не хором вигукнули присутні. – Ти з глузду з’їхала?
– Доню, я забороняю! – прокричала Світлана Єгорівна. – Огиднішої людини навіть уявити не можна!
– Він грубий, злий, невихований! – підтвердила Діана, а Катя зі Сніжаною не могли не погодитися.
– Надько, якщо ти знову в його тенета потрапила, то ми тебе швидко звільнимо! – серйозно сказав Вітя.
– Усі! – Світлана Єгорівна встала з місця. – Ти нікуди не їдеш! А йому подзвони і скажи, щоб духу його тут не було!
– Його тут і не буде, – спокійно відповіла Надя. – Я до нього їду. Із донькою. А вас із собою не кличу.
– Надько, ти вирішила зіпсувати своє життя? – Катя схопилася за голову. – Доньку б пожаліла! Цей нестерпний тип вам усе життя зіпсує!
– Не більше, ніж ви, – тихо промовила Надя, але її почули.
Що тут почалося! Надя розуміла, що буде шумно. Але, щоб настільки!
***
Іноді, щоб докопатися до суті речей, треба або пережити трагедію, або зіткнутися з серйозним потрясінням.
У звичайному житті, проживаючи його день за днем, якось не виходить зупинитися і ґрунтовно подумати. Все якось поверхнево, на бігу.
Навіть, коли вказують на те, про що варто подумати, не помічаєш і біжиш далі.
Або ще гірше, відмахуєшся, заплющуєш очі й вуха, щоб не бачити й не чути неприємну правду.
Для Наді таким потрясінням стала звістка про те,що її колишнього чоловіка вже немає.
Розлучилися вони шість років тому після грандіозного скандалу. А оскільки він був з іншого міста, то спілкування припинилося, коли він повернувся до себе додому.
Єдине, про що Надя шкодувала на той момент, що з донькою він спілкуватися не буде. Хоча не була до кінця впевнена, а чи варто.
Про чоловіка вона дізналася від колишнього свекра. Та телефонна розмова тривала понад годину.
– Посварилися даремно, розлучилися – даремно, – вимовила вона ближче до ранку, коли думки перестали розколювати голову. – Шкода, що лише зараз усе стало зрозуміло. У нас могло бути зовсім інше життя.
А життя в Андрія з Надею починалося, як у всіх молодих і закоханих. Ніжність, ласка, бажання не розлучатися ні на хвилину, упевненість, що разом проведуть усе життя.
І з цілковитою впевненістю, що якщо проти них виступить увесь світ, то вони, пліч-о-пліч, разом, і обов’язково переможуть!
Гарний початок був, нічого не скажеш. Так би й вийшло, якби не одне “Але!”
Андрій був приїжджим, потрапив у рідне місто Наді по роботі. А Надя тут усе життя прожила. Відповідно поруч були рідні, друзі, знайомі.
Фактично, Андрій був чужинцем, а Надя – своєю. Це, зрештою, їх і розвело.
Андрій, взявши Надю за дружину, не був здивований наявністю численної рідні. Він сам був із великої сім’ї, де всі один одного підтримували.
І наявність величезної кількості друзів його не збентежила. Надя була дуже доброю і чуйною, тому люди до неї тягнулися.
І ось серед величезної безлічі людей навколо молодої дружини Андрій винайшов основний кістяк.
Мама, вона ж теща, Світлана Єгорівна. Її сестра, Валентина Єгорівна. Рідна сестра Наді – Катя. Двоюрідна сестра – Сніжана. Діана – подруга, з якою Надя дружила з дошкільної пори. І приятель Вітя. З ним здружилися в школі.
І, якщо старше покоління, мама й тітка, були присутні в житті перманентно, то обидві сестри, подруга й приятель постійно були десь недалеко.
– Добре, коли є люди, на яких можна покластися, – казав Андрій. – У наш час без допомоги складно!
Андрій друзями похвалитися не міг. Усі його друзі залишилися вдома. А на новому місці поки що в нього були тільки колеги.
Але Надя великодушно вирішила поділитися друзями з чоловіком.
– Ми ж тепер одне ціле! Що є в мене – твоє! – казала Надя. – Якщо тобі щось знадобитися, можеш сміливо звертатися, вони допоможуть тобі, як мені!
Прозвучало красиво, а вийшло не так. Чи так?
Коли Андрій зіткнувся і відчув на собі, прийшов у стан шоку. Виявилося, що допомога була одностороння.
Якщо копати грядки на дачі – Надя! А дачі було дві! Допомагати з ремонтом – Надя. Робити консервацію – Надя.
Знайти фахівця, розібратися з документами, вирішити проблеми, пройтися по інстанціях, та й просто грошей позичити – це все була Надя!
А коли їй потрібна була допомога, ну або Андрію від її імені, то у всіх одразу ж утворювалися невідкладні справи. Або виникали такі проблеми зі здоров’ям, що:
– Дуже хочу допомогти, але, вибач, ногою рушити не можу! Серце зупиняється! Голова розколюється!
А якщо в ресторан, кіно, погуляти – миттєве зцілення і повна готовність.
– Тільки грошей немає, зарплату затримали! То ти оплатиш? А я наступного разу!
За цим цирком Андрій спостерігав кілька років. Намагався натяками пояснити дружині.
Але Надя виявляла непробивну глухоту і сліпоту.
А за цей час донька в них на світ з’явилася. До речі, назвали її на честь бабусі Андрія – Ольгою. Так от, з дитиною допомога ніколи зайвою не буває. А тут, як по накатаній:
– Часу немає! Справи! Щось кістки ломить!
Андрію вже все стало зрозуміло. І йому зовсім не подобалося, що на його дружині відверто їздять.
Тоді він посадив Надю перед собою і чітко, по пунктах, із прикладами, усе розповів і пояснив.
А Надя…
Надя не тільки відкинула всі доводи Андрія, а ще й звинуватила його, що він просто заздрить такій дружній родині і відданим друзям.
– Ти тут чужий! І вони тобі ніколи рідними й близькими не стануть! Ти просто ревнуєш, що я їм приділяю час! А ти хочеш мене посадити, як ту принцесу, у вежу під замок! І щоб я належала тільки тобі! Але так не буде!
Андрій намагався пояснити, що це не ревнощі, а тверезий погляд на речі.
Але Надя була непохитна. Вона вперлася у свої слова і тільки злилася. А в підсумку вона Андрія виставила на вулицю з речами. І відразу ж подала на розлучення.
А на прощання Андрій сказав:
– Коли-небудь ти зрозумієш, сподіваюся, що не буде занадто пізно.
І поїхав до себе додому. Надя ж шукала підтримки в рідних і друзів. Розповіла, чому розлучилися. Так усі стали на Надін бік, а Андрія поливали останніми словами. І найцензурнішим було – Чужинець!
А Надя, залишившись самотньою, а жили вони на орендованій квартирі, згодом починала розуміти, що в дечому Андрій, усе-таки, мав рацію.
Важко їй було справлятися з донькою, паралельно працювати і стежити за господарством. І скільки разів вона зверталася до сестер, мами, тітки й подруги, ніхто так їй жодного разу й не допоміг.
Причини виглядали переконливо. І по-людськи можна було зрозуміти. Але факт, що за шість років ніхто так і не прийшов на допомогу, навіть якщо треба було всього лише півтори-дві години посидіти з Олею.
І гнала вона свої здогадки доти, доки не зателефонував колишній свекор.
– Надійко, ти слухавку тільки не кидай, – промовив Михайло Кирилович. – Розмова в мене серйозна.
– Слухаю, – сухо відповіла Надя.
– Андрія не стало п’ять місяців тому, – спокійно промовив Михайло Кирилович. – Лікарі два роки боролися, але вони, на жаль, не всесильні.
Андрій заборонив тобі повідомляти, та воно й не треба було. І попрощатися з ним, ми тебе кликати не стали. Ви ж, по суті, люди чужі вже.
– Ближче до справи, – попросила Надя без краплі ввічливості.
– Андрій заповіт залишив, – сказав колишній свекор. – Розумієш, у нас так заведено, що рідня разом завжди тримається.
У всіх своє життя, але періодично ми зустрічаємося в будинку наших предків. Ну, це ми його так називаємо, бо на тому самому місці стоїть.
А так там усе перебудовувалося в ногу з прогресом. Там зараз котедж двоповерховий.
А Андрій був кимось на кшталт хранителя цього будинку. Так от, він цей будинок на тебе за заповітом залишив.
– Мені він не потрібен, – сказала Надя.
– Ось тому я і дзвоню, – у голосі колишнього свекра з’явилися прохальні нотки. – Ти можеш у спадок не вступати, але там у разі твоєї відмови все Оленці переходить.
Тобто, будинок опечатають до її повноліття. А це – незручно. Ми можемо до суду подати, щоб заповіт оскаржити.
Тоді будинок ділитимуть, половину тобі, половину за ступенем споріднення. І це теж незручно! Я з пропозицією дзвоню!
– Слухаю, – вимовила Надя.
– Якщо ти хочеш, можеш спокійно в цей будинок в’їжджати і жити! Оленька наша по крові, ми перешкод чинити не будемо.
Тільки з проханням, кілька разів на рік будемо всією сім’єю збиратися! А якщо тобі будинок не потрібен, то ми в тебе його цілком, без жодних частин, викупимо. За реальною вартістю!
– Ви ж можете через суд поділити будинок, – сказала Надя. – А потім просто викупити мою половину.
– Можемо, але ти ж онуку мені подарувала! А ми рідню не ображаємо! – вимовив Михайло Кирилович. – І я, і всі наші вважають, що так буде справедливо, якщо тобі самій цей будинок не потрібен!
– Це ж мені до вас їхати потрібно, – задумалася Надя.
– Ми всі документи підготуємо заздалегідь, тобі залишиться тільки підписати і гроші на рахунок прийняти! Ми рідних людей проблемами не обтяжуємо! А якщо що, то завжди всі разом!
– Я зрозуміла, – задумливо промовила Надя. – Коли все буде готово, ви зателефонуйте, я приїду і все підпишу.
Михайло Кирилович передзвонив через тиждень і сказав, що все готово. Але зриватися і летіти не просив.
– Коли зручно буде, тоді й приїжджай! Ми ж не хочемо, щоб ти своїми справами жертвувала!
Ця розмова показала Наді, якою насправді має бути сім’я. І зовсім це було не схоже на те, що було в неї.
І слова Андрія згадалися, коли він до неї достукатися намагався, а вона слухати відмовлялася.
Рішення сформувалося саме собою. Надя збиралася поїхати від так званої рідні та фальшивих друзів.
Але не просто поїхати, а пояснити, чому вона їде і не залишає зворотної адреси.
***
Надя дала можливість прокричатися всім до хрипоти. А потім абсолютно спокійно вимовила:
– Я ніколи не відмовила вам у жодному вашому проханні, але не можу пригадати хоча б одну згоду з вашого боку.
Мені Андрій говорив, коли ми одружені були, що це ненормально, а платити потрібно тією ж монетою. Його я не почула. А ви ще зганьбили його, коли я розлучилася.
Не знаю, свідомо ви це зробили, чи просто. Але я про його слова довго не згадувала. А згадала, коли з його батьком поспілкувалася.
І він нічого не доводив, не пояснював. Він просто вчинив зі мною й Олею так, як чинять вони у своїй родині. Андрій спадок мені залишив, величезний будинок.
Присутні заздрісно втягнули повітря.
– Мені цей будинок не потрібен, я б усе одно його продала. А щоб цей будинок залишився в сім’ї, вони його в мене викуповують!
Цілком, хоча могли по суду відсудити половину. Але не будуть так чинити, бо сім’я.
А це, вибачте, шалені гроші!
В очах присутніх промайнули жадібні іскорки.
– А завтра ми з Олею їдемо, і я не скажу, куди! Не хочу більше мати з вами нічого спільного!А якщо вибирати рідню, то виберу рідню покійного чоловіка, а не вас!
Надя, мовчки, спостерігала, як гості покидали її орендовану квартиру. А завтра зранку прийде господиня, щоб забрати ключі.Спеціально для сайту Stories
А далі зі спокійною душею Надя з донькою вирушать до міста Олиного батька, а потім кудись дуже далеко, де житимуть обов’язково щасливо, бо такої рідні та друзів, що в них були, поруч не буде!
